– Гадаю, ми трохи побудемо тут у кріслах,– відповів Нік.

Щойно стюардеса відійшла досить далеко, Рейчел не втрималася:

– Святий Ісусе, мені доводилося жити у квартирах, менших за розміром, ніж цей номер!

– Сподіваюсь, ти не заперечуватимеш проти цього неподобства – ця обстановка дуже невибаглива як за азійськими стандартами гостинності,– піддражнив її Нік.

– М-м-м-м… Гадаю, я вже якось обійдусь.– Рейчел згорнулась у своєму розкішному кріслі й почала вовтузитись із пультом від телевізора.– Ого, та тут каналів більше, ніж я можу порахувати. Ти дивитимешся один зі своїх похмурих шведських трилерів зі злочинами? О-о-о-о, «Англійський пацієнт» – я хочу це подивитися. Зачекай… Не дуже добре дивитися фільм про авіакатастрофу, коли сам перебуваєш у літаку, так?

– Там був крихітний одномоторний літачок, і, здається, його збили нацисти? Гадаю, із нами буде все гаразд,– відказав Нік, кладучи руку на руку Рейчел.

Здоровенний літак почав рухатися до злітно-посадкової смуги, і дівчина кинула погляд з ілюмінатора на інші літаки, що вишикувалися на аеродромі. На кінчиках їхніх крил блимали вогні, кожен чекав своєї черги, щоб помчати в небо.

– Знаєш, нарешті я усвідомлюю, що ми вирушаємо в цю подорож.

– Хвилюєшся?

– Лише трохи. Гадаю, сон на справжньому ліжку в літаку може стати найцікавішою частиною подорожі!

– Звідси усе піде під гору, еге ж?

– Безумовно. Усе йде під гору від дня нашого знайомства,– відповіла Рейчел, переплітаючи свої пальці із Ніковими.

До відома, Рейчел Чу не відчула загальновідомого удару блискавки, коли вперше її очі побачили Ніколаса Янга в садку італійського ресторану «Ла Лантерна ді Вітторіо». Звісно ж, він був надзвичайно привабливим, але вона завжди з підозрою ставилася до гарних чоловіків, особливо якщо вони розмовляли із сумнівно-британським акцентом. Перші декілька хвилин вона мовчки вимірювала його поглядом, розмірковуючи, куди це Сильвія втягла її цього разу.

Коли Сильвія Вонг-Шварц, колега Рейчел по кафедрі економіки Нью-Йоркського університету, одного дня увійшла до їхнього кабінету й проголосила: «Рейчел, щойно я провела ранок із твоїм майбутнім чоловіком!», вона сприйняла це оголошення як черговий дурнуватий задум Сильвії і навіть не підвела на неї очі від монітору ноутбука.

– Та ні, серйозно. Я зустріла твого майбутнього чоловіка. Він був на тій же зустрічі зі студентського управління, що й я. Це втретє я його бачила і переконана: він твоя половинка.

– Тобто мій майбутній чоловік – студент? Дякую… Ти знаєш, як сильно я люблю малоліток.

– Ні, ні, він просто блискучий новий професор із кафедри історії. А ще він радник факультету з систематизації історії.

– Ти ж знаєш, я не захоплююсь професорами. Особливо працівниками факультету історії.

– Так, але цей чувак зовсім інший, кажу тобі. Таких приголомшливих хлопців я не зустрічала вже багато років. Такий чарівний. І ПАЛКИЙ. Якби я не була одружена, то за хвилину побігла б за ним.

– Як його звуть? Можливо, я вже з ним знайома.

– Ніколас Янг. Він сюди потрапив лише цього семестру, переїхав з Оксфорду.

– Британець? – Зацікавившись, Рейчел підвела голову.

– Зовсім ні.– Сильвія поклала на стіл свої теки й сіла, зробивши глибокий вдих.– Добре. Я тобі дещо скажу, але пообіцяй вислухати мене, перш ніж спишеш його з рахунків.

Рейчел не могла дочекатися, що ж такого приготувала для неї подруга. Про який приголомшливий недолік вона досі мовчала?

– Він… азієць.

– О господи, Сильвіє.– Рейчел підкотила очі і відвернулась до монітору.

– Я знала, що ти зреагуєш саме так! Послухай-но мене. Цей хлопець – мрія будь-якої дівчини, присягаюсь…

– Авжеж,– саркастично погодилася Рейчел.

– У нього найспокусливіший, злегка британський акцент. А ще він приголомшливо вдягається. Сьогодні на ньому був бездоганний жакет, прим’ятий саме в потрібних місцях…

– Мені це не цікаво, Сильвіє.

– А ще він трохи схожий на того японського актора з фільмів Вонга Карвая.

– То він японець чи китаєць?

– Яка різниця? Щоразу, як у твоєму напрямку кидає погляд чоловік з Азії, ти відповідаєш йому своїм знаменитим вимороженим поглядом Рейчел Чу – і чолов’яга линяє, перш ніж ти встигаєш дати йому шанс.

– Я так не роблю.

– Робиш! Я бачила цей твій погляд багато разів. Пам’ятаєш того хлопця, з яким ми познайомились на бранчі в Яніри минулих вихідних?

– Я поводилась із ним бездоганно люб’язно.

– Та ти поставилась до нього так, немов у нього виведено на лобі: «ГЕРПЕС». От чесно, ти ненавидиш азійців більше за всіх інших людей, яких я знаю!

– Що ти хочеш сказати? Я зовсім їх не ненавиджу. А ти сама? Адже ти одружилася з білим хлопцем.

– Марк не білий, він єврей, а це майже азієць! Але це не суттєво – принаймні я свого часу зістрічалась із купою азійців.

– Так і я також.

– Коли це ти колись зустрічалась з азійцем? – здивовано підняла брови Сильвія.

– Сильвіє, ти навіть гадки не маєш, із якою кількістю хлопців-азійців я бачилась за роки. Пригадаймо: був комп’ютерник, спеціаліст із квантової фізики з Массачусетського технологічного інституту, якому було цікаво мати мене за цілодобову прибиральницю. Потім – нетямущий тайванський спортсмен-качок із цицьками, більшими за мої. Після нього – чаппі[99] з Гарвардської вищої школи, який світу не бачив за Гордоном Гекко[100]. Продовжувати?

– Мені здається, вони були зовсім не такими поганими, як ти їх описуєш.

– Що ж, тоді для мене було надто погано близько п’яти років тому запровадити правило «жодних китайських хлопців»,– стояла на своєму Рейчел.

Сильвія зітхнула.

– Подивімось правді в очі. Справжня причина такого твого ставлення до азійських чоловіків у тому, що вони належать саме до того типу, яких жадає бачити поруч із тобою твоя родина, а ти просто чиниш опір, відмовляючись із ними зустрічатися.

– Ти така далека від правди,– розсміялася Рейчел, хитаючи головою.

– Або так, або ж ти належиш до расової меншини в Америці і відчуваєш, що кінцевим актом асиміляції стане шлюб із домінантною расою. Тому ти й зустрічаєшся лише з білими англосаксами-протестантами… або із євротрешем.

– Ти колись була в Купертіно, де я жила за підліткових років? Якби була, то побачила б, що азійці там – саме домінантна раса. Припини проєктувати на мене власні проблеми.

– Ну, тоді прийми від мене виклик та спробуй лише один раз не зважати на колір шкіри.

– Добре, я доведу тобі, що ти помиляєшся. Як, на твою думку, мені презентувати себе цьому чарівному азійцеві з Оксфорду?

– Тобі не треба ні про що думати. Я вже домовилась із ним про нашу зустріч на чашечку кави у «Ла Лантерна ді Вітторіо» після роботи,– радісно відказала Сильвія.

Коли похмура естонська офіціантка в «Ла Лантерна» підійшла прийняти замовлення в Ніка, Сильвія скористалась моментом і сердито прошепотіла на вухо Рейчел:

– Гей, що із тобою? Досить вже твого азійського холоду!

Рейчел вирішила підіграти й долучилася до розмови, але скоро їй стало ясно, що Ніколас і гадки не має, що зустріч підлаштовано, і – більш того – нібито набагато більше зацікавлений у її колезі. Він був у захваті від міждисциплінарної підготовки Сильвії і обсипав її питаннями про організацію кафедри економіки. Сильвія грілась у променях його уваги, кокетливо сміялася й накручувала на палець волосся, поки вони жартували одне з одним. Рейчел невідривно дивилася на нього. «Чи ж цей чувак зовсім без глузду? Він що, не помічає обручки в Сильвії на пальці?»

Лише двадцять хвилин по тому Рейчел спромоглася відкинути свої усталені забобони й обміркувати наявну ситуацію. Це правда – за останні роки вона небагато шансів давала хлопцям-азійцям. Її мати навіть казала: «Рейчел, я розумію, тобі важко будувати добрі стосунки з чоловіками-азійцями, бо ти так і не знала свого батька». Такий диванний психоаналіз здався Рейчел надто спрощеним. Якби ж то це було так легко.