– Можливо, мені цими вихідними доведеться поїхати, але якщо залишусь, то спробую заскочити,– байдуже відповів Майкл.

– О, дякую, дуже дякую,– втрутилася Кетлін, дружина Генрі.– Захарій довів нас до сказу без цієї приставки.

– Майкл добре знається на ґаджетах, чи я щось не зрозуміла? – поцікавилася Мевіс.

– О, він справжній геній, Мевіс, просто геній! Він бездоганний зять – може відремонтувати що завгодно! – вигукнув Гаррі. Майкл ніяково посміхнувся, а Мевіс уважно на нього подивилася.

– А чому це я вважала, що він служить в армії?

– Тітко Мевіс, Майкл раніше працював на Міністерство оборони. Він допомагав запрограмувати всі високотехнологічні системи озброєння,– сказала Астрід.

– Так, доля балістичної оборони нашої країни в Майклових руках. Знаєте, якщо до нас вторгнуться двісті п’ятдесят мільйонів мусульман і оточать нас з усіх боків, тоді ми зможемо їм опиратися майже десять хвилин,– засміявся Александр.

Намагаючись приховати невдоволену гримасу, Майкл розгорнув важке меню в шкіряній обкладинці. Кулінарною темою цього місяця було «Смак Амальфі»[107], тому назви більшості страв були написані італійською. «Вонголe». Це спагеті з молюсками, він уже знає. Але що за чортівня оце «Паккері алле Равелло»? Для них що, смертельним номером було б додати переклад англійською? Це було звичайною практикою одного з найстаріших спортивних клубів на острові, настільки претензійному та закляклому в старомодних едвардіанських традиціях, що аж до 2007 року до чоловічого бару жінкам не дозволялося навіть зазирати.

Підлітком Майкл щотижня грав у футбол на Паданзі – неосяжному зеленому полі перед мерією. На ньому проводили всі національні паради, і хлопець часто з цікавістю роздивлявся величну споруду вікторіанської епохи на східному краї Падангу. З місця воротаря йому було видно переливчасті люстри всередині, срібний посуд, розставлений на хрустких білих скатертинах, метушливих офіціантів у чорних смокінгах. Він спостерігав за важливого вигляду людьми, які насолоджувались тими обідами, і розмірковував, ким вони могли б бути. Йому кортіло увійти до клубу хоча б тільки раз, щоб мати змогу подивитися на футбольне поле з іншого боку тих вікон. На спір він якось попросив кількох своїх друзів прослизнути до клубу разом із ним. Одного дня, перед грою у футбол, коли вже були вдягнені у форму школи Св. Ендрю, вони б просто увійшли туди. Невимушено, немов завсідники, і хто б тоді зупинив їх у барі, не дозволив би замовити попити? «Навіть не мрій, Тео. Ти що, не знаєш, що це за місце? Це ж “Колоніальний клуб”! Ти мусиш бути ан мор або ж тобі доведеться народитись у якоїсь із тих несамовито багатих родин – лише тоді тебе впустять усередину»,– відказав тоді один з друзів.

– Ми з Гордоном продали своє членство у клубі «Пулау», тому що мені стало ясно, що я там з’являюсь лише скуштувати їхнього айс кейкінг[108].

До Майкла долетіли слова Мевіс – вона саме розмовляла з його свекрухою. Чого б він тільки не віддав, щоб цієї ж миті знову опинитися на тому полі разом зі своїми друзями. Вони б ганяли у футбол аж до темряви, а потім побігли б до найближчого копі тім[109] випити холодного пива із насі-горенгом[110] або чар бі хун[111]. Це було б незмірно краще, аніж сидіти отут, у цій краватці, яка душить його так, що майже нічим дихати, їсти страви, назви яких неможливо промовити, які коштують стільки, що страшно дивитися на ціни. А ще – ніхто за цим столом ніколи тих цін не помічав: ані Уни, які володіли майже половиною Малайзії, ані Астрід та її брати, жоден із них на пам’яті Майкла не сплачував чек за зроблені замовлення. Усі вони дорослі і мають власних дітей, але за все платив тільки Папа Леонг. (У родині Тео жоден з Майклових сестер або братів не дозволив би батькам навіть подивитися в чек.)

Скільки ще триватиме ця вечеря? Вони сьогодні їдять по-європейському, тож має бути чотири страви, одна на годину. Майкл знову подивився в меню. Ган ні ней![112] Ще й якийсь дурний салат. Де це чувано, щоб салат подавали після головної страви? Тобто п’ять страв, адже Мевіс життя не уявляє без десертів, хоча тільки й робить, що скаржиться на подагру. А у відповідь його свекруха стогне про свої п’яткові шпори, і обидві жіночки фонтанують залпами скарг на здоров’я, намагаючись перевершити одна одну. А після цього настане час тостів – тих довгих, нудних промов, упродовж яких його свекор підніматиме тост за кмітливість Унів, завдяки якій вони спромоглися народитись у належній родині, а потім Гордон Ун у відповідь підніматиме тост за геніальне рішення Леонгів народитись у не менш належній родині. А потім Генрі Леонг-молодший казатиме тост за сина Гордона, Гордона-молодшого, чудового хлопця, якого минулого року упіймали на Лангкаві[113] із п’ятнадцятирічною школяркою. Буде дивно, якщо вечеря скінчиться раніше, ніж о пів на дванадцяту.

Астрід поглянула через стіл на чоловіка. Їй були добре знайомі ця пряма, немов у нього всередині застряг шомпол, постава та напружена напівусмішка, яку він змушено показував, розмовляючи з дружиною єпископа Сі Бей Зіна: уперше вона побачила їх, коли її із Майклом запросили на чай до бабусі, а потім – за вечерею з президентом в Істані[114]. Майклу, вочевидь, нестерпно кортіло опинитися будь-де в іншому місці. Чи із кимось іншим? Хто така та інша? Відтоді, як прочитала те повідомлення, Астрід постійно ставила це питання сама собі.

«СУМУЮ ЗА ТОБОЮ УСЕРЕДИНІ МЕНЕ». Упродовж кількох перших днів Астрід намагалася переконати себе, що цьому має бути якесь раціональне пояснення. Повідомлення надійшло за помилковою адресою, або ж це була чиясь витівка, або ж особистий жарт, якого вона не зрозуміла. Наступного ранку повідомлення було стерто, і їй хотілося, щоб так само воно стерлося з її пам’яті. Але пам’ять тримала цей спогад міцно. Життя Астрід не могло йти звичайно, доки вона не вирішить, що саме крилося за тими словами. Вона почала щодня телефонувати Майклові на роботу в різний час, вигадуючи різноманітні дурні приводи та причини,– їй треба було впевнитися, що він перебуває в тому місці, про яке казав їй. Вона почала перевіряти його телефон за кожної дрібної нагоди, гарячково передивляючись усі повідомлення, що надійшли за декілька лякаючих останніх хвилин, доки чоловіка не було поруч із телефоном. Повідомлень, які свідчили б про провину Майкла, більше не надходило. Або він замітав сліди, або ж у неї почалася параноя. Уже кілька тижнів Астрід подумки розбирала по частинках кожен його погляд, кожне слово, кожен рух, шукаючи якихось ознак, якихось доказів, які б переконали її у тому, що вона не наважувалася вкласти в слова. Але нічого не відбувалося. Усе нібито протікало своїм ходом у її гарному житті.

Аж до сьогоднішнього дня.

Майкл щойно повернувся з аеропорту, і, поки скаржився на біль у всьому тілі після трясучки на середньому сидінні останнього ряду, яке не відкидалося, бо належало старому літаку «Чайна Істерн Ейрлайнз», Астрід запропонувала йому відпочити в теплій ванні з англійською сіллю. Коли чоловік був поза зоною видимості, вона кинулася переглядати його багаж, безцільно шукаючи хоч щось. Риючись у його гаманці, Астрід натрапила на складений папірець. Він був схований під пластиковою сінгапурською карткою посвідчення особи. Це виявився чек від учорашньої вечері. Квитанція з «Петрусу». На 3812 гонконгських доларів[115]. Забагато як для вечері на двох.