Молода секретарка наркома мала той рівень освіти, який діставали дочки середньо-буржуазного прошарку в гімназіях. Раїчка, років на тридцять молодша від свого наркома, була енергійна, рухлива і балакуча. Невисока на зріст, але пропорційно збудована, принадна жінка, і старий більшовик, після досить довгого періоду неоформлених романтичних взаємин з своєю секретаркою, оголосив її своєю дружиною. Історія доволі звичайна для старих мужчин, коли вони мають гроші або владу.
Для нового подружжя умови житлового кооперативу вже не надавалися. Для наркома був звільнений і умебльований окремий будинок у Харкові на Садовій вулиці, недалеко від Чорноглазівської вулиці. В цьому будинку молода дружина згодом народила Скрипникові сина, якого назвали Миколою. Життя в будинку на Садовій було невідоме харків’янам, як і життя всіх комуністичних вельмож. Ідучи цією вулицею, на другому боці, можна було бачити трохи далі будинок, огороджений муром з чавунними ґратами, ще й закритими залізними щитами. Тут жив Косіор, а згодом Постишев. Ця вулиця виглядала затишно, і навіть голодні селяни, що пробивалися в 1933 році до Харкова по хліб, не могли порушити спокою добре охоронюваних резиденцій вождів.
■
Скрипник застрелився напередодні зборів загальноміського столичного активу партії, де мали «проробляти» його помилки. Він мусів каятися перед двома тисячами рядових партійців — перед партійною вулицею.
Мені здається, що тема, як кінчали своє життя революціонери, давно займала думки Скрипника. Історія інтересувала його ще в дитинстві, а термідор французької революції був не раз болючою темою комуністичних дискусій. Один, мало відомий виступ Скрипника може помогти зрозуміти деякі сторони внутрішнього життя старого більшовика.
В двадцятих роках, коли потилиця кожного члена партії ще була священна і недоторкана для кулі чекіста, в харківській газеті «Коммунист», органі ЦК КП(б)У, з’явилася в підвалі стаття Скрипника на тему, незвичайну для тих часів. Скрипник писав про книгу російського письменника-емігранта М. А. Алданова (Ландау) «Дев’яте термідора», видану в Берліні в 1923 році. Незрозуміло було, чому Скрипник обговорював зміст книги, яку ніхто на Україні не читав і не міг читати, за винятком небагатьох одиниць. Скрипник заперечував провідну, як йому здавалося, думку автора, що історія революцій повторюється. З почуттям вищості Скрипник висловлював певність, що цього разу — у більшовицькій революції — історія не повториться. Якого саме повторення не хотів старий більшовик? За спокійним тоном статті уважний читач міг почути жагучий зойк Скрипника: «Ні! На цей раз більшовицький Робесп’єр не помре на гільйотині».
З книги Алданова залишаються в пам’яті місця про те, як привозять труну з тілом Робесп’єра до спільної ями (la fosse commune). Гробокоп відкриває віко короткої дерев’яної скрині. З вузької щілини між дошками густими краплями просочується кров. У скрині лежить Робесп’єр. Але хіба це він? Кривавий недорубок, із шиї стирчить перетята кістка. Голова Робесп’єра лежить між розсунутими його ногами, приблизно по середині скрині. В очах Робесп’єра застиг жах. Може, в останню хвилину, вже під ножем гільйотини, він побачив у кошику ката відрубані голови своїх друзів. Від землі, яку гробокоп відкидає лопатою, іде сморід. На землю сідають темно-зелені, наче металеві мухи. З такими натуралістичними подробицями Алданов розповів про кінець Робесп’єра, і той, хто читав книгу, мусів надовго затямити цей опис.
■
Скрипник добре побачив своє майбутнє вже тоді, коли арештували Ерстенюка і Бадана, західних українців, які кілька років перед тим приїхали з-за кордону. То була велика акція, про яку сам Скрипник дуже клопотався і закликав галичан їхати до УРСР. Багато людей наїхали. Вони думали, що Політбюро в Москві хоче розвивати українську культуру.
Ці двоє були щось більше як особисті секретарі Наркома. Близькі співробітники, може краще сказати асистенти, референти, навіть щоденні гості в нього вдома. Висловлюючись партійним словником — корешки, віддані люди, повністю свої люди, ідейно, побутово, службово віддані, без яких жоден відповідальний робітник не може працювати. Коли його переводять до іншого місця, вони за ним. Його нищать і їх нищать. Бо вони його панцер, частина його істоти — людської, адміністративної і партійної. Коли беруть корешка, то цілять в його хазяїна.
Тепер, недалеко від Садової вулиці, від будинку Наркома, там на Чернишевській 19 в кабінетах чекістів вони «признавалися». Скрипник, старий чекіст, знав, як це робиться. Старий партієць і великий знавець партійного механізму, він також розумів, що хтось хоче, щоб його близькі помічники «признавалися». Коли б їх хотіли просто прибрати, це можна зробити під іншою причіпкою і їх не буде. Але вони будуть «признаватися» в тяжких злочинах — в шпигунстві, в тероризмі, націоналізмі.
Він знав, що Ерстенюка і Бадана б’ють, що вони ніколи не вийдуть на волю. Шпигунів завжди били, навіть за ліберальних часів. Кожний удар, кожний зойк секретарів доходив до досвідченого вуха Наркомового, хоч як щільно оббито повстю і цератою двері кабінетів на Чернишевській і не пропускають вони звуку. Він знав, що то вже б’ють його самого.
Коли його Шліхтери проробляли на партійних зборах, то це вже було «оформлення» постанови найвищої партійної інстанції.
Прийшов і останній день. Назавтра в театрі Муссурі партія затопче Скрипника одноголосною постановою партактиву Харкова. Зачитають постанову — партійну панахиду, піднімуться тисячі рук. Через кілька день буде постанова ЦК, знімуть з усіх високих постів, може поки що переведуть десь на провінцію. Хоч сяк хоч так — кінець.
Чи не виринули тоді в його пам'яті спільна яма, сморід, Робесп’єр без голови, Котовський, Луб’янка, така йому знайома?
Нарком викликав телефоном свою дружину, сказав їй, що він зараз застрілиться, і попросив її дбати про сина. Після цього він вистрілив собі в серце. Це було в його кабінеті, в Держплані, на майдані імені товариша Дзержинського. Надворі стояв теплий літній день, був липень 1933 року. Конвент повалив Робесп’єра теж у липні (9 термідора — 27 липня 1794 року).
Умерти зразу Скрипникові не вдалося, бо він не влучив у серце. Партійні вожді, вражені несподіванкою, стояли навколо ліжка вмираючої людини. Скрипник у житті рідко всміхався. Тепер він зробив зусилля і, іронічно показуючи на невдало прострілені груди сказав:
— Це остання помилка Скрипника.
Він натякнув цим на свої «помилки», за які партія збиралася його судити.
В історії є подібні приклади шибеничного гумору. Існує переказ, що коли Кочубея з Іскрою, після їхнього доносу на гетьмана Мазепу, «допитували» і, після царського слідства побитих, відволокли на рогожі до в’язниці, Кочубей спитав свого товариша:
— Що, брате, смачні московські пряники?
Офіційне повідомлення про смерть старого більшовика прийшло не від центрального комітету комуністичної партії України. Ждали, яку формулу приготує Москва. Після довгих годин чекання прийшло повідомлення ЦК ВКП(б) з Москви про самогубство Скрипника. Це не був некролог. Це була лиховісна програма дальшого нищення українських націоналістичних елементів, у зв'язку з якими Скрипник нібито заплутався.
Поховали Скрипника в Помірках за Міським парком.
Над сином і дружиною наркома прийняли шефство-опіку високі партійці — Балицький, Косіор.
Здається, його останки потім перевезено до Києва, на Байкове Кладовище.
В 1938 році дружину Скрипника заарештували, а малого сина забрали з дому, треба думати — до одного з тих дитячих будинків, де виховували дітей зліквідованих комуністів.
Про Раїсу Леонідівну не згадують у теперішніх, виданих після «реабілітації» біографіях Скрипника. Очевидно, вона померла в концлагері.
Коли пролунав постріл Скрипника, населення сприйняло цю вістку відповідно до психологічної атмосфери того суворого часу, перебуваючи розумом і серцем серед апокаліптичних могил мільйонів замучених голодом українських селян. Це було байдуже зацікавлення до появи нового покійника, яке можна спостерігати серед людей, що довгий час живуть близько цвинтаря. Українська інтелігенція зіщулилася ще більше, чекаючи нових арештів.
