Роль Лебединця у верховному суді була декоративна. Головою кримінально-касаційної колегії у ньому працював Романов; він впливав істотніше на напрям роботи кримінальних судів усієї України. Одного прекрасного дня Романов зник. Серед судових робітників стало відомо, що Романов брав участь у злочинній групі, яка здійснила пограбування крамниці «Азриба» в центрі міста, на площі Тевелєва. Про моральний рівень суддів того часу населення довідалося в 1925 році.

Кінець 1925 року, уже настала зима. В цирку (колись Грікке) відбувається великий процес народних суддів Харкова; за хабарництво. Арену перетворено на судову залу. На підвищенні три судді і один запасний — на всякий випадок, бо процес триватиме довго. Головує член Найвищого Суду УРСР Малицький, інтелігентний юрист з дореволюційною освітою, цивіліст. Він нормально є головою Цивільної Колегії Найвищого Суду. Тепер це спеціальне призначення для нього (як виняток) головувати в кримінальній справі. В залі, тобто на арені, холодно, але Малицький без пальта. Дотримує певного стилю, правда, він признавався, що його рятувала як на те дуже тепла білизна. Інші члени Найвищого Суду в пальтах наопаш, так само й інші учасники.

Підсудних сорок чоловік: судді, що брали хабарі, і з ними колишні їхні підсудні, що давали їм хабарі, та кілька посередників. Оборона — адвокатів чоловік двадцять. Обвинувачення підтримують кілька прокурорів, серед них головну ролю грає помічник Прокурора Республіки Лев Соломонович Ахматов, ще молодий, з кучерявою м’якою борідкою інтелігент — відомий своїми літературними інтересами, гострий, ущіпливий в допитах. Він син київського частного повіреного Амханицького.

Народу в цирку багато. Такий суд є видовище, традицію можна шукати ще в римських цирках. Наркомюст наказав створити над суддями показовий процес. Існують показові поля для демонстрації і популяризації прогресу агрикультури. А показові суди винесені з судового будинку «в маси» показують масам як влада карає і за що — популяризація кари.

На першому засіданні в одній із лож можна було бачити Балицького і Скрипника, вище карне начальство — ГПУ і Наркомюст. Слідство в цій справі провадило ГПУ.

Балицький, високий мужчина років понад тридцять, з випещеним лицем, з поставою офіцера тих полків старої армії, що називалися дорогими, бо вимагали від офіцера певного, дорогого стилю життя. У нього м’які манери людини, що посідає велику владу, але знає, як мають поводитися справжні вельможі, стримано і навіть ласкаво. Шинель на Балицькому пошита з тим кавалерійським шиком, до якого я звик у Єлисаветі, де спеціалісти кравці вдягали випущених з «Южной Школи» офіцерів. Таких шинелів у піхоті не носили. Я потім не раз мав нагоду бачити як чекісти любовно зберігали цей шинельно-мундирний шик старої Росії. Колись жандарми теж були підкреслено елегантні. Це очевидно належить до професії.

Скрипник у бобровій своїй шубі посмоктує цигарку, розмовляє з Балицьким.

Коли дійшло до промов сторін, то українською мовою промовляли тільки три адвокати: Доленко, Семененко, Сіяк.

В цей період радянська юстиція за хабарництво в господарських і торговельних організаціях карала розстрілом. Вирок верховного суду був несподівано м’який: нікого з хабарників не розстріляли. Партія, яка поставила на пости суддів цих п’яниць і пройдисвітів, лагідно засудила злочинних партійців, серед яких було чимало учасників громадянської війни.

■

Партійну основу правосуддя в статтях наркома юстиції Скрипника можна було розкрити навіть ясніше, ніж у статтях керівників радянської юстиції в Москві, Стучки і Курського. У статті «П’ятиріччя ЧК на Україні» («Коммунист» з 11 лютого 1923 р.) Скрипник писав:

«І це найбільше треба сказати тепер, коли деякі, дуже численні, буржуазні і дрібнобуржуазні елементи в країні мріють про те, що наша лінія революційної законности, лінія, яку ми здійснюємо при НЕП-і, визначає, ніби ми зреклися тих методів, що прикладали за попереднього періоду. Та ба, даремні їхні мрії. Пролетарська диктатура ніколи не відмовляється боронити робітничо-селянську владу всіма методами, а в тім і надзвичайними, хоча вона й зуміє знайти для цих методів боротьби інші, нові форми... Замість ЧК стало ГПУ, апарат політичного розшуку і дізнання, з його новими, уточненими і поліпшеними методами. Була адміністративна розправа ЧК й відбувалася вона поза додержуванням формальностей — тепер ми розсуджуємо справи через судовий розгляд... Але ті самі завдання лишаються нам, той самий ворог стоїть перед нами, те саме почуття заполонює наші душі — ті самі методи боротьби маємо перед собою... Влада незмінно держатиме в своїх руках знаряддя, що йому давніше правдою служила ЧК, що йому тепер мусить послуговувати революційний, пролетарський суд».

Минуло ще п’ять років, і Скрипник знову повертається до тези, що нові, законні форми тільки прикривають нещадну боротьбу проти всіх, хто не підкоряється волі партії. Коли читаємо у Скрипника про ГПУ як про перелицьовану ЧК, треба пам’ятати, що ГПУ підготовляло і судило (на підставі постанов колегії ГПУ або вироків «чрезвычайной сессии» губсуду, що складалася з трьох чекістів) переважну більшість важливіших справ того часу політичного характеру. Крім політичних справ, в компетенції ГПУ була вся господарська і службова діяльність людей. Для останньої категорії справ існували численні розгалуження апарату економвідділу ГПУ. Кожний, хто замислювався над статтями наркома, бачив, як мало залишалося місця для так званої революційної законності.

В статті «Десять років ЧК-ГПУ» («Коммунист», ч. 296 з 28 грудня 1927 року) Скрипник зазначив:

«Реорганізація ЧК у ГПУ не означає обмеження тої боротьби (перед цим автор говорив про необмежену ніякими законами боротьбу) — то є лише використання для боротьби з буржуазією звичайних «законних» (іронічні лапки належать Скрипникові) метод... ЧК є безпосередній орган комуністичної партії... ЧК — виконавець політичної розправи з усіма тими, хто стоїть на шляху і перешкоджає комуністичній партії, протиставляє себе їй у політичній боротьбі проти всього того, що чуже, вороже, що тягнеться до влади, гадаючи скинути керівництво комуністичної партії...

«Я радий, що доля дозволила мені бути на трудній і важкій роботі в шерегах робітників ЧК. В другій половині 1918 року завідував я, як член колегії ВЧК, боротьбою з контрреволюцією, а з листопада 1919 року до квітня 1920 я був начальником окремого відділу Південно-східного і Кавказького фронту... Працюю я завжди напружено, але не можу не зазначити, що темп роботи в ЧК був найнапруженіший, брав геть усі сили, виснажував дощенту, забирав усю людину... Найкращий і найяскравіший представник робітників ЧК був... тов. Дзержинський».

Минуло ще п’ять літ, і в 1933 році Скрипник уже сам стояв перед судом партії.

■

Серед справ, зв’язаних з іменем Скрипника, пригадую справу Аксариної.

В 1924 році, коли більшовицький режим на Україні міг уже почувати себе переможцем, в Харкові під час жовтневої демонстрації трапився незначний випадок. Біля готелю «Красная», який ще недавно звався «Метрополь», зупинилася група демонстрантів, чекаючи своєї черги просунутися трохи далі в напрямку до місця паради. Такі зупинки, довгі і бездіяльні, є річ марудна, і група робітників нудилася, не знаючи, як розважитися. На балконі готелю (погода стояла добра) молоді демонстранти побачили добре вбраних пань, які з цікавістю дивилися на похід пролетаріату. Робітники з колони пожартували на адресу буржуазних постатей, певно, не досить церемонно; інші робітники зареготали. Раптом одна з балконних дам зреагувала на жарти, але незвично: вона скрутила дулю і показала її демонстрантам. Коли міліція складала протокол про цю подію, виявилося, що «дуледавцею» є дружина відомого антрепренера Аксарина, який у той час тримав антрепризу в Харківській опері і проживав у готелі «Красная».