Проте театр російський у Харкові уже не міг піднестися на колишню височінь. Ще з’являлися на сцені відомі імена, ще чарували інколи артисти французької крови Віктор Петіпа, Микола Радін, ще був на сцені дуже талановитий Степан Кузнєцов, але видно було, що українська дійсність навіть у формі УРСР пробиває собі дорогу і тут.

Першим з'явився Гнат Юра (знов з Херсонщини — з Олександрії), притулився зі своєю трупою в колишньому Кафе-Шантані, стіни в дзеркалах — «Вілла Жаткіна» на Харківській Набережній. Грали добре. Мені вподобався він в «Слузі двох панів». Італійський такий Ловчило Труфальдіно, видно не чужий нам характер. Юра грав його граціозно, без хохлацьких хитрощів, з італійською легкістю.

Опера була спочатку приватна — Аксарина. Приїздила немолода, але чудова і прославлена Марія Гай — співала Кармен, показувала нам, що значить темперамент.

Диригував за тих часів в опері Лев Петрович Штейнберґ, мила людина, досвідчений музикант.

Був я на першій виставі «Тараса Бульби», він диригував. Урядової помпи не було зовсім; КП(б)У щодо наших культурних розваг мала всеросійський імунітет ввічливої ворожості, але в залі було святково. Національна інтелігенція наповнила залу, навіть я зустрів художника Юхима Михайлова — спеціально з Києва приїхав.

Постала державна опера.

Довго працював у ній цікавий режисер Йосип Лапицький, з обновлювачів оперної рутини за часів «Музичної драми» в передреволюційному Петербурзі. Лібрето перекладали наші талановиті поети і переклади були часто далеко кращі, ніж старі ремісничі російські.

Цікавий випадок стався з прославленим російським тенором емігрантом Димітрієм Смирновим. Він приїхав з-за кордону на гастролі. Звичайна річ, одна з його найкращих популярних партій була партія герцога в «Ріґолетто». Йому запропонували вивчити партію українською мовою. Він відмовився співати, пропонував по-італійському. Наркомос дотримав принципу українізації і вистава «Ріґолетто» не відбулася. Смирнов дав тільки концерт, де проспівав свій репертуар російською мовою. Про це теперішній автор виданої недавно історії Харківської опери не знає. Він пише, що Смирнов нібито співав у спектаклі.

Якось гастролював прекрасний баритон з Москви Ґоловін. Він співав по-українському. Пам’ятаю, в «Аїді» в сцені Амонасро на березі Ніла він має подати: «Аїди батько — ефіопський цар». А зі сцени лунає його соковите, але з тяжким, тяжелезним рязанським акцентом: «Аїди батька, ефіопскай царь».

Хоч і з акцентом, а ніби таки по-нашому.

І все в порядку.

Один з улюблених московських тенорів, прем’єр «Большого» театру принадний і талановитий Л. В. Собінов приїхав теж на гастролі до нас в другій половині 1927 року.

Два роки перед тим він співав у Києві і там уже починалося переведення оперового репертуару на українську мову.

Легко собі уявити, російський міщанин і русотяп огинався і в опері. У нього завжди є аргументи проти українського слова. Він досі готовий реготатися на анекдоти з 1917 року: як перекласти по-українському російську команду «на-караул» (струнко), (хоча що в ній російського?). Ха-ха, по-українському це буде: залізяку на пузяку геп.

Л. В. Собінов, родом з Ярославля на Волзі, людина солідної культури, майстер вокалу і сцени, не потребував комусь приподоблюватися.

Ніхто не чекав і не просив у нього рекомендації для української мови в оперовому репертуарі. Він познайомився з українським текстом прославленої своєї партії Лоенгріна в опері Вагнера. Про це він писав: «Коли я одержав переклад «Лоенгріна» на українську мову, сів за рояль і проспівав знамените звернення до Лебедя, я мимоволі голосно сказав: «Та це ж звучить зовсім по-італійському — гарно, звучно, благородно, поетично».

Легкість і музичність нашої мови полонили його і в перекладі партії Ленського в «Євгенії Онєгіні» Чайковського. Мало хто з людей російської культури не відчує, як втрачають пушкінські строфи перекладені на якусь іншу мову. А Собінов полюбив особливо переклад «Куда, куда вы удалились» — «О, де ж ви, де розвіялися снами» — арії перед поєдинком. Він часто співав цю арію по-українському в домашньому оточенні, наприклад, своєму другові, артистові В. І. Качалову.

Це захоплення не було продиктоване ніякими тактичними маневрами політики «старшого брата». Воно було щирим сприйняттям великого співака, про якого Качалов сказав над свіжою могилою Собінова: «Його життя було прекрасне, як пісня і його пісня була прекрасна, як життя».

Слухаючи Собінова в Харківській опері, можна було спостерігати, як збагачує оперовий текст його досконала українська дикція. Згадую про це, бо не всі, ах, не всі наші співаки, співаючи українською мовою, доносили до слухача мовні чари українського тексту. Не треба соромитися — можна і треба вчитися у московської талановитої людини, як треба показувати красу нашої музичної мови.

Три великих оперових театри, що існували перед революцією в Києві, Одесі і Харкові, черпали повними пригорщами артистичний персонал з території України. Солістів, хори, оркестри давала подостатком наша земля з її віковою співочою культурою. Підготовним ступенем часто були церковні хори. Широкою течією вливалися також талановиті представники музичності і співучості українського єврейства.

Київська опера, особливо, була в щасливому становищі щодо багатства голосів перед революцією. Першорядні українські голосові таланти часто переходили з неї на столичну російську сцену до тодішніх імператорських театрів і не поверталися на українську сцену.

За мого життя в Харкові хочу відзначити дещо з тих вражень, що про них не згадується в офіційних історіях.

Одна така українка з’явилася на концертних естрадах Харкова в 1929 році. Лідія Яківна Липковська, гімназистка з Кам’янця Подільського, зробила велику кар’єру на оперовій сцені. Тепер вона приїхала на гастролі з еміграції із-за кордону. Коли вона виступала в Харкові, допитливі дами вираховували, скільки їй може бути років. У своїх сорокових роках, що ще не дійшли до п’ятдесятки, вона була ще тою самою Липковською, з українськими темними і теплими очима, яку знали великі сцени Петербургу, Парижу, Нью-Йорку.

Її виступи перед совєтською публікою були і святкові, і тріумфальні.

В Одеському театрі вона співала при освітлених люстрах у тій чарівній залі, яка чула багатьох великих італійців, серед малинового оксамиту крісел і лож.

У Харкові вона співала і в інтимній залі бібліотеки імені Короленка, власне читальній залі, хоч і приготовленій для концертів, але серед невидимих за стіною сотень полиць, заставлених книгами. Співала і в незугарному величезному,— ніби якийсь Колізей на березі Лопані — театрі імені Шевченка, перебудованому колись із цирку Мусурі. Скрізь було свято і від співу і від самої присутності талановитої і гарної артистки.

На публіку діяли чари жіночості, чари української жінки. Ми їх у гаморі життя часто не помічаємо, хоч вони навколо нас і забарвлюють наше життя. У Липковської ці природні риси були яскраво освітлені її винятковим театральним хистом.

її сценічні можливості були широкі. Я чув колись її Розіну в «Севільському цирульнику» — мереживо лукавства, кокетства і жіночої краси.

У Харкові вона пропонувала співати українською мовою Снігуроньку в опері Римського-Корсакова. Дирекція опери не погодилася. Харків не побачив дівочої чистоти і ніжності її сценічного казкового образу.

І вона співала тільки в концертах. Найбільший успіх мали не ті обов'язкові для кожної серйозної співачки колоратурного сопрано речі великого оперового репертуару. З малих речей романсової літератури вона робила шедеври.

Українка Липковська, яка все життя, своє сценічне життя провела поза Україною, мала тільки «Соловейко» Заремби для української публіки. В цій пісні оте соловейкове «тьох-тьох» досі стоїть у моїй пам’яті. В нього вміла артистка вкласти те, що найдорожче в музиці і в людському голосі: і радість, і елегійний сум людського життя, подані в нюансах соловейкового співу.

Я порадив якось їй включити в програму Степового «О, де ж ти згинув, рідний краю» й емігрантка-співачка перед переповненими залами співала цю пісню журби за рідним краєм.