Литмир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

Вірка сама обізвалась: «Ви, — каже, — мене знаєте, знаєте, що ваш син до мене ходить. Ви мене б з’їли, якби могли, я вам кісткою поперек горла стою… Добре, Даник більше не прийде до мене. Хай віддасть двісті рублів, що мені заборгував, як продавав кофточки жіночі й чобітки! І то до завтра хай принесе, бо нароблю вам встиду на ціле місто!»

Тьху, мордо, на тебе! Я не встигла й слова сказати, як Вірка хвостом махнула і щезла.

Я до, Даника. Як то так 200 рублів?! Може, то вона на тебе й мені туману напустила? Може, вона хоче, аби ти на ній оженився? То я в міліцію піду…

Встид і ганьба, нічого більше! Мнувся Даник, мнувся, доки не признався, що справді не віддав Вірці 200 рублів. На що він їх потратив, не знаю. Розплакався мій Даник, як дитина, просив, щоб я нікому не розповідала про ті гроші. Казав, що заробить і віддасть, хай я зніму з книжки.

Я ще таким його не бачила. Взяла з нього слово, що він віддасть Вірці гроші і більше до неї ні ногою.

Все мені здається, що вона його обмахлювала. Даник ніби нічого й не купував і пив більше на чужі…

Відіслала я свого сина з грішми. Хотіла сама нести, але він дуже просив не йти. Сіла. Чекаю. Думаю, отак звели з пуття мою дитину! Був хлопець як хлопець, доки не сплутався з тією пройдохою. Така й у тюрму засадить.

Вернувся Даник аж о першій годині ночі з розбитим носом, весь у поросі виваляний. Я тільки йойкнула: «Як ти так по цілому місті йшов?!»

Розповідь очевидця

Я — ніхто. Як Улісс. Не Джойсів, дорогі мої колеги-інтелектуали, а елементарний старий Улісс класика Гомера. Зрештою, Джойса ви теж проголосили класиком. Ну, гаразд, не буду вдаватись у літературні ремінісценції. Набридло. Алергія. Знав я одного класика особисто. Майже. Живого. Він недавно помер. Знайшов філософський камінь і на радощах помер. І не залишив той камінь людству, а забрав з собою в могилу. Не дурний був старий, видно, не любив дешевої слави! Атавізм, рудимент. І головне — дилетант з дилетантів, геніальний у своєму дилетантстві. До такого в наш атомний вік може додуматися тільки геній. Хімік цей, пенсіонер, видно, мав, крім набору шкільних хімікатів, ще свою ідею, як у героїв Достоєвського… А знайдіть-но зараз людину з такою великою ідеєю? Я ж кажу, атавізм. Мріють не більше ніж про машину і двоповерхову кам’яницю. Суєта суєт…

Жаль, що я не витягнув з старого рецепта приготування філософського каменю. Не можу довго розмовляти. До того ж я не на заслуженому відпочинку. На шиї жінка і двоє дітей. Робота. Друзів ціла купа, образно висловлюючись, і з кожним треба підтримувати вогонь дружби. Мені тридцять два роки, і до пенсії ще ого-го. Але як уже піду, то, напевно, в мене теж виникне якась ідея. Може, шукатиму квадратуру круга, або десятий вимір, чи писатиму мемуари про людей, з якими ніколи не зустрічався.

А зараз я — ніхто. Звичайно, якусь роль у світському житті міста відіграю, але в конкретному випадку — я — ніхто. Це дуже психологічний випадок. Кривава історія. Моторошна.

Є в нас одна місцева спекулянтка Вірка. Живе сама з дитиною. Розлучена. Особа майже легендарна. На тих, хто має з нею якісь стосунки, навіть найплатонічніші, негайно падає пляма громадського осуду. В аристократичному колі, до якого і я належу, такі знайомства вважаються чимось пікантним, правом благородства і поблажливості. Мій друг любить побесідувати з алкоголіками під гастрономом чи на автостанції. Любить знаходити в людях щось цікаве. Мені особисто п’яні фізично огидні. Алергія щодо них.

Так от, у моєї жінки мав бути день народження. Давно минулись ті часи, коли я відбувався квітами і книжками, треба було шукати щось солідніше. В ресторані приятелі звели мене з Віркою, і та пообіцяла якийсь коштовний відріз на плаття. В глибині душі шкреблось міщанське — «злупить втридорога», але куди я мав подітись.

Вірка — особа досить вульгарна. Та я згодився зайти до неї в п’ятницю ввечері. Вона страшенно зраділа. В мене не даремно в характеристиці записано «морально стійкий». До того ж це не мій тип жінки. Просто в мені прокинулась цікавість до цієї ситуації.

Я швидко знайшов Вірчин будинок. Вже стемніло. І тут така маленька, але пророча деталь. Піднімаючись по сходах, освітлених тьмяною лампочкою, я ледь не впав — послизнувся на апельсиновій шкурці. Брудні сходи і апельсинова шкурка. Сюрреалізм! Це трапилось майже перед площадкою, на якій була квартира моєї нової знайомої. Міг би й ногу зламати. Що тоді? Громадський, а ще більше сімейний осуд… Шкурки я не підняв — назад ітиму обережніше, знаючи, де вона лежить. Якби підняв, то не трапився б отой психологічний кривавий випадок…

Вірка була зі мною дуже люб’язна, хоч і здерла, як я сподівався, втридорога. Як я помітив, вона не квапилась зі мною розлучатись, була чимось схвильована. Тут почувся дзвінок. Вірка раптом заявила з тією святою простотою, на яку ми, інтелігенти, не здатні: «Підіть відчиніть двері і заберіть у нього гроші!» З її боку це було жахливе нахабство щодо мене. Але я завжди був джентльменом. До того ж слово гроші, котрі треба було забрати, звучало інтригуюче. Я сподівався побачити мало не Мефістофеля.

«В хату не пускайте!» — прошепотіла Вірка, зробивши великі очі.

«Всі ми грішні…» — подумав я і пішов до дверей. Відчинив і побачив хлопця років під тридцять, десь я його зустрічав, чи не в гастрономі. Нічого демонічного в ньому не було. Навпаки, це він відсахнувся, коли мене побачив.

«Гроші! — сказав я пошепки, як грабіжник до банківського службовця. — І вимітайся!»

На моє превелике здивування, він вийняв з-за пазухи купу грошей, десь так карбованців з двісті, дрібними купюрами. Я простягнув по них руку, але в нього у очах раптом майнуло підозріння: «А як не туди? Тут Вірка Солоденко живе?» — «Тут. Давай гроші й вимітайся, бо міліцію викличу», — грав я і далі свою роль.

Бідний хлопець, видно, перебував у трансі. Тицьнув мені гроші, і я їх сховав одразу ж собі в кишеню. «Іди, іди, чого стоїш? Привіт хазяйці передам». Хлопець, як уві сні, повернув на 180 градусів і рушив по сходах. Вперше бачив я такого телепня, щоб віддав гроші незнайомій людині, котра до того ж була без ножа.

Я спостерігав за ним з напівпрочинених дверей. І тут прилучилось оте криваве видовище. Хлопець раптом змахнув руками і заорав носом східці. Послизнувся на апельсиновій шкурці. Гуркіт, шум відповідно. Тут надлетіла Вірка. Хлопець уже звівся, витираючи кров з носа рукою.

«То це ви так?!» — захоплено глянула на мене Вірка. Я віддав їй гроші. А знизу долинув голос хлопця: «Ніхто! Я сам…»

«Як то ніхто? Ніхто тебе не міг спустити зі сходів!» — справедливо обурилась Вірка.

Далі вже не було нічого цікавого. Я пішов додому, усвідомлюючи, що відтепер став ніхто. Сюжет для новели. Беріть, користуйтеся, мені не жаль!

Мій друг висловився з цього приводу доволі скептично: «Десь я таке читав…»

Лист дівчини

Здрастуй, Маринко!

Вибач, що так довго не відповідала. Не було настрою, і, взагалі, ти ж знаєш, я не люблю писати листів. Але ти на мене не ображайся, добре?

Я тобі напишу довгого-предовгого листа. Розумієш, така хандра мене взяла, хоч кричи, а поговорити нема з ким. Сама не знаю, що зі мною сталося. Певно, і дійшла до такої точки, коли вже усе треба міняти.

Сесія на носі, а вчитися зовсім не хочеться. Ти ось-ось диплом одержиш. Я тобі, звісно, співчуваю. Важко без зв’язків. Бідна, їдеш у таку глушину! Вийшла б заміж, але навіть я розумію, що це нелегко… Думаєш, якби я не була директорською донькою, то хлопці б так за мною бігали? Дідька лисого! Я не така вже дурна… Деколи мені хочеться поїхати в яке-небудь велике місто, загубитись там, щоб перевірити, чи любитимуть мене ні за що.

Думаю, що б я робила, аби в мене не було батьків.

Ти питала, чи хтось мені подобається з хлопців. Якби я одразу відповіла на твій лист, то написала б, що ніхто. А зараз — не знаю. Я лише раз бачила цю людину. Навіть не розмовляла з нею, але він не схожий ні на кого.

Мариночко-золотко, якби ти знала, на що я зараз лише не здатна! Хочеться зробити щось таке… Не бійся, я нікого не вб’ю і нічого собі не заподію! Що я, дурна?

Ну, буду кінчати. Не думай, що я закохалася. Нові люди мене завжди цікавлять. Пиши, не бери з мене прикладу.

Цілую. Твоя Іра.
49
{"b":"594862","o":1}