— Ти бачив мої картини? — запитав лис. — Їх миші поїли!
Очі його знову спалахнули червоним вогнем, і їжак, хоч лис збирався їсти мишей, а не його, на всяк випадок скрутився в клубок.
— Не бійся, — зневажливо кинув Мацько. — Я тебе не з’їм. Скільки ти мишей можеш з’їсти за день?
— Я? — їжак висунув з-під колючок чорненький писочок. — Дві, а якщо вони худі, то всі чотири. А коли я голодний, після зимового сну, то й усіх п’ять. А коли ще дітки є, то і їм дещо вловлю і принесу.
— Так, — задумався лис. — Небагато… Я би штук двісті передушив, а з них штук двадцять би з’їв.
— Нащо стільки душити? Так усіх мишей винищити можна! Тоді й ладу у лісі не буде. Нащо просто так вбивати?
— Мені начхати! — зірвався Мацько. — Я цілий ліс підпалю за свої картини! І сам згорю…
— Господи, — тільки й видавив з себе їжак. — Та бог з ними, з тими картинами! Нові намалюєш… А ліс новий нескоро виросте. І скільки нашого брата невинного ні за цапову душу спечеться? Дітоньки малі, бідняточка… Схаменися!
— Нові картини, кажеш, намалюю? Та в мене після цього, як настане депресій, то я в житті ніколи-ніколи…
— Ну, то й що? Не намалюєш, то й біс з ними. Скільки всякого діла кругом. Ліс чистити, щоб сміття не було забагато, діточок ростити. Дурний ти ще!
— Я — художник. Ти розумієш, що я художник?! Це все одно, що моїх дітей з’їли, я їм цього не подарую! Рийся в смітті, як хочеш, а я буду сміття з душ вимітати.
— Що-що? — перепитав Грицько, бо всього не второпав.
— Обіцяй мені, поклянись, що будеш нищити цю погань на кожному кроці. Можеш не їсти, я тебе не заставляю.
— Навіщо нищити, як не їси? — здивувався Грицько. — Чи я вбивця який? В мене жінка, діти, ще біда яка вийде…
— Нічого не буде. Я за тебе заступлюся.
— Я й сам за себе заступлюся. Колючками. Але від суду колючками не врятуєшся… Знаєш що, йди проспися, подумай гарненько, може, й не буде в тебе тієї, як її, де… де…
— Депресії?
— Ага, депресії! Може, не так уже й миші винні…
— А хто з’їв?
— Гей, чоловіче, чоловіче, хоч і лис ти, але, видно, розуму маєш небагато…
— Ти мені добалакаєшся… — погрозливо засичав Мацько, але їжак уже сховався, і з-під колючок донісся глухий голос:
— Я тобі зла не хочу. Мізками поворуши гарненько, може, що згадаєш… Сорока має хвіст довгий, дарма що обскубаний трошки. Новину вчора принесла, що ти лісовим начальником задумав стати. Я, правда, не дуже повірив. Ти зроду-віку не був хитрий, дарма що лис. Ледачий, то факт… Але всяке може бути, то я й не пішов на цю твою, як її…
— Виставку?
— Ага, виставку.
— Але ж Сорока така розумна. Та хіба й вона миші їсть?
— Миші? — їжак засміявся і висунув знову з-під колючок чорний писочок. — Мишей вона не їсть. Ну, й нездогадливий ти, брате! Живеш у лісі, а не знаєш, що все по ниточці йде: від мишей до Сороки, а від Сороки до…
— Ну, Сорока! — аж засичав лис. — Ну, я їй покажу! А я думаю, чого вона не з’являється! Курячих тельбушків нема. Я часу не мав, малював…
Очі його спалахнули.
— От бачиш, — хіхікнув Грицько. — Спочатку за голову хапай, а потім за хвіст.
— Ну, бувай! — сказав лис, тремтячи від обурення й образи.
— Ти краще тихенько… Може, усе й перемелеться, — лагідненько попросив їжак. — Не зв’язуйся з дурною Сорокою…
— Не вчи мене. Я сам зроблю, що треба. О-ох!
— Почекай! — І коли лис озирнувся, їжак попросив: — Не продай мене. Я тобі, як другу…
— Не бійся. Не скажу! — буркнув той.
Їжак Грицько довго дивився йому вслід, звівшись на задні лапки, і, зітхнувши, промовив:
— Ой наробить він дурниць!
Наш необачний лис ще потинявся по лісі, раз у раз позираючи на гілля дерев, але, крім старої ворони, яка цілісінькі дні просиджувала на дубі, настовбурчивши сіре пір’я, нікого не побачив. Ворона прожила на світі дуже багато, ніхто не пам’ятав її молодою. Лис побоявся її розбудити і тихенько звернув убік.
Про себе він кляв Сороку, як тільки міг. Потрапила б вона йому на очі! Але, як на зло, ця тварюка десь відсиджувалась, може, ловила десь такого самого, як він, довірливого лиса. Мацько вискалив гострі зуби і клацнув сонну муху.
Раптом йому здалось, що це був сон. Що всі його картини висять на кущах і хтось просто пожартував. Мацько чимдуж побіг до своєї нори. Але все залишилось по-старому, тільки роса висохла на траві й листі. Таке не могло приснитись. То тут, то там валялись шматки паперу.
Лис ліг у затінку, примруживши очі, і хоч вуха його за звичкою стояли насторожі, йому було вже однаковісінько. Мацько хотів умерти. За ним пожаліла би, може, мама та ще їжак Грицько, котрий, попри свої колючки, був непоганим хлопцем. Зрештою, може, й він мав рацію, коли говорив, що треба не лізти з власної шкури, а берегти ліс.
Лис важко зітхнув, здмухнувши з лапи павутинку, котру павуки чіпляли, де їм забаглось. Варто було полежати тут до вечора — і вони б геть його обснували з хвоста до голови.
Тут до Мацькових вух донісся шум крил і огидне скрекотання. Він розплющив одне око і помітив Сороку, що, виляючи вправо і вліво, обскубаним хвостом, наближалась до нього. Для більшої переконливості він відкинув убік хвіст і надав своїй мордочці трагічного вигляду самогубця.
Одним оком він крадькома слідкував за кожним рухом Сороки. Ось вона зупинилась на кущі і, забачивши «мертвого» лиса, зіскочила на землю.
— Яка ганьба! — заскрекотала вона. — Яка ганьба для лісу! Через якісь там бездарні картини кінчати життя самогубством!
Вона наблизилась до лиса, і той завмер.
— А що про мене подумають? Яка ганьба!
Сорока боляче клюнула лиса в ніс, чого він уже не міг стерпіти. Блискавично розкривши пащу, Мацько вхопив Сороку і щосили здавив. Коли він випустив її, Сорока вже навіки склепила очі.
— Тьху, яка гидота! Могла бути жирнішою на курячих тельбушках! — сплюнув лис невдоволено.
Розділ VII,
в котрому йдеться про різну всячину, а також про те, яку роль може грати риба з лісового озерця
Лисову душу знову опанували дикі інстинкти. Після стількох днів творчого екстазу він знову відчув той голод, котрий відчувала кожна істота в лісі.
Мацько ніяк не міг наїстись. Кожного вечора навідувався до курей на село і під кінець так розперезався, що люди змушені були відв’язувати своїх псів на ніч і ті одного разу добряче полатали лисові боки. Мацько відлежувався у норі, але замість глибоких роздумів, котрі завжди охоплювали його в часи вимушеного безділля, в голові його зринали тільки криваві апетитні видіння.
Як це не дивно, але за вбивство Сороки ніхто його ще не притягав до відповідальності. Навпаки, якось до лиса з’явилась власною персоною сестричка Міцька, як завжди, вишукана і елегантна. Принесла хворому меду в березовій корі і ніжним голоском розпитувала про його Справи.
— Ми такі раді, такі раді, — щебетала вона, — що ти нарешті почав вести спосіб життя, гідний лиса. Матуся просила, щоб ти зайшов до неї, коли зміцнієш. Вона так давно тебе не бачила. О братику, будь обережний! Прошу тебе… Тобі слід берегти здоров’я і честь нашої родини!
Лисичка грайливо провела пухнастим хвостиком по носі Мацька і побігла додому.
Але наступного дня лис не міг уже впізнати своєї ніжної сестрички. Вона ввірвалась в його нору, як фурія, тягнучи за собою чоловіка Маркіяна.
— Яка ганьба! — закричала вона, гнівно блискаючи очима. — Що ти наробив?! Тебе викликають до суду! Подумати тільки, ти з’їв Сороку!
Мацько хотів сказати, що він не ризикнув би з’їсти це старе дрантя без шкоди для свого здоров’я, але Міцька перейшла на писк, котрого наш лис боявся більше за всі суди на світі.
Маркіян почекав, доки вмовкне його дорога дружина, і офіційним голосом почав:
— На суді вас запитають, якими мотивами ви керувались, позбавивши життя вельмишановну Сороку. Ваше щиросердечне розкаяння може пом’якшити вину.
— Вона мене оббрехала! — випалив лис.
