Марія за своє життя немало вислухала людських сповідей. Чи тому, що ті люди були випадкові, чужі начебто, вона швидко переставала цікавитися ними, їхні розповіді ніколи не хвилювали її по-справжньому. Це було жахливо. Марія ненавиділа себе за байдужість, але нічого не могла вдіяти. Людям просто хотілось виговоритись, байдуже кому.

Дмитро мешкав поблизу міста, в батьків. Магдалина доводилась йому далекою родичкою.

Кожного разу, коли він приходив, хазяйка садовила його на кухні й пригощала.

Марію так само кликали. Вона вмощувалась в кутку із розгорнутою книжкою на колінах і прислухалась до розмови.

У такі хвилини вона відчувала гарний спокій, якесь блаженство. Вірила, що справді починає нове життя чи, може, в новому домі на деякий час очищається… Та як тільки пробувала втрутитися в розмову, ніяковіла, губилася перед літньою жінкою і хлопчиськом, котрий іноді бував страшенно вульгарним. Тому воліла помовчати, щоб чимось їх не образити. Марія ніколи не мала справи з такими людьми. Вони видавалися їй надто простими, нехитрими, спокійними. Марії завжди бракувало духовного здоров’я, досі вона ставила цей стан нарівні з тупістю. А зараз тільки заздрила Магдалині й Дмитрові, котрі жили, маючи в собі якусь несхитну впевненість у завтрашньому дні.

Ні, Магдалина її таки недолюблювала. Вона, правда, нічим їй не дорікала, не хотіла зразу все знати, але Марія постійно відчувала плебейську невдоволеність, як то буває, коли люди не можуть порозумітися.

Коли приходив Дмитро, стара Магда вся аж світилася на радощах. Втім, слово «стара» до неї не пасувало. Вона не була ні сивою, ні згорбленою. Тільки якась ніби засушена передчасно.

Розмовляли вони про незнайомі для Марії речі: сільські новини, урожай. Хто одружився, котра вийшла заміж, хто вмер. Дмитро трохи лукавив, підробляючись під Магдалинин тон.

Потім Дмитро йшов на автобус, і Магдалина кожного разу зітхала:

— Хоч би вже одружувався… Двадцять штири роки, пора вже. Заробляє дай боже кожному. Всяка дівка пішла би за нього. Хату має і до хати. Старших поважає, не п’є, а що вітер в голові, то пусте. Молоде ще, дурне.

Марія посміхалась про себе. Це її не стосувалось, то й не цікавило. Йшла спати, а Магдалина вклякала перед образком, бубоніла молитву і по тому ще довго снувала по квартирі у своєму вицвілому байковому халаті, перевіряючи, чи замкнені двері й чи позачиняні вікна.

В суботу Магдалина поїхала до сестри. Зробила Марії приємність. Колишня її хазяйка вічно стирчала вдома або пліткувала з сусідками на лавці під будинком.

Марія приготувала собі міцну каву, розчинила навстіж вікно і взялася читати улюбленого Достоєвського.

Тут і заявився Дмитро.

— А хазяйки немає! — повідомила Марія з невдоволеною міною.

— Та я до вас! — добродушно усміхнувся він. — Може, дасте якусь книжечку почитати.

— Не знаю чи вам підійдуть мої книжки…

Але Дмитро вже переступив поріг. Вони зайшли до кімнати. Марія стала ритись в тумбочці.

— Бачу, скучаєте? — поцікавився він.

— Ні, збираюсь спати.

— Ха-ха! Та ще лише восьма година! Кури й ті не сплять…

— Візьміть оцю, — не відповідаючи, простягнула йому Марія повість «А зорі тут тихі» Бориса Васильєва.

— Та я кіно бачив… Неінтересно.

— Кіно — це кіно, а книжка — книжкою.

Він присів поруч, і погляди їхні на мить зустрілись. Марія вмить відвернулась.

— А хлопець у вас є, коли не секрет?

— Був, — буркнула вона серйозно.

— Розійшлися?

— Нехай буде по-вашому! — знизала плечима й підвелась. — Ну, то як: берете книжку?

— Та візьму. Якби то вас в кіно запросити або на танці…

Марія сердито буркнула:

— Не люблю я цього…

— Так би й зразу сказала, що я задурний для вас!

— Ну, чого ви так… — злякалась Марія. — Я нічого проти вас не маю. Просто…

— Е-е… — хитро примружився Дмитро. — Мене не обдурите! Я хоч інституту не кінчав, проте людей наскрізь бачу.

— Гаразд, — тоном, котрий не обіцяв нічого хорошого, мовила вона. — Підемо!

Господи, що робилось на вулицях… в суботу і в неділю! Людей сила-силенна, і всі прогулюються попід руки. Взад-вперед, взад-вперед. Марії аж недобре зробилось. Коли їй траплялось бувати в такий час на вулиці, вона ледве стримувалася, аби не втекти. Спішила із заклопотаним виглядом на квартиру, щоб там залізти з ногами на ліжко і просидіти до вечора, роздумуючи над різними вічними проблемами.

Дмитро взяв її під руку, але вона не стишила ходи.

— Куди ви так спішите?

Марія промовчала, і комедія тривала далі.

— То що будемо робити? — нахилився до неї Дмитро.

— Не знаю…

— Давайте підемо в кіно.

— Можна і в кіно, — погодилась вона.

— О, а я думав, що в нас нічого не вийде! — задоволено засміявся Дмитро.

— Що ви маєте на увазі?

— От тобі й на! Знову починається…

Коли вони виходили після фільму з кінотеатру, хлопець прицмокнув:

— Оце любов, я розумію! Таке хіба в кіно буває… А як той застрелився, бідолаха!

— Щось задовго він помирав, — зіронізувала Марія, але до Дмитра те не дійшло.

Вони разом зі всіма поповзли через парк.

«Яка я ідіотка! Понесло ж мене в це кіно!» Марія сама з себе дивувалась. Почувала себе ніби на іншій планеті. Дмитро привів Марію на танцмайданчик, і вона тільки тоді опам’яталась, коли заграла музика і почалися танці.

Танцювало, може, зо п’ять пар. Решта позбивалась в купи й базікала просто серед майданчика. Лише тоді, коли почався шейк, усі купки стали стрибати. Марія просто вжахнулась. Їй пора б уже на пенсію, а не витинати серед цих восьмикласниць.

Десь назрівала бійка, і всі посунули юрбою туди.

— Як хочете, залишайтесь, а з мене досить! — не витримала Марія.

— Ага, — ледь стримуючи позіх, сказав Дмитро.

— Я теж спати хочу, — зіронізувала вона.

— Вам зі мною скучно, правда? Мовчите, інтелігентна ви дівчина…

— Можете мені цього не нагадувати, — відказала Марія.

Не встигли вони відійти й десяти кроків, як Дмитро ожив і поліз цілуватися.

— Е-е, це ви киньте!

— Ну, чого ти? — здивувався той, не рознімаючи рук.

Він важко задихав, щораз міцніше пригортаючи її до себе. Марії раптом стало моторошно в цій темряві.

— Пустіть, бо закричу! Як вам не соромно!

Дмитро якось умудрився її поцілувати. Марія від несподіванки завмерла, але в наступну мить різко рвонулась. Він спіймав її за руку, і вона скрикнула тоненьким голосом:

— Ой мамо!

— Чого боїтеся, я вас не з’їм!

Марія, страшенно обурена, пішла геть.

Дмитро не відставав.

— Ну, чого ви йдете за мною! — зірвалась вона. — Забирайтесь геть! Не хочу вас бачити…

Він зупинився, але Марія й далі відчувала його присутність, хоч не дозволяла собі обернутись. Тільки коли добігла до дому, озирнулась біля під’їзду. Ніхто за нею не гнався.

Серце їй шалено калатало, й губи були ніби не її.

І все тіло неспокійно тремтіло.

Мама… Коли Марія приїжджала до неї у відпустку чи на свято, серце стискалось від жалю.

Мама жила сама у квартирі з двох кімнат, кухні й передпокою в старезному будинку з облупленим фасадом. Увечері, рівно о восьмій годині, пронизливо калатав допотопним шкільним дзвоником сміттяр, і треба було за гри хвилини спуститись з п’ятого поверху, перебігти з десяток метрів до дороги, висипати сміття в смердючий бридкий кузов.

Мама була вже старенька і хвора. Вічно бідкалась, що не може до неї приїхати. Натомість часто посилала то печиво, то теплі рукавички, чи шкарпетки, і Марія уявляла собі, як мати йде за півкілометра на пошту, довго стоїть у черзі, щоб здати незручний ящик. Сама маленька, худенька…

Марія панічно боялась її смерті. Відколи помер тато, квартира стала порожньою й сумною. Чи їй просто так здавалось?

Марія ніколи не звіряла батькам свої таємниці. Мала досить-таки пуританське виховання з безліччю заборонених тем. І тому рано стала мріяти про маленьку кімнату, де можна було б почувати себе затишно й спокійно, куди б приходили тільки її друзі. Це бажання здавалось їй цілком здійсненним, треба тільки одержати квартиру. Та це було найважче.