— Ой, а я вже переживала, де ви пропадали!.. — зустріла їх на порозі Олена.
В хаті за столом вже сиділи ті жінки, що допомагали на полі, й дід, котрий підвозив картоплю.
Марія нічого не хотіла на світі, тільки б заснути, але її посадили за стіл і примусили навіть випити півкелишка самогонки. Вона пробувала їсти, але кожен шматок ковтала через силу, перебуваючи в якомусь оціпенінні.
Серед жартів, сміху хтось постукав у двері.
— Можна, можна! — весело гукнула підпила Олена.
Ввійшов немолодий уже чоловік в чистій білій сорочці з короткими рукавами.
— Добрий вечір!
— Добрий вечір! Добрий вечір!
— Сідай, Петре!
— Та я на хвильку… Касю, — звернувся він до жінки, що сиділа поруч Марії. — Ходи додому. Треба січки нарізати корові…
— Йой, Петрусю, бігме, так-єм наробилася, що по світі ходити не можу! Хоч бери мене на плечі… — несподівано писклявим голосом затягнула та.
— Нема на тебе доброго бука, — буркнув чоловік. — Встидалася б, стара баба…
Жінки ховали лукаві посмішки.
— Йди, йди, Петрусю, я зараз.
— Дивись, щоб я вдруге не йшов!..
Коли за ним зачинились двері, жінка розреготалася… аж хустка сповзла на шию.
— Слава богу! Баба з воза, коням легше! Мені десь січка в голові. Сам наріже… «Ой п’яна я, п’яна!» — заспівала вона.
Навіть Марія посміхнулась. Але коли глянула на Магдалину, то розгублено кліпнула очима. Та сиділа похмура й невдоволена, осудливо підібгавши губи.
Їхні очі зустрілись, і Магдалина сказала раптом несподівано лагідно:
— Може б, ти, доньцю, пішла спати! Змучилася, певно, за день. Завтра поїдемо зрана…
10. Кінець
І поринула Магдалина в спогади. Як, було, не чула під собою землі. Ходила ніби свята, легко й гордо. Не могла насититись любов’ю після довгих років самотності, забула про обережність. Додому верталась часто під ранок, але сну не було — лише якесь щасливе марення. Тепер прийшла черга сестрі плакати ночами. Магдалина цього не бачила. Їй не треба було того бачити.
Петро називав її царівною, хотів сховати подалі від людського поговору чи, може, був трохи наляканий нестямним спалахом її першої і єдиної любові. Але й сам ходив хмільний, бо надворі ясним світлим вогнем палала весна і сонце пригрівало дедалі щедріше.
Сходилися вони в лісі, коли вже починало смеркати. Магдалина, забувши про все на світі, обвивала його, тремтіла від жаги й оп’яніло падала в солодке бентежне провалля.
«Звідки ти така взялася?» — питав її зчудовано Петро.
Не знала Магдалина, що з нею робиться. Настала така пора.
Втомлена, поклавши голову на Петрову руку, беззвучно молилася, щоб бог подарував їй дитя, щоб стала вона жінкою, а не відцвіла пустоцвітом. Бо так споконвік велося, що жінка має нести в собі сім’я нового життя, що найбільший гріх і найбільша кара, коли її лоно безплідне й порожнє…
Петро гладив її по голові, наче маленьку, і казав, що ось побудує хату і вони заживуть разом. Він всю війну мріяв мати сім’ю, дітей.
А якось їй приснився сон… Ніби в хаті повно малесеньких дітей, голеньких, біленьких. Одні плачуть, другі агукають: і на печі, і в колисці, і коло неї повнісінько. Їй аж страшно — що вона з ними має робити? І тут хтось стукає в двері. Магдалина перелякана, хоче їх поховати, але ніяк не може. Діти не даються їй до рук, вислизають. А за вікном раптом як закричить страшний голос: «Злодійка, наших дітей покрала?..»
Магдалина прокинулася уся в сльозах і довго не могла заспокоїтись. Розповіла сон Петрові, але той засміявся: «Хто про що думає, тому те й сниться».
Десь через тиждень Магдалині зробилось недобре. Цілий день її нудило. «Боже, — завмерла вона радісно: — Невже? Зглянувся бог на її, молитви. Нарешті!»
Ледве дочекалась вечора. Петро страшенно зрадів. Одразу повірив. А Магдалині, може, вперше спало на думку, що щастя ото ненадовго, бо доля ніколи її не тішила. Не захотіла себе дурити завчасу: зібралась ніби за покупками в місто, а сама пішла' до лікаря. Вийшла звідти бліда як смерть. Брела по вулиці сама не знала куди.
Дома лягла, відвернувши лице до стіни, і так пролежала цілий день. Тільки попросила переказати Петрові, що хвора. А коли сестра поставила коло неї мисочку з ранніми черешнями, яку той передав, Магдалина зціпила зуби, щоб не застогнати.
Лікар сказав: «Голубонько, звідки ви взяли, що у вас буде дитина? Де ви ухитрились надірватись? Раніше треба було думати про майбутніх дітей, раніше. Тут сам господь-бог нічим не зарадить. Так, співчуваю вам, дорогенька, але…» Старий уже, геть сивий той лікар. Тільки руками розвів. А Магдалина мовчки зібралась, пішла. Вже надворі її наздогнала медсестра і віддала сумку.
Другого дня бачили люди Магдалину з Петром коло бригади. Сиділи разом на пагорбі й довго про щось говорили. А потім розійшлися, як чужі, Петро вернувся до роботи аж сірий з лиця, сам не свій.
Нічим не докоряв Магдалині, ані словечком. Тільки попросив: «Почекай трохи, може, я відійду…»
Коли він почав пити, Магдалина й на очі йому боялась показатись. Не так Петра, як людської ослави боялась. Різне тоді балакали про неї. Вороги раділи, насміхались з чужої біди.
А Магдалина дотлівала потроху. Вечорами пересиджувала сама в хаті, скулившись, як мишка, коло вікна.
Одного такого вечора прийшов Петро. Вона лише глянула зацьковано: «З чим прийшов?» Петро наблизився до неї, дихнув перегаром самогонним і зовсім не по-злому сказав: «Ну, що будемо робити?»
Магдалина заплакала. «Думав сім’ю мати, хату… От вона, собача жизнь!..»
Петро брудно вилаявся, і за кожним його словом з Магдалини ніби витікала по краплі кров.
«Не муч мене, йди…» — попросила вона. «Ех, думаєш, я жінки собі не найду, сина не буду мати?» — «Будеш, Петрусю, будеш мати… — без пам’яті шепотіла Магдалина. — Чого ж прийшов?» — «До тебе!»
Петро відірвав її од столу, шарпнув грубо до себе. І вона не мала сили боронитись. На якусь мить сама відчайдушно припала до нього, знаючи, що це все востаннє, на цьому — кінець. І так само швидко зів’яла, ослабла… І з очей линули бабські сльози.
— Ти ось що, — зітхнув Петро. — Не плач. Я до тебе знаєш який ішов. Думав, уб’ю. Мені тут такого наговорили, що я вже повірив було. Та не в тім річ. Якби ти мені дитину народила, на руках носив би. А так сама посуди: ти мені більше, ніж коханка, не можеш бути. Не гнівайся…
Він вийшов. Скрипнула хвіртка. Магдалина стояла нерухомо в цілковитій темряві.
Темрява потроху розсіювалась: виразно проступали обриси вікна. Згодом по шибках вдарили перші краплини дощу.
11. Ніч
Настала ніч. Біль, що цілий день гніздився глибоко всередині, кинувся гризти її з подвоєною силою.
Магдалина лежала рівна, як дошка, на ліжку, вкрившись самим лише простирадлом, і не зводила очей з сірого отвору вікна.
Якби можна отак лежати, притуливши руку до пекучого місця, лежати й не ворушитись, щоб жоден звук не долинав знадвору, щоб не різав очі жоден промінчик світла, біль потроху б стихав.
Якби долежати до ранку, задрімати трохи…
Та це… Проїжджають машини, світять фарами, і здригається цілий дім. Тіло німіє, вкривається липким потом. Нема чим дихати…
І Магдалина виповзає на балкон, опускається на стілець.
Ніби легше. Вільніше якось. Вона сидить довго, доки не відчуває, що змерзла. Спина клякне від холоду, і Магдалина мусить знову лягати.
І так всю ніч. Гризе хробак якийсь, гризе, гризе… Від випитих порошків гірко в роті.
Магдалина пробує ходити по кімнаті; взад-вперед, взад-вперед. Скрипить підлога під її ногами, і скрип той чує крізь сон Марія. Добре знаючи, що він означає, вона на якусь мить прокидається і намагається, борючись зі сном, спитати, чи не треба хазяйці чогось, може, викликати швидку допомогу. Але, здебільшого, їй вдається тільки повторити в думці наболіле. «…Йой, нащо мені та лікарня! Їм, як щось заболить в чоловіка, тільки зразу за ніж, аби різати. Ох, боже мій, чи втихне та холєра, чи ні! Хоч на хвилинку одну. Нема спокіння. Коби завтра діждати, піду в ліс по тоту травицю. Цвіт не брати, коріння не брати, стебло саме з листочками, як у кропу, лише не пахне.
