Магдалина злякано махає руками. Невже вона сама це зробить? Як не зробить, то життя не буде. То хай піде до дільничного або заявить в сільраду.

— А ти би пішла? — недобре зиркнула на неї сестра.

Магдалина прикушує язика. Чи ж пішла би?..

І відкриває сумку.

— Галочко, Любчику, мийте руки! Мийте, ви ж кота брали…

Діти не хочуть. Вона нетерпляче їх ловить, наливає в миску теплої води, ретельно миє брудні пальчики і насухо витирає. Від вереску в неї починає боліти голова.

Після обіду вони сидять поряд на канапі. В хаті тихо. Годинник цокає, хилить на сон.

Олена оповідає сільські новини. Магдалина свої. Як машина чоловіка на смерть вбила. Йшов з роботи, спинився посеред дороги, а вона як над’їхала. Навіть до лікарні не довезли — вмер. А молодий ще, сорок років. То живеш і не знаєш, що на тебе чекає. Олена зітхає, Магдалина слідом, хоч нема ніби з чого їй журитися. Живе в місті, має квартиру, сама собі пані, не бабрається в гною, як сестра.

З вікна їй видно дві маленькі закутані постаті. Галочка і Любчик, взявшись за руки, ступають по мокрих злежалих грудках снігу, ось-ось посковзнуться і впадуть…

Інколи Марії здавалось, що вона божеволіє. В неї раптом виникала хвороблива настороженість, підозрілість, далі відчай, а згодом втома, бо в цьому маленькому місті доводилось ходити з веселим, принаймні спокійним лицем, щоб не викликати небажану цікавість. Марія кидалась від самоприниження до космічного спокою, і ця нерівність завдавала їй більше болю, ніж будь-якій іншій людині.

Взагалі-то Марія не належала ні до аристократів, ні до плебеїв. Їй доля відводила роль непримітної камеристочки, котра не претендує ні на що, крім спокійного життя без пристрастей і зворушень. Але Марія була молодою. Роки самотності ще більше роз’ятрювали в ній невдоволення. Вона не пробувала підкорити світ, жила праведно. І їй було так само гидко від цього лицемірного скніння, як було б гидко продавати своє тіло.

Правда, якби вона приятелювала з розумними людьми, то мала б успіх, зрідка розповідаючи за чашкою кави і сигаретами історію своїх взаємин з Н. Безперечно, вона б викликала більше заздрості, ніж співчуття.

Нічого особливого, правду кажучи, не трапилось. Десь на четвертому курсі я зустріла одного філософа. Він не вважав себе дилетантом, але, по суті, ним був. У нього був досить-таки кумедний вигляд. Помітивши, якими очима він на мене дивиться, як нерішуче тримається осторонь, відчула спочатку ніжність, ніби до жалюгідного змоклого песика. Я завжди жаліла істот, нещасніших за мене. Ставала сильнішою від цього, чи що… Я його зустрічала часто, і мене дедалі більше зворушувало це мовчазне поклоніння, таке не схоже на галасливу самовпевненість усіх інших молодих чоловіків.

Коли він, нарешті, до мене обізвався, я була просто приголомшена невимушеним красномовством, безліччю відомостей про все на світі, не хаотично розкиданих, а зібраних в один пучок, в одну систему. Чужа логіка завжди мене обеззброювала. Я могла не погоджуватись, але мені завжди бракло аргументів.

Я не хотіла його показувати своїм знайомим і тим більше мамі. Боялась, що не захищусь, коли хтось буде сміятися з нас обох. Він був неймовірно вразливим, говорив божевільні речі і в той же час дивився таким ясним, добрим поглядом, що я не могла не повірити в свою винятковість. Часом він мені набридав, і я тікала, щоб потім знову відчути себе безпорадною.

У нього була власна філософія, з якої випливало, ніби всі люди чужі й жорстокі і тільки ми з ним створені одне для одного. Ну, він міг багато чого говорити. Батьки його були розлучені, жили в різних містах і не шкодували грошей для сина, що вчився. Друзів він також не мав.

По суті, ми тільки удавали, що нас зв’язує щось глибше, недоступне для інших.

Наша мовчазна домовленість була грою двох самотніх дітей з набутим комплексом неповноцінності.

Кінець настав ще до того, як ми надумали одружитись. Я поїхала відпрацювати обов’язкові три роки, знаючи, що він буде чекати вічно. Він також не засмучувався, думаючи, що навчив мене стійкості й оптимізму. І, ніби змовившись, ми писали одне одному листи: я — скорботні, він — пристрасно-співчутливі.

Поступово я стала усвідомлювати ідіотизм мого становища. Я іронізувала в листах, хоч найбільше боялась, щоб він не сприйняв їх, як копію моїх думок. Але він зрозумів їх, як знущання над святинею. Я в свою чергу обурилась. Потім схаменулась, адже зовсім не знала, як він живе. Написала одного листа другого третього… Він мовчав. Я не могла зрозуміти, що сталося. Перебрала десятки причин. Він же ніби помер, хоч листи не повертались. Мені просто в голові не вкладалось, що зі мною можна було так повестися. Він поставив мене на п’єдестал і пішов геть, зовсім не задумуючись, як я себе там почуватиму. Згодом я багато чого зрозуміла, але не могла про те сказати Н., оскільки він кудись виїхав.

Марію запросили в світське товариство. З нею працювала така собі Леночка, миле, кокетливе створіння. То це вона запросила «на коктейль».

Марія як кожна жінка одразу подумала: «А в чому я піду?» І спробувала уявити собі всі небезпеки, що можуть на неї чекати в гостях. Вона, звичайно, відмовлялась, граючи роль переобтяженої справами людини, бо вважала себе потенціальною скандалісткою, та Леночка швидко розгадала її лицемірство і категорично заявила:

— Якщо ти не хочеш зробити мені приємне, то я більше не дозволю тобі заміняти мене в неділю!

В Марії пробуджується щось схоже на кокетство. Вона довго стоїть перед дзеркалом в гарному чорному платті, котре робить її постать тонкою до нереальності і надає привабливості невтішної вдови.

Вона навіть думає, чи не краще розповісти кому про те, як вона любила Н., і як він загинув у авіаційній катастрофі. Зрештою, вона має право вигадати якийсь міф для виправдання своєї дивної поведінки, щоб тільки їй дали спокій.

Леночка страшенно їй зраділа. Хай вона трошки посидить сама у вітальні, послухає музику. З хвилини на хвилину прийдуть її друзі, дуже розумні молоді люди. О, нас так мало! Ми повинні триматися купи. От і вирішили збиратись вряди-годи і розмовляти про мистецтво і життя, щоб не здохнути з нудьги.

Марія подумала мимоволі, що в такій квартирі можна й справді відчути себе гідним розмовляти про високі матерії. Леночка ходила повз книжкову шафу, набиту дорогими виданнями, повз стереомагнітофон, кольоровий телевізор і кришталь в серванті статечно й нечутно, без тої дитячої жвавості, яку можна було спостерігати на роботі.

Коли прийшли так звані друзі, Леночка представила їм Марію як колишню столичну жительку і надзвичайно розумну дівчину. Марія вловила в їх поглядах настороженість і поспішила забитись в якийсь куток, щоб там у глибокому кріслі за скляночкою коктейлю провести вечір. Вона вважала, що має повне право так поводитись, бо свого часу теж бувала в товариствах, котрі її не влаштовували.

Марія цідила крізь зуби коктейль і гортала альбом з репродукціями, граючи одній їй відому роль.

Два інженери, дівиця, котра збиралась в кіноактриси, бородань, що завідував студією звукозапису, і Леночка зі своїм чоловіком-спортсменом довірливо освідчились одне одному в любові до Булгакова й Кафки. Ті, що не знали їхніх творів, не сміли переступати порога цієї квартири. Здавалось, що ось-ось з старовинної ікони виткнеться чорний сухий палець і грізний голос запитає: «А ти читала «Майстра і Маргариту»?

Ну, там, де вона раніше бувала, спочатку теж говорили про літературу, потім про кіно, далі про невпізнані літаючі об’єкти і кінчали анекдотами!..

Марія мило посміхнулась і запропонувала:

— Давайте влаштуємо конкурс на кращу епітафію!

Всі засміялись, але той сміх прозвучав вибачливо-дошкульно. Марію легко було переконати в тому, що вона дурна й нетактовна. Та заплющила очі і відкинулась на спинку крісла з байдужим виглядом. Уже забула свій дитячий вибрик, вже, вже…