— Ідіть краще ви й домовтеся, — благально глянула на нього Марія.

Він засміявся.

— Біда з вами! Як хочете…

Дмитра досить довго не було. Марія, притулившись до стіни, стояла, як уві сні.

Нарешті він відчинив двері й сказав:

— Заходьте!

Марія зразу не розчула, але вся подалась, вперед.

З-за його спини виглянула літня жінка із заспаним обличчям.

— Добрий вечір! — сказала Марія, вичавивши з себе посмішку.

— Добрий вечір! — відповіла та, вдивляючись в неї пильно, але не підозріло: — Заходьте!

Так за один день Марія здобула собі хлопця, новий дім і хазяйку на ім’я Магдалина.

По війні в селі зовсім не лишилось хлопців. Ті загинули, ті пропали безвісти. Підростали менші, але що з того? Половина на селі вдів та незаміжніх… Магдалина була з себе гарна, роботяща дівчина, та не судилась їй, видно, доля.

Весняними ночами не одна сходила слізьми, заздрячи на чуже щастя. Цілий тиждень тяжка робота, а в неділю й вити ні до кого. Зберуться коло клубу старші й молодші, поспівають, погомонять. Малий Стефко принесе гармошку, дівчата танцюють. Невеселі то були танці.

Магдалина й собі десь-колись виходила до гурту. Танцювала найкраще в селі, а тепер вийде з котримось із парубчаків ніби нежива якась, ноги не слухаються. Деколи, правда, находило на неї — вся вона горіла в танці, як у вогні, аж сільські баби хрестились і спльовували. Але таке з нею траплялося рідко.

Як пішов від Олени її законний, то та мало не здуріла. Лишила дитя, хату, все по ворожках бігала, доки Магдалина не витерпіла й не сказала, що піде, як декотрі дівчата, на шахти. Могла б піти, чом би й ні? Дівчата писали, що добре заробляють, заміж можна вийти. Олена, як те почула, в ноги кинулась сестрі, благала, щоб не лишала її на погибель з малою дитиною. Та Магдалина й сама прикипіла серцем до Івасика, ходив за нею, як собача, спати не міг без неї.

То й лишилась. Ходили з сестрою в колгосп. Треба було з чогось жити. Тяжкі часи настали. І орали самі, й сіяли, й коло худоби ходили, й косили. Та ще своя господарка. І бандерівці по лісах сиділи. Тільки й чуєш вранці, що там вбитого знайшли, там хату з димом пустили. Не знав чоловік, чи до вечора доживе. Не раз як стріляти почнуть, боже!..

Мала Магдалина вже двадцять чотири роки. Не дуже й надіялась, що хтось її візьме. Але берега не пускалась, як декотрі інші. Робила, як віл, але гризли її потроху нудь і страх: «Невже вік дівуватиме?»

Восени Магдалина робила на току. Висаджувала мішок із зерном на трактор і надірвалася. Думали, не виживе. Як упала тоді на землю, скрутилась і тільки повітря ротом хапала. Дощі тоді йшли холодні, сірі, просвітку не було ні на небі, ні на землі.

Пролежала Магдалина в лікарні майже всю зиму. Що з того, що комісію скликали, що голова допоміг, поставив її на легку роботу, обліковцем, коли вже по здоров’ї…

Отаку біду мала Магдалина. І, не то на сміх, не то на щастя, їй, тридцятилітній, випала на другу весну любов. Така, що й наснитись не змогла б.

Приїхав до них в село чоловік один: воював колись у цих краях. Думав лишитися, бо ні сім’ї не мав, ні родичів. Як дерево без коріння, жив, ні хати, ні діточок, все сам. Спинився в бабці одинокої. За пару днів, дивись, і паркан поставив, і хаті дав лад, город скопав. Звали його Петро. Жінки молилися, щоб не передумав, лишився. Він ніби почув ті мовчазні молитви, пішов у колгосп трактористом.

У Магдалини така робота, що все на людях. То й не раз зустрічала Петра. Ставний чоловік, поважний. От буде котрась мати щастя! Магдалина не дуже надіялась. Скільки дівчат у селі, молодих та гарних.

Раз хіба серце забилось, коли стрілась з ним віч-на-віч в лісі. Ходила в сусіднє село, а щоб швидше було, пішла через ліс. Цвіту там різного — сила силенна! І проліски, і зозульки, і золоті ключики… Весна. Травичка пробивається зелена, пташки виспівують…

На галяві побачила Петра. Сидів на пеньку, лицем до сонця, видно, змучився від оранки та й перепочивав.

Йшла якось Магдалина повз нього і привіталась, але не спинилась. Відчувала на собі його погляд, теплий, дивний, і груди заливав солодкий щем, від якого тіло ставало легким і юним.

Увечері вона зібралась й пішла до клубу. Сіла собі посередині, щоб було все добре видно. Крутили кіно про війну. В тому кіні тільки стріляли та людей вбивали. Мало вона тих вбитих надивилась! Святковий настрій у Магдалини почав псуватись. Досиділа якось до кінця та й пішла додому.

Тільки через тиждень знову побачила Петра. Верталась з роботи, а він їхав на тракторі. Здається, її навіть не помітив. Магдалина притиснулась до паркана, щоб не обляпало грязюкою. «Ет, беру собі дурне в голову!» — подумала зі злістю.

Не думала, що він може прийти просто до хати. Якось увечері сиділа й шила на зінгерці. Івась щось майстрував. Сестра Олена варила вечерю. Хтось постукав у двері, Івась кинувся відчиняти. То був Петро. Вбраний, як на свято, — в костюмі, при краватці.

Магдалина остовпіла. А він нічого. Каже, що прийшов спитати, чи не поїде Магдалина в неділю разом з ним до міста. Треба йому щось купити, а він сам не вибере.

«Женитися надумав, Петре?» — ляпнула здуру Олена. Він засміявся:

«Може, й жениться. Досить йому вже парубкувати».

Запросили сісти. Він не відмовлявся. З Івасем розбалакався. Пообіцяв навчити хлопця трактор водити. Як йшов, ще раз запитав: «Ну, то як, Магдалино, згодні?» Магдалина почервоніла й тихо сказала: «Добре».

Коли він вийшов, Олена невдоволено пробурчала: «Завтра по селу підуть плітки!»

Магдалина підняла просвітлілі очі: «Чи ж нам то вперше?»

Добирались тоді до міста на попутних. А там зразу пішли по магазинах. Петро хотів набрати матерії на костюм, але дивився більше на Магдалину, ніж на крам. То вона сама все вибирала та прицінювалась.

Потім пообідали в чайній. Магдалина не могла їсти в тому бруді, а Петро, видно, звик по їдальнях їсти, не звертав уваги ні на мух, ні на смердючу підливку.

Як він її не просив ще трохи походити по місті, Магдалина вперлась: «Додому».

Щойно вийшли за місто, почало збиратись на дощ. Небо позатягували хмари, стих вітер.

Петро простував швидко, задумавшись про щось своє. Магдалина геть задихалась, ледь встигаючи за ним.

Він обернувся, і лице його зм’якло: «Злива зараз буде. Давайте сховаємось он в тій скирті, переждемо дощ».

Магдалина завагалась.

«Куди нам поспішати», — осміхнувся він ласкаво.

Вони вчасно зробили сховок в соломі, бо невдовзі линуло як з відра.

«А що я казав?» — підморгнув їй Петро і жартівливо обняв за плечі.

І тоді Магдалину прорвало. Дивлячись поперед себе сухими очима, розказала про того лікаря, про війну, про своє гірке дівування, про те, що життя для неї скінчилось…

Петро геть розгубився. Пробував втішити її, але Магдалина згорнулась в один напружений клубок, не підпускаючи його до себе, стала враз недовірливою, мовчазною.

І тільки вночі, коли проснулися від холоду, їх ніби якась іскра пронизала. Вони знайшли несміливо одне одного, знайшли самими кінчиками пальців, і Магдалина в солодкому безумстві пізнала першу і єдину радість на цьому світі, пізнала всеспопеляючу ніжність, котрою не могла насититись після стількох років самотності.

І вже потім, до безтями щаслива, кинулась під дощ, в суцільну темряву, ладна кричати на весь світ. Ніби навіжена…

Петро не витримав, зловив її, мокру й гарячу, заніс у сховище. І все почалось спочатку. До ранку вони любились, невидимі для чужого недоброго ока, загублені серед незнайомого поля.

Тільки коли вже увійшли в село, кожен бачив на їхніх втомлених обличчях те, од чого одні відвертались, а іншим хотілося плакати від заздрості.

Марія вела себе напрочуд тихо й скромно. Ходила мало не на пальцях, бо ніяк не могла звикнути до нового житла. Боялась навіть попросити щось у Магдалини. Та цілісінькі дні щось шкребла, вимивала, прала, прасувала. Марії було страшно її жаль, але та не потребувала допомоги квартирантки. А Марію дивувало, як хазяйка досі не збожеволіла в цьому стерильному пеклі. Тільки химерне ім’я «Магдалина» мало якийсь підтекст, інтригувало. Екс-блудниця?