Доки була на роботі, силу мала. Прийшла додому, побігла ще в магазин чи на базар, а потім до півночі за шиттям сиділа. Хоч то робота не така, як в селі, але й там також треба вміти і руками, і головою.

Бувало, хворіла і то тяжко, але розворушилась, побігла туди-сюди, та й забула про болячку. Нічого не вартий чоловік без роботи. Нудиться, нудиться, то й шукає собі якої напасті.

Трималась, трималась, а як пішла на пенсію, то вже все. Поки вилізе по сходах до квартири, весь дух випре. Добре, що воду хоч не треба нести — все є: і газ і вода. Та й тепло взимку.

Диви, які вони мудрі! Йди в лікарню. Запаніла я щось дуже…»

Так заспокоює себе Магдалина кожної ночі. На ранок встає аж чорна від безсоння. Подивилась якось в дзеркало — скелет, стара баба. Хоч в труну клади.

Посміхнулась з того, правда, але як… Ніби хтось по щоці вдарив, а вона, оком не зморгнувши, ще й другу підставила.

Ще далеко до сходу сонця. Рідко коли прошмигне вулицею машина, освітить перед собою дорогу. А потім знову мертва тиша.

І від тієї тиші кімната з сірим квадратом вікна нагадує чимось могилу. Лежить Магдалина на твердому ліжку, чекає ранку, щоб розворушити затерпле тіло в якій-небудь роботі.

Спить Марія, дихає легко й спокійно. Мабуть, сниться їй гарний сон, після якого краще не прокидатись.

Все змінюється навколо мене, а я залишаюся непорушною в цьому просторі. Я просто пристосувалась до людей, які вміють і не вміють жити, але їх багато і в них стільки спільного між собою, що вони рухаються єдиним потоком.

А я стою на місці. І нічого не роблю. Змінююсь тільки в часі, тобто він мене змінює. Тільки тепер я помітила, скільки втратила через цю нерухомість.

Ніби переді мною поставили дзеркало і в ньому відбилось, висотане хворобою і роками, зів’яле тіло, живіт, лоно котрого ніколи не носило плоду, груди, які не вигодували жодного немовляти, лице з висохлою на пергамент шкірою.

Я побачила себе через два десятки років уже в іншому дзеркалі, побачила, холонучи від страху, то сліди старіння, зморшки, втому і все те, від чого я мала б повірити, що залишається зовсім небагато часу і він мине швидше, ніж знову набуду здатності рухатися, хоча б і в невідворотний бік.

Люди, котрих я часто не вважала за людей, поспішають і ніколи не запізнюються. Встигають, як і п’ятдесят, сто років тому, садити в землю картоплю, виховувати дітей, виплакувати очі над каліками і п’яницями.

Це вони змінюються, але мені з того мало втіхи, бо моє замилування, замилування міської білоручки простими селянськими 'жіночками і чоловіками, — неминуче лицемірство. Я чужа їм. Вони проходять повз мене, як і ті ситі сноби, що навісніють від обожнення речей.

Тепер я піду до Магдалини в лікарню, у палату на другому поверсі, звідки видно зелень, квіти, небо і все на світі. Є ще істоти нещасніші за мене. Може, Магдалина не усвідомлює, але вона безнадійно нещасна. І я швидше помру, ніж зазнаю цього жаху старості, безпросвітного і самотнього скніння.

Ось я підведусь з ліжка, одягнусь і піду. Руки в мене міцні, ноги сильні, тіло молоде й гнучке. Я можу рухатись: бігти, стрибати, плавати в річці. Мені ніхто не заважає робити, що заманеться.

Магдалина дуже рада, як мене бачить, довго дякує за відвідини, жартує, що геть розлінилась. Але її лице з темними плямами під очима, а найдужче ці безпомічні сухі руки на білому лікарняному тлі, — страшно на них дивитись.

Я намагаюсь пробути біля неї якнайдовше, балакаю без угаву, тільки б хоч на хвилину відтягнути її од цього жахливого самотнього вечора й ночі, котрі обов’язково настануть. Бо сама ніби опинилась на її місці. Мені здається, що я не вирвусь ніколи з цієї палати, отруюсь лікарняним запахом…

Нарешті мене випроваджують з палати. Якби можна було, то я побігла б щодуху, аби швидше вхопити свіжого повітря.

На мить у мене виникає безглузде бажання піти до лісу, хоча вже вечір. Чому я раніше могла собі таке дозволити?

Ну, що ж… Додому, так додому. Спати. Мені хочеться завити. День у день одне й те саме. Чотири стіни, дзвоник сміттяра і спання. Останнім часом в мене дивне передчуття: ніби хтось повинен прийти. Зрештою, це тому, що я тепер живу сама і ніяк не можу звикнути до цього. Кошеня, коли потепліло надворі, втекло кудись і вже цілий тиждень не з’являється. Прийшов би хоч Дмитро. Більше ніхто не знає про моє існування.

І він приходить. Коли я вже нікого не чекаю. Пізно ввечері. Худий, засмаглий, обстрижений, тільки очі світяться.

— Я дуже страшний? Чого ви так дивитеся?

— Та ні… Просто я вас не сподівалась. Думала, що ви в армії.

— Відпустили. Набувся вже.

Він переступає поріг, і я мить якусь задкую від дверей.

— Додому не встиг. Автобус перед самим носом втік. То я у вас переночую.

— Як-то в нас? — перелякано дивлюся на нього.

— А тітка де?

— В лікарні… Ви хіба не знаєте?

— Господи, що таке? Я думав, удома…

Я розгублено стою в коридорі.

— М-да. Такі-то діла… То я піду, може, дружок прийме.

Але не йде. Я боюсь підняти очі й мовчу.

— То я піду.

Я переводжу погляд кудись на стіну.

— А вам не страшно самій?

— Ні.

Мій голос здригається, і я кажу це слово якось неприродно бадьоро.

— Добре, то я пішов. Добраніч!

— Добраніч!

Дивний він сьогодні. Навіть не жартує.

Але він іде. Я зачиняю двері, повертаю ключ в замку…

Ну й вигляд у мене! Капці не на ту ногу, голова розкуйовджена. Гудзики на халаті тримаються на чесному слові.

І я ні з того ні з сього сміюся. Вголос. Як остання ідіотка. Уявляю, як би він зрадів, коли б я його залишила ночувати.

— Ха-ха-ха!

Гашу світло і вкладаюсь спати. Але від цього не перестаю сміятись. Сміюсь, доки з горла не починають вириватись підозрілі силувані звуки.

Так я лежу довго, і, як тільки заплющу очі, руки мої ніби одриваються від тіла і летять кудись в порожнечу, шукаючи невідомого кого…

Це настільки нестерпно, що я змушена знову засвітити світло і взяти до рук книжку. Я бачу сторінки, рядки, але ніяк не можу осягнути прочитане.

І тут знову дзвонять. Я здригаюсь від несподіванки. Встаю, обережно підходжу до вимикача, але безсило опускаю руки. Навіщо?

Дмитро щось говорить про дружка, котрого нема вдома, про те, що він уже на ногах не стоїть, що голодний, як дідько.

Я мовчки заводжу його на кухню, викладаю на стіл все, що є їстівного в хаті, ставлю чайник і йду спати. Накриваюсь з головою, щосили заплющую очі. Навколо темрява і стукіт серця. Я ще глибше закутуюсь у ковдру, але щось брутальне й нудотне наростає в мені з кожною хвилиною. Дотик до плеча пронизує мене наскрізь. Я кричу, втрачаючи останні сили, відштовхуючи від себе чуже тіло, котре повільно і невблаганно знищує мене. Інстинктивно повторюю те, що якимись темними силами закладене в кожній жінці, ні на мить не скоряючись і до кінця усвідомлюючи глибину і солодкість свого падіння…

Був ранок після цієї жахливої ночі, й Марія перша згадала все, що сталось між нею і Дмитром. Кімната вразила її своєю вбогістю. Сонце не приховувало жодної подряпини, жодної пилинки, жодної зсунутої з місця речі.

Марії несила було дивитись на цей безлад. Вона одвернулась до стінки й заплакала від усвідомлення свого жалюгідного становища, боялася, що Дмитро ось-ось прокинеться й гляне на неї тверезими очима. Вона зіщулилась, відчувши, як він безтямно роззирається по стінах, як його уже просвітлілий погляд переходить на неї.

Дмитро легко відірвав її од стіни, міцно стиснув у обіймах, але, побачивши залите слізьми обличчя, одразу випустив з рук, і вона зібгалася в клубок, готова кожної миті вибухнути плачем.

— Ти чого, Марійко?

— Іди геть!

— Чого? Я той… я не думав. На мене щось найшло. Та я хоч зараз… Давай подамо заяву…

Від його винуватого голосу Марія ще гірше заплакала.