У місті ще водилася різна птиця, здебільшого дика і вічноголодна: гави, горобці, синиці. Птаство билось між собою, завжди чогось боялось, а зараз так само неспокійно чекало ранку, щоб одностайно кинутись на пошуки їжі.

Марія вже дві години корчилась на химернім ліжку і не мала вже сили кричати. Їй здавалось, що вона не народить, помре. Вона не думала, що це так важко.

Треба було напружити всі сили і виштовхнути з себе плід. Нічого поза цим не існувало.

Все тіло ламало, терпли ноги, і, коли на якусь мить їй ставало трохи легше, Марія забувала, що вона жінка і мусить народити або вмерти. Їй тільки хотілось, щоб ця полегкість була вічною.

Медсестра не мала вже з нею ради, а Марія знову й знову пробувала напружити своє вимучене тіло. Піт градом котився по її обличчю, змішуючись з сльозами. Ніхто не терпів того, що терпіла вона. Жодна жінка. Марія народжувала вперше: перелякана, приголомшена, розгублена… Слідкувала за рухами акушерки і лікаря.

— Терпи, терпи, — іноді говорила їй лікарка. Вона весь час кудись виходила, базікала з акушеркою, ніби нічого не сталось. Ця байдужість видавалась Марії кощунством. Як сміла бути вона такою спокійною, коли Марія могла вмерти кожної хвилини!

Вона залишалась сама, безпорадна. Для неї шкодували теплого слова, і вона кричала, плакала, а всі сприймали це як належне, дорікаючи за нестриманість.

Їй щораз ставало гірше, а всі говорили, що так має бути. Швидше б прийшов кінець! Усе на світі було ніщо в порівнянні з цією безжальною необхідністю. Невже вона ніколи не побачить сонця, не зможе ходити по траві, радіти, сміятись? Дитя ще належало Марії, доки вона була з ним одним цілим. А тепер воно мало відторгнутись од неї, поступово віддалятися назавжди, стати іншим, чужим…

Все йшло гаразд. Згори можна було побачити в сірій світанковій сутені дві темні постаті: жіночу й чоловічу. Світло з вікна зупинилось на асфальті жовтим квадратом, і Магдалина з Дмитром тупцювали в ньому, намагаючись зігрітись.

Вони не чули Маріїного крику. Він осідав солоними краплями на її спотвореному втомою обличчі й мав висохнути з першими променями сонця, котрі будили людей і птахів.

Щойно народжене дитя заберуть від неї. Тривожними очима проведе вона його до дверей, і пройде багато-багато років, перш ніж над Маріїною дитиною нависне небезпека, від котрої не може захистити ніхто, навіть мати…

1979

Після короткої червневої зливи садок ніяк не міг заспокоїтись. Поміж яблунями вела стежка до хати, і на неї з тремтливих гілок безупинно скочувались холодні дощові краплі. Десь втомлено цвірінькнула пташка. Сонце виглянуло з-за хмар, і від його променів засяяла яскраво помальована в помаранчевий колір стіна. Якраз в цей час, полохаючи качок, що радо мокли в калюжі, по вулиці проїхала легкова автомашина. Зупинилась, ляснули дверцята. Спершу з’явилась молода жінка в білому костюмі. В одній руці вона тримала валізку, а другою вела хлопчика років п’яти Вони ступили на стежку і одразу зіщулились від холодних дотиків краплин, що їх струшувало листя.

Та ось на поріг вийшла старша віком жінка і радісно побігла їм назустріч.

— А я вже виглядаю! А я вже чекаю!

— Олежку, що треба сказати бабці?

— Добрий день!

Бабця кинулась його обнімати:

— Гарнесенький ти мій!

В хаті мама поставила валізку і втомлено сіла.

— Боже, як тут тихо… Уявляєш, мамо, довелося таксисту платити і за зворотну дорогу! Якби не Олег, я б нізащо не зв’язувалася з тими здирниками. Але для мене головне, аби дитині було добре.

Вона простягнула руку, щоб погладити сина по голівці, але той, сміючись, ухилився.

— Олежку? — сказала мама строго, — обіцяй мені слухатися бабцю, а то прийде баба-яга і тебе забере.

— Ага-га! — жваво підхопила бабця. — Вона неслухняних дітей забирає в мішок…

Мама і бабця розуміюче переглянулись, насилу стримуючи посмішку. Хлопець пропустив їхні слова повз вуха. Не знайшовши нічого цікавого в хаті, він взявся торгати замок валізки.

— Чого тобі? — невдоволено запитала мама. Вона якраз зняла босоніжки на високому каблуці і з насолодою поставила ноги на прохолодну підлогу.

— Я хочу машину!

— Почекаєш зі своєю машиною. Вона на самому дні.

— Ні, я її наверх поклав. Я пам’ятаю.

— Потім я тобі її дам. А зараз помиємо руки і будемо обідати, — розважливо сказала бабця.

— Я не хочу їсти!

— Буде, буде він їсти, — звертаючись до бабці, сказала мама.

— Не буду, — вперся хлопець.

— Так ти мене слухаєш? Чекай, я завтра поїду і тебе залишу! Захочеш ще мене побачити…

— Не захочу! — засміявся Олег.

Мама трохи розгубилась, і на чоло їй набігла зморшка. У неї було гарне лице, ще зовсім молоде, але іноді жваві очі нерухомо застигали і вдало використана косметика не могла приховати безпомічного і розгубленого виразу, властивого багатьом самотнім жінкам.

Олег сів у рипуче крісло і почав розгойдуватись.

— Господи, ні хвилини не посидить спокійно! Що за дитина… — зітхнула мама. — Я так набігалася. Поки з нього повиперала, поки поскладала… Ще на роботу їздила по гроші. А йому хоч би що!.

— Нічого, відпочинеш на морі…

— Ох, не знаю, як я без нього буду!

— За те не бійся! Я з нього ока не спущу, — запевнила бабця.

Жінка на те лише посміхнулась. Лице їй просвітліло. Потім встала і заходилася ритись у валізці.

— Олежку, ось твоя машина. А то нам їсти. Полуниці, огірки.

— Нащо ти купувала? Тобі грошей треба…

За столом бабця почала розмову.

— Він тобі щось говорив?

Жінка похмуро поклала виделку.

— Мамо… Як же можна отак зразу… Приїдемо з моря, там побачимо!

— Зразу, зразу. Як не зразу, то знов те саме буде… За розведеною, та ще й з дитиною, ніхто бігати не хоче.

— Мамо, досить…

Хлопчик пив молоко з фарфорового горнятка, на якому була картинка з клоуном. Задзижчала муха. Він провів її очима аж до вікна, за яким зеленів сад, а за садом теж мало щось бути, певно, вулиця, а може, інший сад.

— Маю я право на особисте життя чи ні? Що, я мала довіку мучитись з тим ідіотом?

Мама вимовила ці слова і з острахом глянула на малого. Той, опустивши очі, пив малесенькими ковтками молоко, щоб надовше вистачило. Йому і хотілось, і не хотілось побігти надвір, на вулицю, де вже галасували якісь діти. Хлопчик боявся відняти чашку від рота і вдавав, що дуже зайнятий.

Мама з бабцею говорили між собою, а потім прийшла сусідка і стала оглядати хлопця з усіх боків, навіщось спльовуючи.

— Не дитина, а лялечка! Тьху-тьху, щоб не вректи! Тільки стати й дивитися!

На те хлопчик відповів, як завжди;

— Я не лялечка, а Олег.

Сусідка аж сплеснула руками від захвату. Через хвилину і вона забула про нього.

Хлопчик сидів з горнятком, на якому був намальований веселий клоун в куртці з великими червоними гудзиками. Молока в горнятку не було вже ні крапельки.

Хлопчик зітхнув і поставив його на стіл. Попід хатою щось зашуміло і майнув хлопець на велосипеді, без сорочки, в одній майці.

Мацько був найчарівніший з лисів, які коли-небудь жили в цьому лісі. Коли він серед ночі навідував курей, яких хазяї зачиняли у вельми незручних курятниках, то ті здіймали такий галас, що лисові аж ставало незручно. «Як вони мене люблять!» — розчулено думав він, просуваючись на череві в куток і беручи ніжно в зуби котрусь біляву або руденьку несучку.