Галина Пагутяк з дітвацькою розкутістю описує перші прояви ревнощів, перші тривоги і турботи одне за одного, наївні спроби відсторонитися від бруду і моральної спотвореності, що їх приніс у світ дітей фашизм. Їх владно приваблювало усамітнення, хвилювала таїна зародження кохання. У зворушливому сум’ятті народжувалися надії на вічну, наївно захищену замкненими дверима від брутальності війни любов. Та, стверджує Галина Пагутяк, не можуть бути щасливими двоє, коли весь народ у горі. Хистке, ненадійне це щастя. За спробу уникнути особистої відповідальності у неминучій боротьбі з окупантами доведеться понести розплату. Їм судилося вчитися не тільки любити, але й ненавидіти. Раніше слід було навчитися ненавидіти тих, хто приніс у їхній щасливий світ тиху жорстоку війну.

Прозріння Адася жорстоке. Руйнується цілісний образ світу; горить ліс, розсипається в порох місто, «земля потріскалась від страшної спеки і сама запалала». Такий апокаліптичний образ вивершує трагедію кохання Адася і Євки.

Згодом у романі «Філософський камінь» мотив трагічного кохання прозвучить уже пересторогою атомно-водневій війні, і «ненормальний» Антось Петрущак звертатиметься з листом до Уряду Миру, в якому проситиме людей схаменутися, придумати щось, поки не пізно, бо земля стане мертвою пустелею і закохані від жаху втрачатимуть розум.

Оригінальний талант з’явився в українській літературі. Галина Пагутяк цією книгою переконливо довела, що поетичне самовираження, зрозуміло, за умови нестандартної побудови творів і оригінальних композиційних вирішень, розкриває нові можливості для художнього проникнення в душевні порухи і вчинки сучасної молоді, що можна органічно поєднати достовірність зображення реалій буття з чутливою рефлексією, а мистецтво володіння деталлю — з алегорією, символом, казковим образом. Зрозуміло, Галині Пагутяк доводиться зазнавати і певних втрат, особливо в цікавих загалом спробах сполучити умовні конструкції з необхідним поглибленням аналізу соціальної дійсності, загальних злободенних проблем. І дивного в цьому нема нічого. Тим більше нема підстав для осудливого розмірковування про складність використання умовності — цього звичного, безсумнівного прийому художнього мислення. Відомо, що умовність, як правило, спрямовується на збільшення багатоплановості і багатофункціональності художнього образу, що, передбачається, повинно надавати творові додаткової художньої активності. Ясна річ, для створення глибших смислових проекцій нерідко свідомо руйнується загальновизнана логіка художнього мислення, вводяться алогічні ситуації, випадковості, символи, парадокси. Як, скажімо, випадково з’являється в романі «Філософський камінь» і кудись невідомо, мов той самотній подорожній, біжить беззахисний заєць. Можливо, не слід шукати під цим образом якогось таємничого символу і підтексту, проте не можна не замислитися над тим, яка ж функція образу зайця, який зміст, наприклад, подорожувань Дон-Кіхота і Дон-Жуана та їхніх рефлексій на оточуючий нас світ. Нема потреби формулювати однозначну відповідь, бо такі образи-символи, образи-алегорії є для читача стимулом для роздумів про переживання сучасної людини, яка стурбована і загрозою термоядерної катастрофи, і екологічними проблемами, і появою в свідомості частини людей духовно-морального «вакууму», і поширенням різноманітних форм споживацької психології, і ослабленням морального тяжіння вікодавніх звичаїв і традицій, і пониженням комунікативної активності сучасника, його здатності і потреби співчувати, співпереживати, перейматися чужими болями, тривогами, радощами…

Галина Пагутяк намагається поєднати конкретну образність, життєву достовірність реалій з умовними конструкціями, які спрямовані на досягнення універсальності своїх прийомів; вона прагне до синтезу чутливої рефлексії і реалістичного явища, деталі, поглибленого психологічного аналізу складних внутрішніх станів людини. Проте ще їй нелегко, — особливо це помітно в романі, — досягти того, щоб твір був у композиційній і стилістичній єдності, щоб окремі сцени злилися в цілісний, структурно завершений твір. Відчутна ще велика зваба самодостатнього ліричного самовираження, прагнення до багатозначності і багатозначимості умовних прийомів художньої виразності. Одначе кожного, хто відкриває цю книгу, не омине щасливий подив від народження нового таланту, який щиро і послідовно витворює оригінальний художній світ.

…Ніхто ніколи не бачив, як плаче лис на сонячній галявині. Та лис Мацько, поклавши голову на витягнуті лапи, плакав, бо кляті миші за намовою заздрісного художника-бездари щурика Альцеста погризли його картини. «Я — художник: Ти розумієш, що я художник?! — в гіркому розпачі доводив їжакові Грицьку ображений лис. — Це все одно, що моїх дітей з’їли… Рийся в смітті, як хочеш, а я буду сміття з душ вимітати».

Що ж, таке громадянське кредо достойне справжнього художника.

Микола Жулинський

Хлопець біг вулицею, спотикаючись об кожен камінь. Сонце сліпило очі, й дихати було важко.

Перед маленькою присадкуватою ратушею він пішов повільно, так повільно, що чув стукіт власного серця.

Повз нього проїхав грузовик з німецькими солдатами, котрих він не боявся. У хлопця заболіла голова від того, що і на цей раз не зміг їх перелічити.

Солдати голосно сміялись і співали про Лорелею, дівчину з найзолотистішим у світі волоссям. Він виразно відчув густий запах поту й одеколону.

Німці з’явились в їхньому містечку місяць тому. Розстрілювали небагатьох, переважно активістів, котрі не встигли евакуюватись. Крім того, німці кохались у квітах, звозили їх цілими фірами в порожні склади. Хлопець не пам’ятав, щоб квіти пахли так запаморочливо, як цього літа. Їхній нудотний запах заліплював ніздрі, туманив голову. Німці обладнали парфюмерну фабрику і самі від запахів ходили п’яні, але червоні й веселі на відміну від жителів міста.

У свої шістнадцять років хлопець не думав, що війна може бути такою тихою. Десь далеко за річкою лунали гарматні постріли, а ввечері на обрії спалахували червоні заграви. Але з днями все поволі вщухало, доки геть не стихло.

У хлопця були тато й мама і ціла купа вуйків та тіток. Він жив у старому цегляному будинку з облупленим шляхетським гербом. І кров у нього була також шляхетська. Тато його поїхав кудись на схід здавати міську бібліотеку, і вже місяць про нього нічого не було чути.

Війна нагадувала про себе після восьмої години вечора, коли вулицями ходили патрулі й ловили підозрілих осіб. Що вони з ними потім робили? Про це говорилось пошепки. Відтоді навіть удень рідко хто перебігав через курні, задушливі вулички.

Хлопець обіцяв за годину повернутись від товариша, але затримався і тепер боявся, що мама знову зустріне його сльозами. Всі жінки тепер плакали, проте війна все одно була тихою.

Він завернув у бічну брудно-рожеву вулицю, не вищу за два поверхи й не довшу за п’ять будинків, і встиг ще спіткнутися об віконну раму з скляними осколками, котра валялася на землі.

В місті зовсім мало залишилось людей. В перші тижні можна було побачити, як старі й малі везли на дитячих візочках купи одягу, картоплю і, невідомо для чого, шовкові абажури з китичками.

Всі вікна тепер заклеєні чорним папером, навіть у тих будинках, де вже ніхто не жив.

Вуличка урвалась разом з бруківкою, і хлопець пішов попід зеленими рівненькими штахетами, за якими росли сливи та яблуні. Не спиняючи кроку, він тихенько свиснув.

— Гей! — дзвінко крикнула дівчина і засміялась. — Чого свистиш?

Вона сперлась на хвіртку, — худа, у вузькій сукенці із розірваним рукавом.

— Спочатку дірку заший! — байдуже скривився хлопець.

Дівчина ледь-ледь зніяковіла і показала язика:

— А ти спочатку причешися, пудель!