— Буває!.. — сказала покірно Магдалина, згорбившись над тарілкою. — Їм видніше!

І виглядала вона такою жалюгідною, старою, що жінки більше не наважились говорити на цю тему. Вони випили ще вина, а Магдалина тим часом пішла на кухню готувати каву. Випила таблетку анальгіну, бо страшенно боліла голова. З кухні почула, як жінки знову заспівали, ніби змовились, веселої пісні. Заспівали злагоджено, щиро. Про те, що було в кожної з них, а може, й не було. І Магдалина, заслухавшись, почула себе краще, навіть витягнула заповітну пляшечку спирту. Жінки зустріли спирт радісними вигуками, на всі лади розхвалюючи Магдалинину запасливість.

Магдалині не треба було багато, щоб повеселішати. Вона знову відчувала себе господинею.

І раніше вона була нею. Все підкорялось її владі — від газової плити до пилюки на шафі. Зараз вона гордо підняла голову, бо всім завдячувала лише собі, і як добре, що люди розуміють це.

Жінки довго не розходились. Заздрісно зітхали, хоч самі не хотіли б на її місці бути, але тепер для Магдалини це не мало значення.

Вона вийшла разом з усіма надвір, де стояв на небі місяць і під ногами розлущувались березневі калюжі. Провела жінок, але не пішла зразу додому, а сіла на лавочку, забувши свої болячки. Зручно сперлась на бильце і тихенько заспівала. В будинку потроху гасли вікна, а в під’їзді шаруділа, цілуючись, якась парочка.

стиха виспівувала захмеліла Магдалина, пристукуючи від холоду каблуками чобіт.

Марія у вихідний день спала донесхочу і йшла в кіно або у ліс. У відпустку Марія їхала на море, а на свята до мами. Таким чином, життя її було менш-більш впорядковане. Зовні Марія залишалась спокійною. Вона могла мирно співіснувати навіть зі своєю квартирною хазяйкою, хоч та була скупезною, богомільною і ультраморальною бабою. Марія два роки шукала в ній позитивних якостей, доки не зрозуміла, що це марна справа.

Одного вихідного дня, що випав на четвер, Марія надумала собі піти до лісу. Був уже початок квітня.

Не дійшовши до центру, вона звернула в бічну вулицю, повну грязюки. Та це не позначилось на настрої. Сяяло сонце, хитались від легкого вітру гілочки, на червоних дахах вигрівались голуби, а далі аж до лісу простягалось зелене поле.

Марія намагалась йти спроквола, але це їй не вдавалось, бо звикла спішити в місті. Глянула на поле, ніби на гігантський підстрижений газон, і засміялась зі такої асоціації. Село було для неї чимось добрим, неначе казка, і таким же далеким. Якось вона зібралась в неділю і поїхала в село з гарною назвою Ясениця. Довго роздивлялась довкола, захоплено відшукувала поодинокі старі хати під солом’яними стріхами.

В лісі Марія довго бродила по сухому листі, між яким пробивались проліски. Вона дуже часто бувала тут і, коли б відкинути років з десять, тішилася б, як дитина, з отих ніжних синіх квіток.

Марія знала цей невеликий лісок напам’ять. Купи хмизу, безліч пеньків, заіржавілі бляшанки та різний непотріб вона обминала механічно.

Знайшла зручний пеньок, сіла, закурила. Власне, саме цього їй хотілось. Ліс, яким би він не був, давав їй тишу і можливість подумати. Хоч що то були за думки? Марія деколи пригадувала різні повчальні випадки зі свого життя, мріяла про дурниці. Та й по всьому…

Спробувала собі уявити лісову фею, гномів, як вони навесні, коли тільки зазеленіють дерева, вилущуються з жолудів, такі крихітні, зеленоокі, зеленоволосі, й танцюють під дубом. І більше нічого не придумала.

Вони все одно не з’являться сьогодні. А може, й ніколи. Для цього треба бути божевільною, тобто ні про що інше не думати, як про фей і про гномів.

Вона трохи покружляла по лісі, а тоді, відкинувши голову назад, дивилась на небо. На обличчі їй завмерла наївна усмішка, ніби в маленької дівчинки. Але Марія явно перегравала. Вона могла бути ким завгодно: і відьмою, істеричкою, скромницею, тільки не дитиною, зачарованою всім на світі.

Марія і на цей раз не заблудилась, тільки вийшла з лісу не з тієї сторони. Зрештою, так було краще. Ноги їй промокли, а тут проходила прямо до міста асфальтова дорога. Коли з’являлись автомашини, вона звертала геть вбік, бо мчали вони зі страшною швидкістю.

— Бережешся? — посміхнулась зухвало.

— А чом би й ні?.. Хіба я гірша за інших?

Філософський діалог обірвав зненацька скрегіт гальм. Марія обернулася і побачила вантажну автомашину. В кабіні сидів якийсь хлопець. Він відчинив дверцята і гукнув:

— Сідайте, підвезу!

Марія трохи повагалась, але сіла. Зачиняючи за нею дверці, шофер нахилився і ніби знічев’я торкнувся рукою її грудей.

«Нахаба», — подумала Марія.

— І не страшно такій гарній дівчині самій ходити?

— Кого мені боятись?

— І то правда.

Як він їхав! Марію кидало в усі боки. Їй аж темніло в очах від цієї дикої їзди. Машина то ревіла, як звір, то тихо, монотонно гуділа.

Хлопець нахилився до неї і прокричав:

— Як вас величати?

— Марія Василівна.

— А мене Діма, Дмитро по-сільському.

— Дуже приємно, — відказала Марія.

Перед очима теліпалися запилені пластмасові троянди. Дмитро перехопив її погляд:

— Подаруйте мені пару квіточок!

— Прошу, — Марія слухняно відділила половину букета.

— О, дякую!

— Нема за що.

Марія, звичайно, любила швидку їзду, але їй весь час треба було відсуватись, щоб не впасти на Дмитра.

— Чому я вас на танцях ніколи не бачу?

Марія зверхньо посміхнулась:

— Хіба тут гарні танці?

— О, та ще які! — не зрозумів хлопець іронії. — Ансамбль — перший клас! Як вріжуть шейк, півміста вуха затикає! Давай підемо в суботу!

— Ні, я не люблю танців.

— А коли подумати?

— Ні. Заберіть руку, — сухо сказала Марія.

— Прошу дуже! — одразу погодився Дмитро. — Тільки на танці підіть, не пожалієте!

— Ось тут зупиніть, — обірвала його Марія, коли під’їхали до її вулиці.

— Ви тут живете?

— Ага. Дякую! До побачення!

— До побачення! Не забудьте про танці!

Машина поїхала в один бік, а Марія пішла собі в другий.

Коли почалась війна, Магдалині сповнилось вісімнадцять років, а як скінчилась, пора уже було в старі дівки записуватись. Олена, сестра, хоч дитину собі нажила від якогось волоцюги, з тих, що в голод ходили по селах і міняли різний крам на хліб.

Люди, як то буває, різне говорили, ще й прибріхували. Рота всім не заткнеш, хіба нишком у подушку виплачешся.

Батько в них був добрий господар. Мали вони й хату, грунт, корови, коні. Але хата згоріла в посуху тридцять сьомого року. Півсела тоді згоріло як свічка. Ледве встигли вискочити серед ночі в самих сорочках.

Потім як татунцьо не стягався на нову хату, але так і вмер у якійсь буді. Мамця їхня ще раніше померла.

Лишились самі Магда з Оленою. Попродали коні, нашили собі сукенок найліпших в селі та й стали газдувати.

Перед самою війною гуляла Магдалина на весіллі. Була за дружку. Витанцьовувала, аж земля дудніла. Музики грали, обливаючись потом, а в Магдалини солодко терпло серце від Василевих синіх очей. Хлопець сидів у куті, гарний, як писанка, всміхаючись до неї.

У селі його вважали за химерного, чудного якогось. Василь спершу пас людську худобу, потім колгоспну, носив за собою книжки і читав, часом забуваючи про все на світі.

Магдалину тато з мамою не віддали б за такого. Та й вона сама побоялася б піти за чоловіка, не годного до грубої хлопської роботи. Їм з сестрою треба було твердих міцних рук, які б давали лад і в полі, і на оборі.

У хаті смерділо самогонкою і потом. Магдалина під ласкавим хлопцевим поглядом чулася легкою, як вивірка, ніяк не могла спинитися в своєму шаленому танці. Зачепила когось віночком, шпильки повипадали, і її по коліна захлюпнула хвиля важкого чорного, як смола, волосся. Аж музики грати перестали. Всі зчудувалися.