Магдалина тільки охнула. Застидавшись, прикрила лице руками і кинулась геть з хати, забувши й про дорогі шпильки.

Вже вдома сіла перевести дух. Довго не запліталась, дивилась на себе в дзеркало. Розпущене волосся вкривало вишиту сорочку, а на півлиця — темні блискучі очі. У вікно заглядав місяць, примушуючи дівчину раз у раз зустрічатися з ним поглядом. В таку ніч можна було збожеволіти, піти світ за очі. І вперше Магдалині стало якось не по собі, тривожно.

Невдовзі почалась війна. Всіх хлопців забрали на фронт. А Василя чи не найраніше вбило.

Як жилося їм за німців? Та то вже як кому. Сестра Олена нажила собі дитину. Приблукався до них одного вечора якийсь шкелет, років під сорок, скалічілий на ногу. Сів на поріг та й каже: «Не піду, доки мене, дівоньки, не нагодуєте! Сили вже не маю. Голодуха в місті».

«Багато вас тут ходить! Всіх не нагодуємо», — розсердилась Магдалина, а сестричка Оленка губку закусила, страшні очі зробила і як зашипить: «Чи тобі не встидно таке до людини говорити?!»

Шкелет встав, похитався і рушив до шопи. Висмикнув з колоди сокиру і заходився рубати суху гілляку.

Так і пригрівся у них в хаті. Магдалина вигнала б, але куди ж його проти зими? Та й коло хати зразу стало як у людей. Магдалина сама вже пішла просити старосту, щоб дав якийсь документ на приблуду. Староста подумав трохи і приставив їхнього квартиранта чистити конюшню.

Гей, якби ж знала вона, що то за птиця! Скоро стала Магдалина помічати за сестрою щось непевне. Дуже вже упадає коло того волоцюги, а він, як когут, гонориться та заскакує до неї. Притиснула Олену, до плачу довела, доки не зізналась, що согрішила.

Магдалина обімліла. Якби той паскудний, жебрацюга зателепаний, зайшов зараз до хати, вона б його роздерла! Олена ревіла, як корова. А Магда кидалась по хаті, лютувала, кляла на чім світ стоїть, доки сестра не оговталась і не сказала спересердя: «А тобі що, жаль, що він зі мною, а не з тобою»?

Магдалині ніби хто в лице дав. Одразу замовкла. Взяла подушку, ковдру і постелила собі в комірці, повикидувавши звідти лахи Олениного коханця.

І стала жити сама. З сестрою посварилась. Але ночами до неї не йшов сон, хоч за день нароблювалась добряче. Лежала із розплющеними очима і думала, що було б все інакше, якби не війна. Деколи вбиралася у свої зовсім ще нові сукенки і дивилась в дзеркало. Мала хіба дев’ятнадцять років, а вважала себе старою. При німцях всі дівчата ходили в лахмітті і завивались хустками, ніби якісь старезні баби.

А як прийшов папір з комендатури всіх молодих від шістнадцяти літ везти в Німеччину, Магдалина вперше позаздрила сестрі, що та звінчана і чекає дитину. Вночі, щоб ніхто не чув, ревіла в подушку, захлинаючись слізьми. Ледве стримувалась, щоб не закричати: «Мамо-мамунцю, за що я так мучусь?! На що ти мене породила? Щоб мене, як худобу, погнали в чужі краї. Щоб я своє тіло й душу загубила…»

В селі німці вже трьох дівчат спаскудили. Нап’ються і боронь боже потрапити їм на очі.

Встала Магдалина й пішла вішатись. Взяла шнурок і вже в стайні, коли прив’язувала його до бантини, отямилась, — вибігла надвір, впала у сніг і закричала не своїм голосом.

Сестра зірвалась з ліжка на той крик, прибігла в самій сорочці, обхопила Магдалину руками… Як мама колись, гладила її по голові, цілувала, шептала щось заспокійливе на вухо, доки та не втихла.

Завела Олена її до хати, цілу ніч не відходила, втішала, як могла. Казала, що піде з нею в місто до тітки Юлі, а та щось порадить, може, папірець дістане, щоб не поїхала Магдуся в Німеччину.

А коли та заснула, вилила віск на воду, аби згинуло все лихе від сестри. І вийшло з того воску щось таке, ніби гадюка, тонке й закручене.

Олена сама роздобула перепустку, або, як тоді казали, «аусвайс», і одного ранку Магдалина, набравши в торбу харчів, рушила в місто до тітки Юлі. Було дуже холодно. Магда понатягувала на себе все, що тільки знайшлося в хаті. На груди повісила на тонкому шнурку мамину золоту обручку, єдине багатство. Золото завжди було в ціні.

Магдалина ніяк не могла знайти тітчину хату. Місто дуже змінилось. Кучугур снігу ніхто не розчищав. Багато будинків погоріло. То тут, то там стриміли обвуглені стіни. Не мала навіть у кого запитати, як знайти їй тітку. Забачивши німців ще здалека, Магдалина ховалася.

Геть задубіла, доки, нарешті, втрапила, куди їй треба. Тітка рубала надворі якусь обсмалену дошку.

«Слава Йсу!» — тихо привіталась Магдалина. Tітка не обертаючись, забубоніла: «Навіки слава! Нема нічого, жіночко, нема! Сама бідую…» — «Цьоцю Юлю, то я, Магда».

Тітка кинула сокиру і заплакала: «йой, донечко моя! Як же ти в таку лютавицю саменька йшла?»

Магдалина відігрілась, попоїла й розповіла тітці про свою біду.

«Нічого, — втішила та її. — Дасть бог, рано щось зробимо».

Рано, ще й світати не почало, підняла вона Магдалину і повела через сніги аж на другий кінець міста до лікаря якогось. Просила тільки, щоб, боронь боже, не сказала, куди ходила, бо інакше лікаря німці зі світу зженуть, дарма що каліка безногий. Магдалина аж не схотіла йти. Вона страх як жаліла калік всяких, дітей, сиріток, звірину бездомну.

Прийшли вони з тіткою туди. Кімнатка маленька, темна, вікна позаслонювані, щоб холод не находив. Стояла ще грубка маленька, а коло неї в кріслі чоловік, десь років під сорок. Ноги у нього були закутані.

Дивним він видався Магдалині, не тому, що каліка. Тітка до нього говорить, а він з Магдалини очей не спускає, аж їй гаряче стало. Худий такий, заморений, а очі має як вуглинки розпечені. Каже: «Не туди прийшли: я людей лікую, а не калічу. Нічим вам не пораджу».

Магдалині аж коліна підігнулись. Все, подумала, кінець. І таке зло її взяло, що навіть не заплакала. Вибігла надвір, а за нею тітка. Обізвала дурною й повела назад.

Лікар усміхнувся і сказав, щоб Магдалина по мазь сама прийшла до нього завтра.

Магдалина прийшла. Лікар (та чи пішла би вона до війни до такого лікаря?) зрадів навіть. Ноги мав, як і вчора, закутані в ковдру, тільки рук не міг ніяк втримати спокійно, розмахував ними по всій кімнаті.

«Отак і живу», — сказав лікар, хоч Магдалині одне в голові було, як не поїхати в Німеччину. Витягнула мамину обручку і простягла йому: «Ви вже вибачайте, коли мало».

І густо почервоніла, бо лікар був ще молодий. «Сховай, — мовив тихо. — Вона тобі самій згодиться». Він важко закашлявся. Кашляв довго, аж на чолі виступили краплі поту, далі знеможено відкинувся на спинку крісла.

«Може б, я вам чаю з липи заварила? — знайшлася Магдалина. — Де ж так можна в холоді сидіти?»

Вона швиденько метнулася по дрова, складені за грубкою, запалила вогонь. Поставила в чайнику води.

«А де у вас липовий цвіт?»

Лікар тільки розвів руками.

«Нема? Якби я знала, то б із села принесла! — забідкалась Магдалина. — То ж здоров’я! А з ногами у вас що?» — вихопилось у неї. Лікар сухо відказав: «Обморозив». — «А-а, — співчутливо кивнула Магдалина і розгублено заметушилась: — Мені вже пора. Не буду вам тут надокучати. — І вже на порозі спинилась, згадала: — А що мені тепер робити?» — «Я й забув! — спохватився лікар і раптом заговорив швидко й уривчасто. — Війна, війна. Чи думав я, що такі дівчата проситимуть у мене якоїсь зарази на свою чисту вроду?»

Голос у цього захрипів.

«Йди сюди, — сказав до Магдалини, котра стояла біля порога, бліда як смерть, простягнув їй маленьку баночку. — Оцим намажешся. Тільки не лякайся. Візьми ще цю баночку. Коли треба буде, нею загоїш все. Навіть сліду не залишиться».

«Чим я вам віддячу?!» — схлипнула Магдалина.

Три місяці ходила вона страшна, вся в струпах і ранах. Три місяці не дивилася ані в дзеркало, ані у воду. Бридилася самої себе. На четвертий місяць намастила тіло іншою маззю, і все зійшло.

Тоді напекла Магдалина пиріжків, набрала сухого липового цвіту й пішла в місто. Ладна була руки цілувати лікареві. Тітка Юля заголосила:

«Та нема ж його, сердешного вже давно на світі!»