Литмир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

— Так… А докази? Свідки? Зрештою, ви могли звернутись до нашого суду.

— До суду?! — зойкнула Міцька, але, вчасно схаменувшись, промовила слабким голоском: — Вибач, любий… Я була у Вовка без твого відома, і, повір мені, він був такий люб’язний, що пояснив мені суть справи. Сорока не винна. Вона просто виконувала свій обов’язок.

— Ну, це не міняє справу, — пошкріб Маркіян лапою вухо. — Більше того, це її ускладнює… Повірте, шановний, я щиро вам співчуваю, але закон є закон.

Приголомшений Мацько мовчав. Сестра знову залилась слізьми:

— О любий, я цього не переживу!

І зомліла. Прийшовши, нарешті, до тями на березі струмка, вона твердо сказала:

— Коли я помру, осиротивши своїх малят, то не дозволю вам навіть прийти на мій похорон…

Лисичка зробила вигляд, що помирає. Мацько досить добре знав характер своєї сестриці й спокійно чекав, що буде далі. Але Маркіян не на жарт перелякався і забелькотів, повзаючи перед дружиною:

— О прости мені, о прости!.. Я помру без тебе… не покидай мене…

Міцька розплющила очі:

— Якщо ти нічого не придумаєш, я помру зараз же!

— О люба, — ридаючи, видушив з себе Маркіян, — ради тебе я зроблю все, що в моїх силах!

— Обіцяєш?

— Обіцяю! Клянусь! — закричав чоловік.

— Гаразд, любий! Я тобі вірю. А зараз підемо додому, а то ви мене так облили водою, що, чого доброго, схоплю запалення легенів.

Отож слухайте, що було далі. На другий день Міцька знову прийшла, елегантна і самовпевнена.

— Як твоє здоров'ячко? — передусім запитала вона.

— Добре, — відповів пригнічений лис.

— А гарно я вчора провела цього телепня? — засміялась, показавши білі зубки, сестричка. — Він усе влаштував. Сорока померла від інфаркту. Є свідчення лікаря. Але ти за самовільне влаштування виставки караєшся штрафом у розмірі тридцяти курей. Сам розумієш, це скорше не штраф, а подарунок. Вовк дуже невдоволений. Сорока завжди була в курсі справ…

Лис мовчав.

— Чого ти не радієш? Що таке тридцять курей у порівнянні з власною шкурою? Зрозуміла річ, ти поступово сплачуватимеш штраф: у Вовка немає холодильника… Запам’ятай, — лукаво пригрозила вона, — ти й переді мною у боргу!

— Добре, — неохоче сказав лис. — Мені все одно. Якщо хочеш, я намалюю твій портрет.

— Дякую, ти мені зробиш більшу приємність, коли взагалі не візьмешся до малювання! Досить уже ризикувати нашим добрим ім’ям. Коли б ти мав талант, то зміг би прославити родину. До речі, я уже замовила свій портрет Альцесту. У сірих тонах. Це наймодніший зараз колір. Такий благородний. І до того так нагадує мені дитинство, коли ми з тобою ще не мали шерсті, а були вкриті сіреньким пухом! Між іншим, я чула, що в тебе є якісь окуляри.

— Я їх загубив, — сухо відповів лис. Слова сестри зачепили його за живе.

— Ах, який жаль! — зітхнула Міцька. — Ну, гаразд, я побігла додому! Коли будеш здоровий, берись за роботу. Будь розумний!

Лис, звичайно, не загубив своїх окулярів. Вони десь валялись поміж курячого пір’я. Після того всього, що з цим трапилось, Мацько не мав ніякого бажання в них дивитись, а тим більше комусь показувати.

Охлялий після хвороби лис вирішив піти прогулятись. Голова йому ще трохи паморочилась від слабкості. Сумний і пригнічений йшов Мацько лісом, забувши навіть відповісти на вітання Білочки, що співчутливо дивилась на нього з сосни.

Вряди-годи він сідав відпочивати і без цікавості дивився, як по траві снують проворні мурашки. Отак він дібрався до озерця з темною, аж чорною водою. Озерце було в глибокій улоговині. Навколо росли дерева, але під час дощу вода вихлюпувалась з берегів, погрожуючи затопити ліс.

Мацько дійшов до берези, що нависала над озерцем, і присів від несподіванки. Біля самої води у височезних чоботях стояв лісник і закидав довгого гнучкого прута. Час від часу він витягав сріблясту тремтливу рибку і кидав її у відерце з водою.

Лис, припавши до землі, не спускав очей з риби. Як йому хотілось їсти! Аж слинка текла. Дід витягнув ще одну рибку. Вона так спокусливо звивалась, що лис не втримався і тихенько дзявкнув. Дід обернувся і засміявся:

— А, то ти, волоцюго! Що, вже кури набридли? Рибки закортіло?

Лис хотів втекти, але невидима сила прикувала його очі до відерця з рибою. Він знову дзявкнув і вдарив хвостом по землі.

— Ну й ну!.. — здивувався дід. — Скільки лісникую, ще-м не видів, щоб старий лис хвостом молотив!

На підтвердження Мацько ще пометляв хвостом.

— На, бери вже, коли ти такий гречний!

Дід кинув лисові рибку, і той блискавично ковтнув її. Так само з’їв другу й третю.

— Досить з тебе!

Лис жалібно заскавчав. Дивився на діда таким поглядом, що тому аж страшнувато стало.

— Тьху, маро! — Дід перехрестився, але лис не зник. — На ще одну рибу, тільки не дивись такими очима! Ще заговориш по-людськи… Тьху-тьху!

Дід хутенько зібрав пожитки і пошкутильгав геть, бурмочучи щось про себе.

Розділ VIII,

в якому Лялечці слід було промовчати, але якщо це йому не вдалося, то хай уже лис вибачить

— Бабо, бабо! Лис! Я лиса бачив! — влетів Лялечка до хати і ледве не впав, перечепившись об поріг. — Бабо, лис побіг, я бачив!

Бабця якраз чистила картоплю, від несподіванки впустила ножа:

— Який лис?

— Дуже гарний! Такий гарний, такий!.. — Лялечка аж захлинався. — Бабо, ходімо, може, він ще в малині!

Бабця підхопилась і пішла за онуком надвір.

— Де ж твій лис?

— Там!

Лялечка прикипів очима до кущів, йому здалося, що там знову зашаруділо.

Дід теж виглянув:

— Що за лис!

— Діду! — залебедів Лялечка. — Злови мені того лиса! Діду!

— А, то той лис, що курей краде! — здогадався дід.

— Ой-ой!.. — зойкнула бабця і побігла до стайні.

— Та він не курей крав, діду! — тупнув ногою Лялечка. — Я сам бачив, він фарбу вкрав!

— Що ти мелеш? Яку фарбу?

— Взяв у зуби відро і поніс. Він, певно, хотів перемалюватись. Ой діду!

Дід спересердя сплюнув.

— Вигадуєш, сам не знаєш що!

Тут надійшла бабця:

— Слава богу, не встиг вкрасти ні одної! Скільки тобі казала пса завести! Він ще сюди прийде…

— Бабо, не треба пса! То фарбований лис!

— Господи! — перелякалась бабця і притулила руку до чола Лялечки. — Та в тебе температура!

Лялечка вирвався:

— Бабо, він вкрав фарбу, аби перемалюватись!

Дід пробурчав:

— Признайся, що то ти її розлив і сховав, щоб дід не бачив?

— Неправда! — ледь не розплакався Лялечка. — То лис!

— Не муч дитину! Бачиш, у нього температура! — розгнівалась бабця. — Ходи, Олежку, до хати! Він більше не прийде. Хай спробує прийти! Дідо купить рушницю і його вб’є.

— Ой бабо, не треба! Хай приходить! Я його в клітку посаджу і заберу додому, як мама приїде. Бабо, скажи, щоб дідо не вбивав лиса.

— Добре, добре. На другий раз не кричи, а тихенько поклич діда, і він його зловить. Ходімо, я тобі чаю гарячого дам.

Баба взяла Лялечку на руки і понесла до хати.

— Бабо, а Славко казав, що він лиса припильнує і вб’є з рогатки! То, певно, не той лис… Мій лис хіба фарбу краде. Він хоче царем усіх звірів стати.

—. Забиваєш дитині голову дурницями! — бурчав ззаду дід.

— Ти би пив менше та пильнував онука. А то все на мою голову! І вари, і пери, і дитину бав.

— Я вже своє відбавив…

— Ая, відбавив! Хоч би не казав такого! Я тут за рабиню у вас.

— Бабо! — сіпнув її за руку Лялечка.

— Чого тобі, моє золото?

— А як лис перемалюється назелено, то я його не побачу!

— Побачиш, побачиш… Ой боже мій, чого ти чекаєш?! Клич сусідку, хай відлиє на воску. Він тепер ділу ніч спати не буде.

Залишившись сам в темній кімнаті, Лялечка прошепотів:

— Взяв відерце в зуби і поніс.

Він ніяк не міг зрозуміти, для чого такому гарному лисові малювати себе тою фарбою, якою дід малював паркан.

Розділ IX,

що міг би видатися занадто фантастичним, коли б до «лиса-куща» ще не існувало «людини-ящика»
31
{"b":"594862","o":1}