Ну, й каша заварилася! Але добре, що Ігор прийде. Видно, не гнівається. Подобається він мені. Не знаю чим. Може, тим, що гострий на язик. Не те, що той віхоть — Даник.

Я Даника як облупленого знаю. Від нього всякої підлості можна сподіватись. Працюємо разом. Прокурором мене кличуть, а насправді я Діма, Дмитро.

Здається, Даник одружується. Недавно ходив з синяками, що йому Вірка наставила, а тепер думає брати директорську доньку. «За віщо, — питаю, — тобі таке щастя?»

Даник сміється.

«За те, — кажу, — що ти дурний і підлий. Такі завжди далеко підуть!» — «Ну-ну, ти полегше!» — «От мені дивно, — не зважаю я. — Боягуз ти боягузом. До Вірки і то боявся йти. А тут таке… Тепер дівчата пішли самостійні. Не можу я повірити, щоб ти перший до Іри підійшов. Тобі б якусь продавщицю, ти б і за те бога хвалив».

«Щастя завжди несподівано приходить!» — відказав Даник.

«Ти диви, який філософ! Тобі б не ковбасу возити, а в університеті викладати!» — «Може, й так!»

Чи ви таке чули, люди добрі? Цирк! Я думав, що трісну зо сміху.

«Ти, — кажу, коли вже насміявся, — мудруй не мудруй, а я не повірю, що ти для свого щастя хоч пальцем кивнув». — «А що, хіба я не можу дівчині голову закрутити!»

«Та не кучерями своїми й очима голубими ти їй голову закрутив, а тим, що ти підлий і дурний. Їй вже набридли дурні, що прикидаються розумними. У тебе все в чистому вигляді. Психолог я чи ні?» — «Іди ти…»

Бачу по ньому, що задумався. «Не журись! — кажу. — В тому твоє щастя… Скористати можна».

«Диви, який ти добрий, Дімко! Все мені по поличках розіклав… Спасибі!» — «Прошу, — відповідаю. — Цікаво, який ти далі будеш. Машина, тесть з становищем, кам’яниця, жінка з дипломом. Це я знаю. А далі що? Думаєш залишатися таким самим дурнем? Не дадуть тобі дихати, чоловіче… Перекроять, перефарбують. Будеш як фарбований лис…» — «Та то ще нічого не ясно… Чого ви всі причепились, що я одружуюсь? Я сам не знаю як воно вийде!» — «Знову забоявся. Я тебе, брате, наскрізь бачу! Поженуть — підеш. Покличуть — побіжиш, але свого не впустиш. Може, навіть вішатися спробуєш з великої любові або вени різати. Але, кажу, свого не впустиш. Ті люди кожного перелицюють. Чув про філософський камінь? Він ніби все на золото перетворює. А тебе, знаєш, у що перетворить? У лайно.

Що вони всі від мене хочуть?! Мама з татом проходу не дають, різні брудні плітки передають про Даника. Я ж тільки йому вірю і більше нікому.

Справді, як дивно виходить у житті. Жила собі спокійно, а тут зірвалась. Мені здається, що я весь час була лялькою. Робили з мене, що хотіли. А за де одягали і годували. Якби Данила мені нав’язали, я б його висміяла і відштовхнула. Але ж він такий наївний.

Тільки коли він взяв мене за руку і повів з весілля на очах усіх, я зрозуміла, що це сильна людина. Але нітрохи не злякалась.

Він дуже мало говорить. Я це давно помітила. Він тягнеться до чогось світлого, йому треба вчитися.

Господи, мені досі соромно, як тоді в темряві я розревілась. Просила, щоб він забрав мене від цих людей, які, певно, зараз сміються з нас обох, мовляв, треба тікати звідси, поки не пізно.

І як добре, що він мовчав! Якби він сказав хоч одне слово, я дала б, напевно, йому ще одного ляпаса.

Він вважає мене за маленьку дурненьку дівчинку. Я ж зовсім не знаю життя.

Мене підозрівають казна в чому, а він навіть боїться глянути мені в очі…

Хоч мама забороняє, щоб я розповідала про Іру й Даника, але як утримаєшся, коли так люблять одне одного! Бачила я їх на танцях. Як вони танцювали! У мене теж є хлопець. Вчиться в нафтовому технікумі. Звати Вітею.

Дуже симпатичний.

Так усе добре виходить, що ніхто й не сподівався. Я така рада, що хочу скакати аж до неба. Де вже мені в голові ті екзамени! Дівки спокою не дають: «Скажи, чи правда?»

А я відповідаю: «Поживем — побачим!»

А раптом не вийде? Та я тій Ірці таке підлаштую за свого брата…

Швидше би весілля! Даник поїде до загсу на «Волзі» і тільки на «Волзі». А весілля зробимо в ресторані. Натанцююсь з Вітечкою до упаду!

Цікаво, як Іра буде вбрана? Ну, звісно, вищий клас!

А що я мамі казала? Даник у нас такий, що йому всього багато треба. Ех, швидше б закінчити школу! Тепер ніхто не посміє зі мною поводитися зневажливо. За мене буде кому заступитися. Ну, до чого весело! Хочеться всіх перецілувати, переобнімати. Жаль, що Даник тепер зі мною не хоче говорити… Думає, що мала ще, нічого не розумію. Як тільки він надметься, я підійду до нього і шепну на вушко: «Вона тебе любить!» Бачили б ви, як він червоніє!..

Дон-Кіхот посперечався з Дон-Жуаном, запевняючи, ніби диваків у всі часи вважали божевільними. Дон-Жуан сказав, що це не так: сучасні диваки, мовляв, у пошані і швидко стануть стереотипом. І що світ врятує тільки Дон-Жуан, сильний і зухвалий.

Дійшло до того, що вони обоє вирішили спуститись з Парнасу і переконатись на власні очі. І, опинившись на рівнині, пішли в різні сторони.

Дон-Жуан не забарився спокусити дівчину. Її мати поклялася відшукати негідника хоч на краю світу.

Тим часом Дон-Кіхот, подорожуючи в автобусі, стрів німу жебрачку і віддав їй всі гроші, які мав. Жінка одразу здобула дар мови і почала на всі лади вихваляти неймовірну щедрість славного лицаря, а пасажири крутили пальцем біля лоба й казали Дон-Кіхоту, що ця жебрачка — п’яниця і давати таким гроші в наш час означає сприяти ледарству і алкоголізму. На це Дон-Кіхот Ламанчський гордо відповів, що, як і триста років тому, злі чарівники зачакловують людей і якби він знав про це раніше, то не сидів би на Парнасі. Всі замовкли і більше не обзивались, раз у раз кидаючи на нього жалісливі погляди.

Дон-Кіхот залишився без грошей у чужому місті. Тому вирішив продати книжку, котру взяв на всяк випадок з собою. Книжка називалась, як і наш герой, «Дон-Кіхот Ламанчський». Славний лицар був уже старенький і забував іноді котрийсь із своїх подвигів.

У книгарні до нього причепився якийсь чоловічок і запропонував за книгу значну суму, чим зовсім не здивував хитромудрого ідальго, який не без підстав вважав твір про себе найкращим в світі.

Чоловічок поцікавився, чи є ще в нього книги, і запросив додому на чашечку кави й дружню розмову. Під час бесіди виявилось, що їхні смаки не у всьому збігаються. Той чоловік понад усе цінував книгу «Майстер і Маргарита». Сьогодні він мав читати її напам’ять в колі близьких друзів. Дон-Кіхот вголос висловив своє захоплення вченістю співбесідника і довго говорив про шкідливість рицарських романів. Чоловікові спало на думку показати цього дивака знайомим. Він не відпустив Дон-Кіхота, котрому, власне, й не було де ночувати. Ще в автобусі він чув нарікання на готелі. Та й без Дон-Жуана він був безпорадний, як дитина.

Увечері прийшли гості: дві літні дами і два чоловіки. Запаливши свічки, господар став читати «Майстра і Маргариту». Дон-Кіхот сидів спокійно і слухав, а потім, заохочуваний господарем, розповів про себе чистісіньку правду. Її всі зустріли з великим зацікавленням. Дон-Кіхот співчутливо кивав головою на всі їхні нарікання щодо сірої банальної дійсності.

Так він прожив кілька днів. Одного разу господар урочисто оголосив, що приведе надзвичайно оригінального молодика, котрий приїхав сюди у відрядження і уникає будь-якого товариства. Прийшов Дон-Жуан. Хто-хто, а Дон-Кіхот знав, чого той уникає будь-якого товариства. Вже встиг когось спокусити. Але вони обидва були лицарями, хоч кожен на свій лад, і добре розуміли один одного.

Дон-Жуан нічим не видав себе, що знає Дон-Кіхота, але був прикро вражений. До розмови не виявляв великої цікавості. Коли заходила мова про жіночу красу, на всі лади вихваляв її, хоч не сказав жодного комплімента літнім дамам.