Розповідь Ігоря
Я не такий телепень, щоб дати собі на голову вилізти. Всі баби однакові! Думають, що на них світ клином зійшовся. Одна дурепа до мене причепилася, думала, раз-два поцілував сп’яну, то вже без неї жити не можу. Ви її знаєте, Нелька. Хотіла мною крутити, але не на того напала. Були ми на весіллі в Серьожі, навіть Ірка була. Щось велике у лісі здохло. Та, зрештою, вона така ж дівка, як усі… Хіба що має татуся — директора.
То пішли ми на весілля: я, Нелька, Славик, Ірка, словом, вся наша компанія. Двадцять літ Сірому, а вже мусить женитися. Такий шалапут був, з інституту збирались вигнати, але мамця випросила чи, може, щось на лапу дала, він не казав. В цього мамця — голова. Почула, що Люся на четвертому місяці, і зажадала тисячу на весілля від її старих. Як при феодалізмі!
Панмонголизм, хоть слово дико,
Но мне ласкает слух оно.
Покрутились Люсьчині старі, але що мали діяти? Аборт пізно робити, та й усе місто знало, що Серьожа свого домігся. Правда, аж через півроку…
Ну, весілля зате справили — клас! Можна було впитися. Ансамбль десь за два місяці наперед замовляли. Грали класно, але старі рвалися до співу. Як почали молоду перепивати, то Серьожа уже на ногах не міг стояти.
Дівчат гарних не було, то я з Нелькою крутився. Може б, й чогось більшого добився, але тут підкотився Даник Проциків, спеціаліст по гастрономах. Розвозив хліб, а тепер продукти по магазинах. Раз запросив Нельку, другий, бачу, клинці підбиває до неї. Мені що, але, пардон, міняти мене на якогось ідіота, що перепродує бабські шмотки. А тут Ірка сиділа коло мене і раптом каже: «Що, лишила тебе Нелюся? Я б на твоєму місці давно уже набила морду тому типові!»
Пхає носа в чуже просо. Я ще хотів посидіти, подумати, може, Нелька сама второпає, що до чого. Та й давно пора дати їй відставку. Набридла!
Тут Ірку, на щастя, запросили до танцю. Дивлюсь, а моя Нелька так собі мило балакає з Проциком, ніби сто років його знає. «Ну, — думаю, — я тобі сьогодні все скажу! Хто пальцем поманить, за тим і біжиш…» А Ірка знову взялася під’юджувати: «Нема в тебе самолюбства!»
Я не витримав: «Відчепіться ви всі од мене! Бий його сама, якщо тобі так хочеться битись на чужому весіллі!»
Не знаю, здуріла Ірка чи забагато випила, але раптом заявляє: «Добре! З великою охотою! Хоч зараз!»
Встав я, кажу: «Давай об заклад!» Вона як гляне на мене, я аж забоявся, що не Данику, а мені повибиває зуби. Тут, на біду, закінчився танець. Всі повставали. Ірка, я думав, вона жартує, підходить до Даника і лясь його по пиці. Всі аж заніміли. Де таке чуване — ні за що ні про що в морду?! Та ще Ірка! Даник став ні в тих ні в сих, як баран, а Ірка теж стоїть, ніби здачі чекає. Сама йому по плечі. Він би пальцем її одним міг прибити.
Оце діла! Я вже й про Нельку забув, роззявив рота. Тут Даник вхопив Ірку за руку, шарпнув і потягнув її за собою. Щезли в один момент. Кажу, що всі баби однакові.
Нелька прибігла до мене: «Ходи, бо він її вб’є!»
Пішли ми з нею надвір, але ті вже кудись зникли. Темно, дідька лисого побачиш.
Розповідь матері
Ми люди прості, невчені… Сонечка, може, не дочула що до чого, а вже скаче, як та коза. Де ж то таке видно, щоб донька директора маслозаводу прилюдно хлопця била по лиці?! Я до Даника вже й так, і сяк: «Що ти натворив, признавайся, що ти тій дівчині зробив? Так просто не буде бити…»
А він ні слова. Рідній матері ні слова не хоче сказати. Та чи ж я своїй дитині зла бажаю? Гримне син дверима — і по розмові. Кажу: «Хочеш женитися — женись, я тобі не бороню. А чи захоче та твоя Ірка з нами родичатися? Тепер вона б’є тебе, а потім і нас бити почне. А її батьки? Хіба вони допустять, аби їх донька заміж за простого шофера йшла?»
Кажу: «Може, у вас до гріха дійшло, признавайся? Зробимо весілля, щоб не запізно. Тепер знаєш, які дівки пішли… На другий день після весілля в пологовий дім».
«Що ви, мамо, знаєте! Я її й пальцем не торкнув».
«Ая, просто так дівчина не буде бити по лиці!.. Ти мені ганьби не роби, ти вже мені досить тої ганьби наробив із міліцією та з Віркою… В гріб мене заженете, ти і твій тато! Тільки з хати вмієте тягнути, а до хати й поліна не принесете… Що то далі, сину, думаєш діяти?»
Даник мені: «Побачите, мамо. Я знаю, що я роблю…» — «Ти знаєш, а люди, а ми?» — «Треба буде, то взнаєте!»
Щось змінився мій Даник, не втямлю, чи на добре, чи на зле.
Ходить, все щось думає, аж з лиця спав. Деколи ні з того ні з сього посміхається сам до себе. Питаю: «Чого смієшся?» Я ж мушу знати. Моя кров. «Не будьте такі, мамо, цікаві…»
Сонечку питала, що, де, хто каже про Даника і директорську доньку. А вона: «Любить її Даник. І вона за ним вмирає». — «Я вже стара, — кажу, — щоб таке розуміти. Не розказуй байок. Люди краще знають…» — «Фі! — фікнула моя сорока. — Що люди можуть знати? То їх особиста справа». — «Дивись, — пригрозила я. — Тримай язик за зубами! Хто би тебе що не питав, кажи, що нічого не знаєш. Бо відлуплю!»
Та я сама знаю, що Соня не скаже. Не такого роду, щоб хвалитись перед ким попало…
Розповідь Нелі
Піймалась наша Ірочка. Набридло бути святою та божою. Я думала, що вона горда, а ти диви, кого знайшла собі. Принуда! Він до мене клинці підбивав, я ще вагалась, чи варто з ним ходити, а Ірка довго не думала і в морду. Не побоялась при людях. Я би ніколи на людях собі такого не дозволила, та ще на чужому весіллі. Правда, Ірка забагато випила, але ж ніхто нікого не бив по морді. Хитра! Видно, на нього оком накинула. Навіть мені не признавалась…
Ні, чого-чого, а такого я від неї не сподівалась! Попросила б, я задаром відступилася б од того Даника. Потрібний він мені, як п’яте колесо до воза! Я просто Ігоря хотіла позлити. А тепер через неї з ним посварилася.
Тоді я ледве ранку дочекалася. Яке вже там весілля було в голові! Прибігла десь об одинадцятій до Ірки. Мама її сказала, що вона спить. То й не дивно, після вчорашнього… Видно, вдома ще не знали нічого. Питає мати: «Чого це Ірочка так рано прийшла?»
Ну, все-таки вона мені подружка. Я й кажу: «Голова в неї вчора боліла».
«А я думаю, чого вона така бліда прийшла!» Поговорили ми з нею про те, про се. Я, звісно, про Ірчині коники — ні слова.
Тут якраз вона встала. Як побачила мене, зразу скривилась. Поснідали ми з нею. Дивлюсь, а в Ірки руки трусяться. Боїться. Мати вийшла, а вона зразу: «Ох, яка я вчора була п’яна! Ти коли прийшла з весілля?» — «Тоді, коли всі», — відповідаю. Вивідати в мене хоче, але не може. Пішли ми в її кімнату. «Що, — кажу, — ти вчора таке вчудила? Усе місто цілий місяць матиме про що говорити. Не бійся, я твоїй мамі нічого не сказала. Але інші скажуть».
Ірка раптом як визвірилась: «Плювати мені на місто! Ненавиджу! Що ви розумієте!»
Відвернулась до вікна, шарпає конспект. Каже: «Як мені недобре! Треба ж було так напитись!»
«Слухай, — почала я, — ти мені теж напсувала добре, але я на тебе не гніваюсь…»
А Ірка замість того, щоб мовчати, носа задерла. «Потрібно мені твоє прощення! Я знаю, що роблю. Мені співчуваючих не треба. Всі ви думаєте, що я бозна-чим займаюсь. На себе подивіться!» Тут уже я не витерпіла: «Цікаво, що ти в тому Даникові знайшла? Ви хоч цілувались?» — «Ні! А що знайшла, то моє!» — «То ти така? Можеш мене не ревнувати. Я з такими занудами, як Даник, не воджуся!»
Та й пішла. Думала, Ірка заверне, але нічого: ще прибіжить коза до воза!
Подзвонила Ігореві, розповіла. А він раптом мені заявляє: «То я винен, хотів сам Данику морду набити, але Ірка вирвалась сп’яну». — «Дурний ти! Чого б вона з ним тоді пішла? Любов з першого погляду? Я б тобі сказала, що то таке, але не хочу… Бо ти язиком розплещеш». — «Нелюсю, скажи…» — «Приходь після обіду, може, й скажу».
