— Не бійся. Я той… Я так само. Я тебе візьму, не бійся.

Він знову притягнув її до себе, Марія розсміялась.

— Не треба! Навіщо ти мені здався?

Від несподіванки Дмитро випустив її з обіймів.

— Інтересна ти дівчина! Ти що, завжди так робиш?

Марія швидко опанувала себе і з цинічною міною пояснила:

— Бачиш, це для мене не трагедія. Тобі цього не збагнути.

— Овва! А чого тоді плакала?

— Так, — здвигнула плечима Марія. — Хіба тобі не все одно? Можеш забиратися!

Вона зблідла. Сльози знову підступили до очей.

— Не муч мене, дай спокій… Я більше не витримаю. Якби ти не прийшов, все було б добре… — Вона затулила лице руками, ніби в поганому кінофільмі. — Що я плету, боже, що я плету…

— Та перестань, мала… — Дмитро погладив її по плечу. — Мала, чуєш, не плач… Ніхто не буде знати, що я тут ночував…

— Йди вже… Тебе дома ждуть, — зітхнула Марія. — Іди!

Коли він одягнувся, Марія натягнула халат і вийшла за ним в коридор.

— Простудишся, мала…

Вона вперто дивилася кудись вбік.

— Ну все, я пішов.

Марія вичавила з себе усмішку.

Дмитро наблизився до неї і поцілував. Та це не був той поцілунок, якого вона чекала, а жорстокий, тріумфуючий, котрий тільки на мить відігнав оціпеніння, але продовжив те, що вона хотіла обірвати.

Н. вважав би Дмитра за об’єкт її насолоди, не більше. Але Марію це не вельми тішило.

Вона тепер нізащо не повірила б, що можна розважатись таким чином. Найбільше її гнітила нездатність поставити все на свої місця.

Марія хотіла визволення, а тепер веде себе, як остання неперебірлива дівка. А чи хотіла вона його взагалі! У неї було єдине бажання — народити дитину. І все. Зараз навіть смішно. Плоть її сита, спить без кошмарів і галюцинацій, ходить на роботу. Магдалина ще не скоро вийде з лікарні… В перші дні вона терзала себе за ту ніч, котра ніби закувала її в тенета. Єдина втіха, що, по правді кажучи, зневага нікчемних людців ніколи Марії особливо не засмучувала.

Але Дмитро не належав до цих жалюгідних самовдоволених тварюк, інакше б вона ніколи не розчинила перед ним двері. Вони просто існували на поштивій відстані одне від одного, і це їй навіть подобалось. Вночі вони переступали цю відстань в цілковитій згоді і ранком знову розходились.

Марія стала достобіса самовпевненою. Їй давно уже так добре не велося. Ніяких розмов, ніяких взаємних претензій у них з Дмитром не виникало. Марія почувала себе сімнадцятирічним дівчам, трохи легковажним, дурненьким. Таким все прощають.

Їй справді було добре з Дмитром. Світ навколо мінився яскравими барвами: дозрівали черешні в садах, пнулася вгору буйна зелень трави і дерев, сонце іскрилося в кожному вікні, в кожній квітці, теплі дощі спадали світлими струменями з дахів. Все жило, палахкотіло, рвалось на волю. Якщо раніше спека пригнічувала Марію, робила інертною, безсилою, то тепер сонце вливало їй у кров своє тепло.

Тепер Марія не чекала, коли Дмитро повернеться з роботи. Виходила йому назустріч. Вона боялась залишатись сама в квартирі. По вулиці вони йшли разом, але в дім заходили поодинці, наче чужі. Видавалося, що так буде краще.

У неділю вони йшли в кіно або в ліс, хоч там було не так затишно й безпечно, як у чотирьох стінах. Потреба розважитись все ж існувала. В їхніх стосунках могла запанувати одноманітність. Для Марії таке життя ще не втратило гостроти і привабливості, але Дмитро любив бувати на людях, в компанії. Зрештою, двадцять чотири роки для хлопця — вік ще не зрілий.

Та одного прекрасного дня Марія розсердилась. Як завжди вийшла зустрічати Дмитра після роботи, але його не було. Вона покружляла ще з півгодини по місту і сердита повернулась додому, придумуючи кару. Роздратування змінилось неспокоєм. Врешті-решт, де він так затримується?

Дмитро з’явився аж о десятій годині, і то не сам. Привів із собою якогось засмальцьованого п’яненького типа.

Марії це не вельми сподобалось. Вона гостро зиркнула на Дмитра, і той знічено промимрив:

— Ми тихенько, тихенько…

Марія стенула плечима і пішла до себе в кімнату.

— Марійко, — просунув у двері голову Дмитро. — Може, ти з нами посидиш?

— Ні!

— Дружок мій, розумієш… Познайомитись з тобою хотів. Ніяково було відмовити. Він той… скоро піде.

— Ти теж підеш…

— Що, що?.. — насторожився Дмитро. — Ну, не гнівайся! Розумієш, дружок мій. Хлопець простий, не вчений… Пішли, випили по старій пам’яті. Буває. Але я не п’яний…

— Дай мені спокій! Я тебе бачити не хочу! — зітхнула Марія. — І твого дружка так само…

— Дімко! — закричав з кухні той його дружок.

Марія встала і рішуче попрямувала до кухні.

Дружок сидів за столом і чистив копчену рибу. На плитці грівся чайник.

— Звиняюсь, чайку захотілось… — розгублено закліпав він очима.

Це виглядало так комічно, що Марія не могла втриматись від сміху.

— Та не турбуйтеся… — замахав він руками, коли Марія виклала на стіл масло й ковбасу. — Я ось рибки поїм, зап’ю чаєм.

— Їжте вже…

— Дімко! — крикнув той зраділо. — Я що тобі казав! Люди все зрозуміють…

Марія сиділа, підперши рукою щоку, дивилась, як Дмитро з дружком знищують їжу, і посміхалась.

— Може, той… ради знайомства по пляшку збігати? — запропонував дружок.

— Та ви їжте, їжте… — злукавила Марія.

«От чудо-юдо! — подумала вона. — Немите, обшарпане, а очі так і бігають, де б знайти що випити. Ну, цей номер в тебе не пройде! А Дмитро, як щеня побите, ладний руки мені лизати, щоб не образила приятеля!»

— Дімко, а весілля коли? Випити хочеться страх! — защебетав дружок, приязно підморгуючи Марії. — Мене не забудьте покликати!

— Факт, що покличу! Правда, Марійко? — Дмитро обняв її за шию й притягнув до себе.

Марію страшенно дратувало подібне поводження та ще в присутності цього п’янички. Вона вирвалась, ледве стримуючи свою лють. Нарешті дружок став збиратися додому.

— Мала, — сказав Дмитро. — Я сьогодні не прийду. Треба додому поїхати.

— Як? — на хвильку розгубилась Марія і сердито кинула: — Тоді можеш взагалі не приходити.

Про своє становище Марія, що, як відомо, належала до натур витончених, котрі здатні глибоко переживати зовсім нікчемні події, могла б сказати лише одне слово: «Падіння». До недавнього часу вона знала собі ціну, досить високу. Але тепер могла тільки дякувати богу, що той в особі Дмитра подарував їй звичайні земні втіхи. І Марія переборювала в собі аскетичні замашки старої діви. Низькі інстинкти брали своє. Але ж не все на світі постійне!

Як «бог з машини», зненацька з’явилась Магдалина. Принесла з собою рятунок. Марія одразу опинилась ніби за муром і на перших порах була навіть задоволена. Якою б солодкою не видавалася їхня з Дмитром вільна любов, існували ще похмурі пробудження, сумління. Чужа все-таки квартира, запльовані сходи, помийний запах, нарешті Дмитрові необережні грубі слова…

Магдалину виписали з лікарні, і в кімнаті запахло стерильністю, порядністю. Грішна Марія намагалася привести себе в нормальний вигляд, тобто стати такою ж скромницею, якою була раніше. Вона взагалі хотіла, щоб Дмитро ставився до неї, як до чужої, але це виглядало б надто смішно.

Відтепер Магдалина дуже піклувалася про власне здоров’я. На їхню квартиру стали приходити бабусі, старші жінки. Вели безконечні розмови про власні хвороби, про ліки, трави, про кінець світу. Магдалина, взагалі, почала тепер лічити час від свого приходу з лікарні.

Марію спершу смішили ці збориська, схожі на відьомські, але деколи вона навіть сиділа разом з цими бабусями, прислухалася до розмови.

Потім все охочіше йшла з Дмитром з цієї сумної задушливої квартирки. Одноманітні балачки, тоскні обличчя бабусь і Магдалини, котра потроху перетворювалась в таку саму бабусю, стали її пригнічувати. Марія з жахом помічала, що час, який досі стояв на місці, почав знову рухатися, що те коротке сп’яніння, єдине за стільки років самотнього скніння, невблаганно переходить в тяжке похмілля.