Де ж вона так довго ходить? Він не встиг їй сказати, що сьогодні вночі вони мають втекти з міста. Може, вона спить?

Адась обійшов кімнати. Єви не було. На кухні погриз шматок хліба, але йому не смакувало. Його вже почала розбирати злість. Кінець кінцем все має свої межі! Адась пригладив чуба і вийшов надвір. Сонце накрило його теплою хвилею.

Він замкнув двері, ключ сховав під поіржавіле відро і, засунувши руки в кишені, подався до Євчиної мами. Правду кажучи, він боявся туди заходити. Став біля паркана і засвистів. Євка, мабуть, не почула. Адась набрався сміливості і свиснув гучніше. Почекав, але знову ніхто не вийшов. Тоді він підкрався до дверей. На них висів замок.

Адась полегшено зітхнув, згадавши, що Євка, напевно, сидить на річці. Вона дуже любила купатись.

Від свіжого повітря його трохи нудило. Він затерпнув жменю теплуватої води і випив, але від цього не стало краще.

Адась оглянув безлюдний берег і пішов серед кущів верболозу по прим’ятій траві.

Далеко від берега лежала Євка, міцно стиснувши кулаки. На ній було не лице, а щось посиніле, опухле. Вся вона здавалась розірваною на шмаття.

Він не міг відвести погляду від її голих, вкритих чорними плямами, грудей. На тілі не було жодного живого місця, тільки ноги біліли, безсоромно вивернуті в колінах… Адась почув тихе хлипання і різко обернувся. Під деревом сидів Ганс, тримав зелену гілку. Плакав. Але німець одразу замовк. Адась знищив його поглядом, не сходячи з місця.

Ліс яскраво спалахнув. Дерева повільно впали, і за ними стало видно місто. Високі кам’яні будинки розсипались на порох. Але й цього було мало. Земля потріскалась від страшної спеки і сама запалала.

Так і було. З одного боку — палаюче місто, з другого — річка, а за нею поле.

Треба було б з цього починати: я ніколи не бачила війни. Народилась через тринадцять років після неї. Зараз мені дев’ятнадцять років, і я живу в тому самому місті, де жили Адась і Єва. Можливо, скоро в ньому з’являться ті й не ті Адась і Євка, і різниця полягатиме в тому, що вони житимуть без війни.

Адась і Єва не будуть красиві й вдоволені життям, що є найвищим взірцем доброчинності в цьому місті. Їх вважатимуть смішними й незграбними, але їхня любов від того не зменшиться, і в них народяться прекрасні діти, довірливі, щирі, чесні…

І це вже не буде сумним сном. Треба тільки вірити.

Кінець 1977 — початок 1978 pp.

Справа в тому, що ні в Марії, ні в Магдалини немає дітей. З тих чи інших причин вони їх не народили, може, не встигли, не схотіли, побоялись, постаріли… Словом, хто тут винен, крім жінки… І кара, як годиться, приходить нескоро, але неминуче, сувора, безжальна кара. Це може посвідчити Магдалина, котрій невдовзі йти на пенсію і котра багато років прожила сама в маленькій квартирці, хоч могло бути інакше.

Марія — молодша. Їй двадцять сім років, і вона працює по неділях в бібліотеці, бо вихідний день слід проводити або в сім’ї, або з друзями, вона любить свою роботу, і це вже добре. Марія тільки тоді думає про власну самотність, коли залишається у себе в кімнаті, котру наймає в чужих людей. Зрештою, вона настільки зжилася з цим станом, що не вважає себе особливо обділеною. Марія навчилася урізноманітнювати своє життя, вносячи в нього то аристократичний безлад, то напівістеричний аскетизм. Офелія, Євгенія Гранде, Джульєтта, яка залишилася живою, Маргарита, котра спускається в неділю по сходах в довгому, платті, строга і недосяжна. Її коханий загинув на війні, або від руки невірного друга, чи збожеволів нарешті. Мало що могло статися. Залишився тупий біль — справедлива розплата за холодність і жорстокість.

Збоку це виглядає досить-таки жалюгідно, та Марія не вміє інакше. Вона ніяк не знайде рівноваги між тим, що звуть розумом і дурістю.

Ось вона виходить на подвір’я. Весняний сніг блищить по закутках, хоч мав би давно вже розтанути. На її губах з’являється тиха усмішка. Хоч ще рано, а в скверику повно дітей з бабусями, з батьками, самих. Жовті, червоні, оранжеві, сині, зелені курточки і шапочки, сміх, писк, свої маленькі трагедії й свої тріумфи.

Один погляд, всього один тільки погляд кидає Марія на це барвисте царство, але ще довго на її обличчі залишається не то співчутлива, не то мрійлива тінь.

А вночі вона прокидається від раптового дитячого плачу і довго не може заспокоїтись. Навколо тихо й темно. Їй до нестями хочеться заснути, відчуваючи лише тепле тільце дитини. Своєї дитини, яка б належала тільки їй, без неї не могла обійтися. Таке крихітне безпомічне створіння, котре ще не вміє навіть ходити і потребує її присутності, як повітря.

Це триває вже досить довго. Її дитя живе поруч, живе в ній, немов занесене якимось чародійством, зернятком.

Іноді Марія купує іграшки: різні зайчики, песики, ведмедики. Тримає їх на тумбочці, розмовляє з ними, гладить м’яке пухнасте хутро. Ніхто ніколи не знатиме про це. Такого наче і не буває на світі. Тільки серед божевільних. Марія обдурює інших, але, мабуть, все-таки найбільше себе.

Магдалина дозволяє собі в неділю полежати до восьмої. Затим встає, ретельно вмивається, затиснувши в зубах з десяток шпильок, розчісує рідкі довгі пасма волосся, зачорненого басмою. І так вона усе вдома вичищає, вилизує, витирає, що сама кімната ніби просвічує наскрізь в ранковій сірятині все те, що повторюється кожної неділі без змін. Магдалина виймає з холодильника ковбасу, банку майонезу, вкладає в сумку поверх сухарів, дістає з шафи пакунок цукерок і — туди ж. Ніби й усе.

У Магдалини ще гладеньке лице, сухі руки з ретельно підрізаними нігтями. На ній коричнева вовняна сукня, наглухо застебнута на шиї.

Магдалина підводить губи ліловою помадою, вдягає благеньке пальтечко, позалатуване на ліктях.

Вона ніколи не забуває вимкнути газ, позакручувати всі кватирки, аби боронь боже не зірвався вітер і не повибивав шибки.

Далі видно, як вона зупиняється на сходах, щоб перекинутись кількома словами з сусідкою. Вираз її лиця міняється разом з виразом лиця сусідки, ніби Магдалина не Магдалина, а відбиток у дзеркалі.

— До сестри їдете, пані Магдо?

— До сестри, аякже, до сестри!

В автобусі вона щаслива з того, що сидить.

Сільські баби, що ніяк не нагодують своїх свиней хлібом, геть затиснули її клумаками. Навколо регіт, жарти. Народ усе здоровий, любить поштовхатись. Магдалина — сіренька пташка, сидить собі тихо й поважно, міцно стуливши коліна, а на колінах тримає сумку.

Кожної неділі їздить вона на село до сестри, такої ж, як і вона, незаміжньої, зате з сином-п’яницею і двома онуками: Любчиком і Галочкою. Магдалина завжди боїться чогось і обережно-обережно відчиняє двері, готуючись до найгіршого.

— Слава Йсу!

— Навіки слава!

Олена качає тісто на вареники, плаксиво скрививши губи. Галочка і Любчик кидаються до тітчиної сумки, але дістають по руках за те, що лізуть без дозволу.

В хаті нестерпна спека. Світло живими плямами ворушиться на тюлевих фіранках, на чистих лискучих вазонах, старовинному буфеті, де за запиленим склом стоять порцелянові, ще материні горнятка, на образах святих, жовтих, потрісканих, зі скорботними очима.

Від сестри Олени, дарма що на один рік старша, нічого вже не лишилось, хіба великі спрацьовані руки. Вузьке висхле лице ледве визирає з жовтої незграбної бабської хустки.

Олена, як завжди, не полишаючи роботи, розповідає тихим безбарвним голосом. Вчора приходив. Хотів забрати дітей, то вона ледве випровадила з хати. Руку як здавив, думала, що зламає. Не жінку має — суку, гризе його поїдом. Сваряться, а на матір кажуть, що то вона розлучниця. Просила, благала, аби не пив, та де. Каже, повішуся або дітей заберу і поїду в Сибір на стройку. Каже, завтра принесу цукор, виженеш мені горілки.