Я не хочу підводити підсумки, ставити сам над собою крапку. Що було, то було, іншого життя мені не треба. Про смерть я теж не люблю думати, вона завжди приходить невчасно.

Але як би я жив зараз без отого хлопчика? Виявляється, я, котрий цілий вік пропрацював учителем, не знаю зовсім малих дітей.

Вертаючись з поліклініки, я завжди намагаюся скоротити шлях, йду через двори. Зрештою, так мені подобається. Там тихіше. Я сідаю на лавку трохи передихнути. Весною мені гіршає, я швидко втомлююся.

Нещодавно я так само сів перепочити і помилуватись гарною погодою. Було рано, десь біля дванадцятої. Діти всі були в школі або в садку. Дві старші жінки розвішували щойно випрану білизну.

І тут я побачив цю дитину. Хлопчик років шести з’явився несподівано, може, вийшов з будинку, що навпроти. Видно, йому було нудно. Я сам не помітив, як почав за ним спостерігати. Спочатку він крутився коло жінок. Мені було смішно, коли він кривився від крапель води, що потрапляли йому на обличчя при струшуванні білизни. Невдовзі жінки прогнали хлопчика, бо він необережно наступив на край простирадла.

Після того хлопчик мав зайнятись чимось іншим. Я терпляче чекав. Він же то боязко наближався, то відходив, чимось нагадуючи маленьке насторожене звіря. Я до нього посміхнувся, але він мені не відповів. Обернувся і побіг назад до будинку.

Що я мав робити? Я теж пішов додому.

Наступного разу я знову розташувався коло того самого будинку. Так поступово ми звикали одне до одного. Нічого дивного нема в тому, що старе і мале порозумілись між собою, не сказавши ні слова. Хлопчика звали Вітя. Я почув, як його так гукала мати. Це жінка легковажна, без чоловіка, доволі вульгарна.

Я любив спостерігати, як Вітя бавиться, хоч його гра призначалась для мене. Хлопчик бавився м’ячем, кидав його угору, котив по подвір’ї. І здавалось, ніби ми вдвох бавились тим м’ячем. Він весь час позирав у мій бік, і наші погляди зустрічались. Я підбадьорливо йому кивав. Це були мої найприємніші хвилини. Потім приходили інші діти, і Вітя кидався до них. Мій час закінчувався. Я повертався додому. Одного разу я бачив, як він ішов з матір’ю, притиснувши до грудей коробку з оранжевою кришкою. Оранжевий відсвіт падав йому на веселе личко, що завжди буває насуплене.

Одного разу він спіткнувся і впав. Поки я звівся, щоб йому допомогти, він сам собі дав ради. «Болить?» — спитав я його. «Нє!..» — відповів він і заплакав. «Чого ж ти плачеш?» — «Мама буде бити за штани…»

Справді, на коліні у нього була дірка. «Давай підемо до мене і я тобі зашию».

Я так боявся, що він відмовиться! Але діти ще не втратили довірливості. Ми йшли до мене додому, і хлопчик ніяк не міг забути про дірку в штанцях.

Все побачене справило на Вітю велике враження. Вперше хтось дивився на склянки, реторти, тиглі із захопленням. Я був гордий, хоч мусив пильнувати, аби хлопець не вчинив якої шкоди.

Я розповів йому про свій філософський камінь, поскаржився, скільки часу й грошей пішло на те, щоб дістати потрібні речовини. І що я вже близький до істини.

Штанці я зашив вправно і дуже шкодував, що в моїй холостяцькій квартирі не знайшлося ні цукерки, ні бублика. Замість цього я подарував Віті маленький уламок метеорита. Він не повірив, що це шматок зірки. Справді, хіба може чорний камінь нагадувати зірку? Він мене майже переконав.

Я відвів малого додому і дав йому чесне слово прийти завтра. Його мати ось-ось мала повернутись.

Боже, як добре ти вчинив, давши мені перед самою смертю цю дитину, порадував останнім теплим промінчиком. Найкраще завжди дається наостанку. Боже, дай мені хоч місяць натішитися солодким відчуттям, що ти комусь потрібен, аби я мав за чим пошкодувати, коли прийде моя остання година… Я тоді прощу все зло, всі кривди, заподіяні мені за довге життя, тільки не віднімай цієї втіхи (нерозбірливо).

Хлопчика я так і не побачив учора. Сидів, може, зо три години на лавочці, прихистившись парасолею, бо сіяв дощ.

Прийшовши додому, відчув, як мені погіршало, і мусив лягти в ліжко.

Так і пишу в ліжку…

Де мій Фібусь… (нерозбірливо)

(Ці нотатки було знайдено біля непритомного Івана Дмитровича. Він помер у лікарні, так і не прийшовши до пам’яті. На похороні було багато людей, але найдужче плакала його рідна сестра).

Як вони всі мені набридли! Липнуть, наче мухи. Цікаво, чи так само липнули б вони, якби мій тато не був директором маслозаводу? Напевно, ні… Весь час: «Ірочко, Ірочко, яка ти гарна, яка ти вихована!»

Знали б вони, що я їх всіх зневажаю! Справді, я в компанії завжди весела, але спробуй засумувати — одразу по кутках: шу-шу! Я ніби гола перед ними.

Але зате все мені прощають. Нелька, ця дурепа, міщанка, і та простила, що за моєю намовою хлопці її до дерева прив’язали. Так й сказала: «Прощаю, бо ти мені подружка». А яка вона мені подружка?

Прийде до мене додому, то тільки моїм барахлом цікавиться. Якби я їй дозволила, все б пхнула в мішок і забрала з собою. Я в неділю хотіла перевірити, чи справді мені все дозволено. Аж тоді я їх усіх зрозуміла. Зовні вони нічого не показують, хоч їх ріж, а в душі, напевно, ладні обплювати мене з ніг до голови.

Зрештою, краще хай тобі заздрять, ніж над тобою сміються і зневажають. Але ж і набридло мені це! В інституті мені сходить багато чого з рук. Правда, я вчуся без трійок і навіть одержую стипендію, котра зовсім мені не потрібна.

Деколи мені хочеться повеселитись. Компанію довго не треба шукати. Було б добре, якби ще всі мовчали, а то як порозпускають язики… Гірше за базарних бабів. Жодної розумної думки!

Вчора була на дні народження в Колі. Було багато незнайомих хлопців. Люблю придивлятись до незнайомих людей, а раптом вони виявляться не такі зануди, як знайомі.

Був там один хлопець, всі його кликали Даник. Коля сказав, що він шофер і має гарненьку сестричку. Я ніколи не зустрічала такої мовчазної людини. Видно, він почував себе незручно серед такої блискучої компанії. В ньому була своєрідна інтелігентність, але не та, що у Колі, котрий хизується магнітофонними записами і татовою бібліотекою. У нього біляве хвилясте волосся, мужні риси обличчя і сині очі. Я не могла відірвати погляду од його великих сильних рук.

Він сидів такий спокійний, що на нього просто неможливо було не звернути уваги. Весь час я відчувала на собі його погляд. Я дуже хотіла, щоб він мене запросив танцювати, щоб я поклала руки на його сильні плечі, заплющила очі, знаючи, що не впаду, бо він мене завжди підтримає.

Натомість мене обнімали холодні, спітнілі руки інтелігентних слабаків, що без угаву патякали. Вони вважали себе прекрасними, ті ідіоти. Даник так і не запросив мене танцювати. Славик причепився сп’яну і почав скаржитись, що посварився зі Свєткою. Збоку виглядало, ніби він підбиває до мене клинці.

Я вже не могла сидіти, тільки зітхала і піднімала догори очі.

Отак завжди хтось зіпсує настрій. Жаль, це перший хлопець, що за мною не бігає і не принижується… А може, він одружений?..

Що вже мені робити, не знаю… Зо встиду згоріти можна. Ганьба на цілу родину!..

Знала ж я, що така хвойда до добра не доведе мого Даника. Люди вже язиками плещуть, сміються. Я до старого свого кажу: «В тебе не дай боже син чи донька вмре, а ти й далі будеш в доміно грати. Грай, чоловіче, може, якусь кольку собі в бік виграєш!» Кажу зі злості, бо вже сама не знаю, що дію.

Чи ж я не старалась, аби все було як у людей? Пальці від того шиття крутить по ночах, хоч плач. А все для того, аби моя Сонечка біди не знала. Ніхто так не пожаліє, як рідна мати. Ні свекруха, ні чоловік, ні чужі люди.

Якась кара! Йшла я з магазину, добре, що хоч ніхто із знайомих не побачив. Чую, хтось мені дорогу переступає. А я дві сумки несла, схилилася. Підняла голову і очам своїм не повірила: Вірка! Стою, кроку ступити не можу.