Я аж сів на лавку. Якесь мале років шести, не більше, бродило по калюжах. Саме-самісіньке. Вже ті калюжі позмерзалися, вечір, а воно ходило собі. Може, то був Вірчин син, не знаю, але таке потішне мале. Саме бавилося, щось собі під ніс бурмотіло. Я змерз, а воно ні…
А Даника я так і не дочекався. Напевно, помирилися, бо не чутно було, щоб Вірка посуд била.
Розповідь дівчини
Всі звикли вважати мене щасливою. Ще би, мій батько — директор маслокомбінату, і я з першого разу не поступила в інститут?.. Для мого одягу не вистачає місця в шафі, батьки вдовольняють всі мої забаганки. На день народження мені дарують різні золоті речі. Все в мене є. Тільки нудно деколи стає. Невелике то щастя жити в такій провінційній дірі, як наше місто, де нема куди й вийти.
Влітку я, звичайно, не сиджу вдома. Відпочиваю на морі, в гарній компанії, і ледве не плачу, коли доводиться вертатись назад. Нудно!
Приїду з лекцій: включаю магнітофон (це вже другий, перший я подарувала одному хлопцеві на деталі). Зробила людині радість. Люблю робити комусь приємність. Отож, вмикаю магнітофон, лягаю на німецьку тахту і нудьгую.
Досить простягнути руку до телефону — і хтось прийде. В мене повно знайомих, але всі вже набридли. Ті ж самі і в свято, і в будень. Однаково говорять, однаково п’ють, їдять. Анекдоти й ті в них однакові. Їм би випити на дурничку і комусь позаздрити. Те, чому вони так заздрять, мене анітрохи не тішить. Набридло!
Всі вони якісь несправжні. Принаймні вдають силоміць, що не схожі на інших жителів міста. Я їм цього ніколи не говорила і ніколи не скажу. Що буде, коли вони мене покинуть? В мене ж нічого більше нема. Та й не можу я бути сама. Аж подумати страшно — мені двадцять років, а я ще не зустріла такої людини, яка б могла мені сподобатися. Всі хлопці якісь такі безхарактерні, навіть постояти за себе не вміють. Бігають за мною, ніби цуцики. Я вже не вірю, що на світі є справжні мужчини. Вони, напевно, розучились самі вирішувати.
Розповідь Нелі
Ірка — моя подружка. Її мама колись вчилась з моєю мамою в одній школі і тепер, коли треба щось дістати, йде по старій дружбі до Лідії Григорівни. Тато дуже злиться: «Не можеш обійтися? Конче треба людям в очі лізти! Вони нам не рівня».
Мама його не слухає, і правильно робить. Треба жити, як усі. Я пригадую, як школу кінчала. Математичка трояк з геометрії — хотіла поставити, то мама три дні ходила за нею, плакала, але випросила. А якби не пішла, то я б тепер не технікум кінчала, а працювала на заводі простою робітницею.
Ірка — хороша дівчина, але вередлива. Вона собі може все дозволити. А як одягається! Трохи посвариться з батьками, на другий день вони до неї то з кофточкою, то відрізом на сукню. А з моїми сварися не сварися, нічого не вийде, хіба наплачешся. Мені встидно ходити, як жебрачка. Кому я потрібна? Заміж треба виходити, а за кого? В нашому місті всіх знаю. Ті хлопці такі дурні… Їм аби випити та погуляти. Я вже такого надивилася, що боронь боже!
Минулої неділі ми з Іркою, Богданом, Ігорем і Славиком ходили в ліс по квіти. Я не думала йти; мала рантку з одним пацаном. Він мені не подобається, але можна крутити, як хочеш. Я не пішла, подзвонила, що хвора. Згодом пошкодувала, що таке зробила.
Пішли ми в ліс. Подихали свіжим повітрям. Ірка казилась, хотіла на дерево навіть вилізти. Ігор підбивав до мене клинці, але я йому дала відкоша. Весь час тягнув мене подалі, казав, що знає найкраще місце у всьому лісі.
Пішли ми тоді всі п’ятеро туди. Там було класно! Пеньок, а коло нього повалений стовбур, щоб на ньому сидіти. Ми повсідались, випили «сухача». Ірка знову почала дуріти. З нею таке буває. Я не хочу нічого поганого казати, але якби хтось надійшов, що би він подумав? Богдан мав транзистор, зловив щось сучасне, а Ірка давай танцювати. Сміялись ми всі, а потім Славик каже: «Щось ти, Ірко, розійшлася… Давай ми тебе прив’яжемо до дерева, щоб заспокоїлась…»
А та здуру як ляпне: «Мене не можна прив’язувати. Ви краще її прив’яжіть, а то вона зараз засне!»
І що ви думаєте? Як я не кричала, вони мене взяли й прив’язали поясами від плащів, а Ірка скакала на одній нозі й реготалась.
Якби вони не були п’яні, то до такого не додумалися б. Я вже й просила, й молила. Нічого не помагало. Ігор — теж свиня, хоча б заступився!
Вони мене залишили, а самі пішли. Господи, як я перелякалась. Руками не можу ворушити, а кричати боюся, бо ще хтось п’яніший прийде. Ледве не плачу. А тут чую раптом, тріщить гілля під ногами. Думала, вернулись. Дивлюсь, а то якісь незнайомі хлопці. Підходять до мене і собі сміються.
Один, симпатичний такий, каже: «Диви, яка гарна дівчина! Просто нам в руки потрапила…» А другий: «Я її зараз поцілую!»
Я аж завмерла, а ті ідіоти давай сперечатись, кому першому мене цілувати. Ну, думаю, кінець! Якби я не розревілася, хто знає, що б вийшло. Відв’язали мене ті хлопці й аж додому відвели.
Я мамі не розповіла. Вона би вмерла з переляку. Ірка потім вибачалась. Подарувала мені польські духи «Може бути» (їх дуже важко дістати). То її не можна прив’язувати, а мене можна? Я така добра, що всім прощаю. Ну, нічого, більше я з ними в ліс не піду! Хай собі шукають дурніших за мене…
З нотаток пенсіонера
Інколи думаю, наскільки люди на цьому світі роз’єднані між собою і як їм важко зустрітись. Я вже більше як двадцять років самотній, тобто і живу сам, і самотній. Мене не полишає надія знайти друга. Не жінку, для цього надто старий, а людину, з котрою у мене було б повне взаєморозуміння. Хіба б шукав я тоді філософський камінь?
У цьому містечку люди понавигадували стільки зв’язків між собою, що в них можна заплутатись, як у павутинні. А хіба їм стало від цього легше?
Господи, як гарно на білому світі! Ночами я корчусь від болю. Крізь фіранку просвічують зорі, й тиша така, хоч затуляй вуха. На деревах з’явились перші листочки, і все так пахне-пахне…
Ми всі раби весни. Всі, від малого до старого. Нікого вона не обминає. Люди стали якісь нервові, метушливі… Нащо вже я старий, а інколи й мені серце солодко тенькне. Згадаю першу свою любов, як ми ходили з Настечкою Першого травня на демонстрацію, і було нам, аж страшно подумати, по дев’ятнадцять років… Як ми йшли вдвох, не сміючи глянути одне на одного, щоб не сміялись товариші. Ми тоді добре не зналися, але Настечка страшенно мені подобалася: така біленька, тоненька, вся аж світилася. Було в неї дома ще четверо малих братиків і сестричок. Всі тоді голодували, та хіба ж я смів запропонувати їй допомогу? А як вона від мене одверталася, ховала очі! Не знав я чому, гнівався, а то ж вона соромилася свого старого перкалевого платтячка і парусинових туфель. Дурненька!
Тоді на демонстрації вона спіткнулась, і від тих нещасних туфель відірвала каблук. Настечка вся почервоніла… і я відвернувся, поки їй допомагали дівчата.
Дивно якось тепер це згадувати, ніби не зі мною це сталось. Приснилась мені недавно Настечка, така ж біла-біла. Ніколи вона не снилась, а це навідалась, видно, скоро помру. Почастішали приступи вночі, отак помру колись, і ніхто не знатиме, крім Фібуся, хоч його зараз не часто побачиш вдома. Коли він приходить, я його не лаю. Наливаю в бляшанку молока, сідаю неподалік і дивлюсь, як він їсть, як поступово виповнюються його запалі боки і лагіднішають очі.
А ще вчора забігала сусідка, приносила мені сиру з сметаною і зеленою цибулею. Поговорили, позітхали. Вже так давно ніхто, мене не жалів. Якби погладив хтось по голові, я б, напевно, заплакав. Поговорили просто так, по-людськи. Сусідка все бідкалася, що я сам живу, що хворію, чи не знайшов би я собі якоїсь бабці, щоб доживати віку разом.
Я навіть не встиг щось відповісти, як вона пішла зустрічати онуків зі школи. А в мене всього багатства, що Фібусь та філософський камінь, котрого я вже, напевно, не встигну знайти…
