Відповідь сестри
Добрий день, Стефцю!
Получила твого листа і одразу відписую, бо ти, певно, чекаєш. Не бійся, Стефцю, нема такого зла, аби на добро не вийшло! Даник твій — хлопець мудрий, а що він за тою Віркою бігає, то вона йому, напевно, зілля якогось дала. Піди до ворожки. В Попелях є одна жінка. До неї з усіх усюд люди їздять. Петру нічого не сказала. Він навіть не знає, що лист від тебе прийшов.
А може, то весна так на Даника подіяла? Я вже немолода, сорок п’ять років маю, а як вийду надвір, то співати хочеться. Так мені любо й мило. До хати не тягне, тепер в неділю з Петром не раз виходимо подихати свіжим повітрям. Як молоді…
Ти, Стефцю, попробуй піти до Вірки. Поговорити з нею. В самої дитина є, може, дасть хлопцеві спокій. Женити його треба. Скільки є файних молодих дівчат. Та й у тебе ціле місто знайомих — знайдеш собі невістку.
Мені аж серце розболіло. Звісно, за свою дитину більше переживаєш, але Даник мені теж не чужий…
Не бери собі дурного в голову, Стефо! Є в тебе розум, щоб таке писати: «Чи мені повіситися?» Не гніви бога.
Коло нас усе добре. Всі здорові. Може, приїдемо до вас через тиждень.
Цілую вас усіх.
Твоя сестра Ганя.
Розповідь Соні
Я дотепер не знала, що таке любов. Дівчата розповідали, як то буває, коли кого полюбиш. Я сміялася. А тепер вірю, бо сама люблю. Тільки не знаю, чи є ота любов на світі. Може, її вигадали поети і письменники всякі?
Зараз весна, а мені світ немилий. Не чую нічого. Дівчата сміються: «Закохалася наша Сонька!»
Звідки вони знають? Я тільки найближчій подрузі розповіла про Віталика. Ну, якщо то вона розляпала, уб’ю!
Вже котрась питалася, чи я з ним ходжу.
«Ходжу!» — відповідаю. Яке їх собаче діло, чи ходить Віталик зі мною, чи ні!
Місяць тому пішла я в кіно з дівчатами. Крутили індійський фільм «Відданість». Я ревіла страшно. Виходимо. Доганяють нас два хлопці. Один озирнувся. То був Віталик. Він сказав: «Звідки ти така взялася?» «З Марса!» — кажу. «Овва! Ану, дай я на тебе роздивлюся!» Я не встигла й слова сказати, як він став переді мною, нагнувся і глянув у вічі.
Я ще ні в кого не бачила таких очей: великі й сині-сині. Потім він запитав: «А де ти живеш?»
Я не могла й слова мовити. Ще ніколи зі мною такого не було.
А Віталик (це потім мені дівчата сказали, що його звати Віталик, восени прийшов з армії): «Я все одно довідаюсь!»
І пішов.
Після того я з ним не розмовляла ні разу. Бачила на танцях, але він мене не впізнав. Я тоді з багатьма танцювала, хоч зовсім не хотіла. У нас такі порядки — попробуй не піди, ще по шиї можуть надавати.
І на вулиці його бачила. Він дивився на мене і теж не впізнавав. А може, він ненормальний? Я теж дурна… Нічого з собою не вдію. Так і тягне в місто, може, побачу Віталика. Пройдуся, одначе легше від того не стає.
Інших мені не треба. Або Віталик, або ніхто. Якби хтось сказав раніше, що зі мною таке буде, я б сміялася, а тепер…
Розповідь Даникового приятеля
3 Даником на одній роботі робимо, колеги, значить. Їздимо в машині разом: він возить хліб, а я розвантажую. Ну, й свята різні теж разом відзначаємо… Мені в Данику не подобається, що він у всяку дірку хоче влізти і вилізти з неї чистенький. Я й сам не святий, наліво ходжу. Але й роблю, як віл. Кожного послухаю.
Даник усюди свої права качає. Перед вищим начальством, правда, тихий, хоч до рани прикладай, а на решту йому плювати. Каже якось: «Моє діло одне — відробити, помитись і гуляй, Вася. Хай той завод хоч крізь землю провалиться, мені аби зарплата йшла». «Тю! — кажу. — Придурок ти, Данику! Їсти що тоді будеш?» Він пойняв, що забагато загнув.
«Жартів не розумієш!»
Не раз вип’ємо, мене на сварку тягне. Люблю людям в очі правду говорити. Кажу: «Щось я тебе не розумію, Данику! Ти або гад, або таке собі… Здається мені, що тобі користь з усього треба мати. Як нема користі, то ти й пальцем не ворухнеш. Використаєш і викинеш…»
Даник слухає і сміється. А я йому: «Та ні, ти добрий. Зі мною п’єш, хоч користі з мене, як кіт наплакав…» «Спасибі, друг!» — каже Даник.
Деколи хочеться взяти, що під руку попаде, і шпурнути в нього. Нічого злого він мені не зробив поки що. Тільки сміється. Кажу: «Нічого, я ще колись тебе розкушу. Ти ще себе покажеш…»
Бачу, мій Даник аж зелений зробився:
«Шпана, — каже, — ти переді мною! Заткнись, бо справді себе покажу! Йди на балкон, протверезись. І без тебе тоскно, а ти ще в душу лізеш… Прокурор!»
В мене, по правді кажучи, кличка Прокурор ще зі школи. Не дуже мені таке подобається, але що вдієш. Мені би й справді тим… психологом чи слідчим працювати. Даник сказав якось: «Ти, Дімка, талант. До всього докопаєшся!»
Тепер мені не дуже хочеться докопуватись. Весна… Сонечко світить. Квіти цвітуть. Настрій той, що треба! Кров у жилах грає. Красота! А дівчини не маю…
Даник зв’язався з Віркою Солоденковою. І раніше в третю зміну не хотів робити, а тепер тим більше. Схуд, одні очі світяться. Ну, Вірка така…
Я все розумію. Весна! Даник, звісно, з нею не побереться. Старі не дозволять, загризуть. Мені більше до вподоби молоденькі дівчатка. Кажу: «Данику, ти хоч би мені якусь підшукав. Познайом мене зі своєю сестрою. Гарна дівчина!» — «Ти що здурів??! Вона не для таких, як ти. Спробуй тільки глянути на неї своїми котячими очима, зуби повибиваю!» — «Іди ти… На себе краще подивись. Прилип до своєї Вірки, не одірвеш. Ще татом станеш». Побились ми з ним тоді. Даник так і пішов з розквашеною губою до коханки. Та й мені, звісна річ, дісталось.
На другий день поїхали ми хліб розвозити. Даник запух та ще й надувся, мов індик. Вже забув, як я його колись виручав з біди. Нічого, прийде ще коза до воза!
А було так… Після Восьмого березня приходить Даник на роботу. Я теж відзначив свято, але по мені не дуже було видно. Ото підходить до мене Даник і каже: «Виручай, Діма!» — «А що таке сталось?» — «Після роботи підеш зі мною, куди я скажу?» — «Та піду… Похмелитись хочеш?» — «Ага, похмелитись…» Смішно мені стало: «Та чого ти, дурний, питаєш? Звісно, піду!»
Після роботи зайшли ми в магазин. Даник купив за свої пляшку вина.
«А не мало буде?» — питаю. «Дивися, щоб не було забагато».
Поки ми вийшли, Даник сказав: «До мене вчора гості приїздили, ясно? Не продай!»
Я спочатку не второпав: «Що не продай?» — «Мене!» — «A-а, до неї підемо?… Ти що, боїшся?» — «Не те що боюсь, а при тобі легше буде…»
Не хотілось мені в чужі справи носа пхати. Приходимо. Даник дзвонить так легенько, один разочок… «Вона не почує…»
Е, ні, почула… Відчинила Вірка двері, як глянула, мені аж холодно стало. Думаю, зараз вхопить нас обох за барки і спустить зі сходів. «Ти диви, — каже, — гості дорогі! Та ще вдвох. А більше з собою не привели?» — «Вірцю, таке діло… — зменшився вдвоє мій Даник, — прийшли поздоровити з Восьмим березня… Впусти…» — «Ви через рік би прийшли!» — «Хай Діма скаже, що я вчора не міг… Гості приїхали…» — «Падло ти, Даник! Такий, як усі. Ані квіточки мені не подарував, то я собі на базарі купила. Сама й сиділа вчора цілий день, дивилася у вікно, як люди святкують…»
Мені аж смішно стало. Вірці — квіти! Анекдот. У нас не кожен хлопець дівчині квіти купить. Не заведено. А тут Вірці… Вона себе в обиду не дасть. Сили, як в доброго хлопа.
Даник мовчить, ні гу-гу, хіба очима кліпає, теж дивується.
«Та й не треба мені твоїх квітів! Краще розкажи приятелю, як ти бабам на роботі кофточки імпортні продаєш. Я дістаю, а ти продаєш. Чи, може, він тобі допомагає?»
«Ага, — думаю, — ясно, звідки в Даника гроші: я щось чув, та недочув».
Глянув я на Даника, а той червоний, як буряк. «Йди, Дімко, надвір… Я тут сам…»
Я пішов. І тут мені стрель у голову: «Розкусив? Даника, значить, розкусив. Ради цього варто було пертися в другий кінець міста».
