Вийшов я з цеху надвір і аж занімів. Скільки зірок на небі, господи! То цілий день лляло, ніби з відра, ні просвітку тобі, ні спасіння, а тут — небо і зірки. Осліпнути можна. Йду я. Нічого нема, тихо-тихесенько. А я молюся. Шістдесят років прожив, а так не йшов ніколи легко. Боже, молюся, боже, чого ж ти так пізно подивився на мене?! Не зобиджу я тепер і мушки малої, листочок і той обмину, щоб не наступить. І ніби не йду, а пливу. Темінь така усюди, а ти дивишся на мене світлими своїми очима і кажеш: «Процику, старий дурню! Вже шістдесят років бачу тебе, який ти є, а ти хіба що раз глянув на небо. І то — дивився, чи дощу не буде, дивився, чи кінець роботі. Не туди дивився. Про інше думав. Думав, що жінка на вечерю зварила, чи мають діти в що вбратись, чи вистачить на пиво…»

Боже, думаю, та чи ж я один такий на тій землі грішний? От жінка, як не спить, то шиє, на мене чекає. І син, і донька так само не дивляться. Та й усі інші сплять, а як думають, то не про те. Чого ж ти одного мене сподобив, дурного і старого? Вже просити не маю чого — сивий, як той кінь. Маю хліб і до хліба. І на пенсію скоро піду. Ех, коли б я був молодий та веселий! Поглянь на когось іншого, господи… А мені вже додому близько. Темно всюди, хіба в лікарні світиться. Ото біда тим, що лежать! Може, в цю мить хтось вмер на світі, хтось народився… А мені одному так добре, і плакати хочу, і сміятись. Що ж це робиться зі мною? Іду і не можу дійти, ноги не слухаються… І не п’яний же, з роботи йду. А кожна зірочка дивиться на мене твоїми очима, боже… Зима на носі вже, а так тепло. Ніби то ти для мене так зробив, щоб не біг, мерзнучи від холоду, а отак помаленьку йшов…

Дівчата в нашому класі всі подуріли. Маруська Тиміш прийшла до школи в парчевій сукенці, а математичка давай на неї кричати: «Ти що, на бал зібралася? Одягайся як учениця, а то соромно дивиться!» Бідна Маруська аж розревілась з того, а хлопці, дурні, сміялися. Їм смішно, а Маруську ні на танці, ні в кіно ввечері не пускають. Не має де показатись. Місто маленьке, центр за п’ять хвилин пройдеш.

Маруська аж пищить, так хоче з хлопцем потоваришувати. Майже всі інші дівчата мають собі приятелів. Маруська симпатична, але якась зачухана, ніби другий рік в місті живе. Трохи вже вилюдніла, правда.

Мені всі дівки заздрять, що маю такого брата, бо він і в кіно поведе, і на танці. Людка влопалася в нього і так вже хоче, щоб він з нею ходив. А в самої ні зовнішності, ні фігури. Хоч відмінниця, правда. Напросилася у керівнички, що буде підтягувати мене з математики. Знаю, яка в неї у голові математика! Прийде, показує, як задачки з геометрії рішати, а сама так і шиє очима, чи не появиться Даник. Треба йому сказати, аби трохи покрутив з нею ради сміху. Ото буде комедія!

В неділю були ми з Даником на танцях. Клас! Даник підчепив собі дєвочку Віру Кіш. У її батьків машина є. Запросив Віру танцювати. «Ото, — кажу до Свєтки (сусідка моя, вона з кавалером була), — парочка то, що треба!» А вона скривилася: «Фі! Мій Славик на таку й не подивиться!» А я подумала: «Потрібен Вірі той Славик! Ноги криві, ніби десять років на бочці сидів…»

А я танцювала з Вітею Семенюком, Толею Васютою, з одним військовим, він усе питався, чи вмію я грати на гітарі, я йому відказала, що тільки на нервах умію. Сміявся, але більше не запрошував.

Нема в нас порядних хлопців. Нап’ються і поб’ються. Даник про мене не забував. Та я й сама за себе можу постояти. Скільки мені всякого пропонували: і в ресторан, і в машині покататись.

Я Данику розказую усе по дорозі з танців. Регочемось обоє. Боже, якби мама знала! Або керівничка. Не така вже я й дурна. Свєтка з досвідом, двадцять років має. Та я в двадцять років уже давно буду замужем! Свєтка розповідала, які то бувають хлопці. Одружуватися вони не дуже охочі. Буває, й заяву подасть до загсу, щоб домогтися свого, а тоді ту заяву забере. Даник сам каже: «Того ж тобі й даром не треба, з тим боронь боже, а в того тато алкоголік, він і сам п’є. Ти, каже, молода, повеселися, погуляй, але тримай себе в руках».

Як старий, наш Даник… Мама каже, що він гору переверне, а на своєму поставить. Тато в нас не вміє копійку берегти. Якби мама не відбирала в нього зарплати, то я б гола ходила. Моя мама гарно шиє. І сусідів обшиває. Не задаром. Мені таку сукенку на Новий рік пошила з капрону. Матерія не наша, американська, біла в червоні ружі. Спереду декольте. Рукав ліхтариком, по низу зборка. Я ще кулон в Свєтки позичила срібний з червоним камінцем. Всі дівки балділи.

А на той Новий рік хочу пошити брючний костюм. Піджак і кльош. Мама ще не дістала матерії.

9. ХІІ. Я знаю, що некрасива, хоч і відмінниця. Мама каже, що головне — душа. А я думаю, що це неправда. Головне — бути щасливою в особистому житті. А коли ніхто не хоче на тебе дивитися, коли хлопці не запрошують танцювати… Яка користь з того, що математичка ставить мене всім у приклад, а мої твори зачитують перед усім класом?

Мені так соромно про це писати. Мамі ніколи про це не скажу. І дівчатам також — почнуть співчувати. Вони всі злі й брехливі.

Залишається щоденник. Я його від усіх ховаю. Вчора писала, і якраз надійшла мама. Я так почервоніла, що вона погладила мене по голові. Якби вона знала, що я тоді писала! Ой, яка я смішна!

Перечитала те, що понаписувала. Такі дурниці. У мене часом бувають гарні думки, але я їх не можу висловити як слід.

10. ХІІ. Сьогодні неділя.

Я ходила в кіно з мамою і татом. Вдень, звичайно. Демонстрували фільм про кохання. Добре, що в залі було темно і мама з татом не бачили мене. І соромно, і цікаво Соромно тому, що я боюсь бути дорослою. Цікаво, бо життя зовсім не таке, як в кіно.

Вийшли ми з клубу. Я посередині, тато і мама з боків. Була десь шоста година. Вже досить стемніло. Бачила наших дівчат, як ті прогулювались попід ручки.

Мама моя — вчителька, правда, молодших класів. Вона почала обурюватись, що, мовляв, думають їхні батьки, коли в такому віці дозволяють розгулювати дочкам по вулиці й що з того може вийти. Тато кинув якесь зневажливе слово, але я недочула. Тільки опустила голову, нижче, щоб не зустрітись поглядом з Сонею. Але вона мене впізнала і завтра, напевно, скаже в школі: «А я тебе, Людко, вчора ввечері бачила!» І всі дівчата почують. Ну, й нехай!

Після вечері я сіла вчити хімію, потім читала книгу «Магелланова хмара» Станіслава Лема. А зараз пишу щоденник. Завтра в школі всі дівчата будуть ділитися враженнями від неділі, тільки я вдаватиму, що повторюю урок.

12. XІІ. Я вже так звикла писати кожного дня, що вчора мене мучила совість. Чогось бракувало.

Якось я песимістично настроєна. Може, це від того, що немає снігу? Вже грудень, а земля гола, закам’яніла. А я хочу, щоб падав сніг, лапатий-лапатий. Щоб ніхто його не змітав, а по вулиці люди несли зелені ялинки і пахло хвоєю.

І я у великому залі на старовинній мозаїчній підлозі танцювала б вальс… З ким?..

Яка я наївна! Пора сідати за уроки. Зараз повернеться тато з роботи і, як завжди, скаже: «Вчися, доню, вчися… Тепер в інститут так важко поступити». І погладить мене по голові.

Я й так стараюсь. Я в них одна. Вже й не пам’ятаю, коли мала четвірку. Ще в дев’ятому класі, а вже страшно: як то воно буде, коли закінчу школу?

Ой, чую кроки! Тато!

Ховаю щоденник…

13. XII. Ходила сьогодні до Соні Процик. Вона знову отримала двійку з геометрії. Невже можна бути такою тупою? Ні, вона не тупа, а просто байдужа. Але як далі таке триватиме, то їй і за чверть загрожує двійка. Ольга Федорівна покликала мене після уроку й каже: «Людо, на тебе вся надія. Виручай!» Я їй відповіла, що Соня не хоче мене слухати. Я вже не раз до неї ходила, пояснювала. «Значить, погано пояснювала…» — сказала Ольга Федорівна і відійшла.