Мені так соромно стало перед нею, ніби це я двійку схопила. Дала собі слово, що кожного дня присвячу Соні одну годину. Була в неї. Соня спочатку показала мені свій гардероб, а потім прийшла її мама і вгостила мене чаєм з тістечками.

Що за людина ота Соня! Ні хвилинки не може посидіти спокійно. Я змушена була пригрозити їй, що поскаржуся класному керівнику, то вона вгамувалась.

Пояснила їй одну теорему. Збудіть мене о другій годині ночі, і я розкажу все від «а» до «б». Як чогось не знатиму, то до ранку сидітиму, а вивчу. Соня ж раптом заявила, що в неї розболілась голова.

14. XII. Я не нахаба, але прийшла до Соні і наступного дня. Вона чомусь дуже мені зраділа і потягнула до кімнати. Я зайшла і всміхнулась: там сидів її брат з ще якимось хлопцем!

Ні, не буду про це писати! Словом, я перелякалась і втекла. Соня бігла за мною і реготала, як навіжена. Виявляється, я забула перевзутися. Я більше ніколи до неї не піду!

18. ХІІ. Зараз мені дуже соромно. Яка я дика! Ніхто мені нічого поганого не хотів робити. Все трапилось цілком випадково, і Соня тут ні в чому не винна.

А що, як це навмисне? Не маю з ким навіть порадитись. Щоденник? Але ж це я його пишу і чужих думок там нема.

Соня, здається, декому встигла розповісти про мою поведінку. А може, я помиляюсь?

От усе «може» та й «може»! Коли я нарешті буду знати, як воно є насправді, а не дофантазовувати?! От Соня все знає, не подумаєш, що їй тільки 16 років. З усіма знайде спільну мову, весела…

Дивно, я завжди намагаюсь відшукати в ній щось хороше, щоб принизити себе. І виявляється, що вона розумна, а я дурна.

Не хочу навіть перечитувати написане, щоб не розчаруватись ще більше.

Мама любить повторювати: «Люда у нас ще не вийшла з перехідного віку». Я для неї школярка з бантиком в косах.

Ну, чому я така недобра? Чим більше думаю про себе, тим більше ненавиджу. За це мене ніхто не любитиме. Треба бути доброю, чесною і відвертою, як… як хто? Як Дон-Кіхот!

20. ХІІ. Зустріла на вулиці Сониного брата. У нього гарне ім’я — Данило, а всі його кличуть, як кота, — «Даник». Щось є в ньому від кота, така ж хода, м’яка і насторожена. Ні, він не схожий на інших! Може, я помиляюсь, але він якийсь сильний і навіть гордий.

Він мене не помітив, на щастя. Я дуже боюсь, коли хтось дивиться на мене. До того ж надворі була страшенна грязюка, я геть забризкалась.

А сьогодні… Я зовсім не сподівалась. Мене послала мама до хліб, бо саме привезли свіжий. Наш будинок вікнами виходить якраз на площу, то було видно, як під’їхала машина з хлібом. Прийшла я туди, а там довжелезна-предовжелезна черга. Я дуже не люблю стояти в чергах, але що мала робити? І тут я побачила Данила, тобто Даника… Він допомагав заносити ящики з хлібом і ставити їх на полиці. Соня розповідала, що брат працює шофером. У черзі почали кричати: «Швидше! Швидше!» Знявся страшенний гамір… Мені аж в голові заморочилось. Не знаю, що трапилось, але я раптом облишила все і побігла до дверей. У дверях зіткнулась з Даником. Він сказав: «А, це ти, мала? Теж за хлібом? На, бери!» І тицьнув мені в руки гарячу хлібину. Я так розгубилась, що з тією хлібиною не могла зрушити з місця. Данило взяв мене за плечі й підштовхнув до виходу. Тоді я побігла. Хлібина пекла мені руки, як вогонь. Не знаю, як я домчала додому. Мама дуже перелякалась, коли мене побачила.

Я сказала, що злякалась собаки…

21. ХІІ. Сьогодні довго мучилась, поки передала Соні гроші за той хліб. Вона щось дивно поглянула на мене, але я впхнула їй копійки і відійшла. На великій перерві вона на ті гроші купила пиріжків. Я цього ніколи, мабуть, не зрозумію. Іншого способу повернути борг я не знайшла.

І хліб, яким мені досі так пахло, вже не пахнув.

24. XII. Ось уже скоро Новий рік. Друга чверть кінчається. У мене знову самі п’ятірки. Зразкова учениця! Сьогодні проходила повз вітрини універмагу, де стояла обвішана сріблястим дощиком, гірляндами, блискучими скляними іграшками ялинка. Я, мов у дзеркалі, побачила себе: у картатій хустці й закороткій шубі з повитираним хутром на ліктях. Це було так дико на сліпучому тлі, що я ледве не заплакала. Не треба мені парчевих хустин, розкішних шуб, але хоч раз я хотіла б відчути себе гарнішою за те красиве, що мене оточує, або хоча б такою. — Боже, яка я дурна! Де я бачу те красиве? Тільки у вітринах… Всюди несуть ялинки. І у нас на балконі теж стоїть ялинка, прив’язана до перила, щоб не знесло вітром.

Чому всі вони кажуть мені, що правди нема на світі й ніколи не буде? Я не хочу про це нічого, знати й чути! Це кажуть ті, котрі крадуть, обдурюють інших, або ті, кого обдурили й обікрали. Я не хочу ні обдурювати когось, ні щоб мене обдурювали і наді мною сміялись. Зрештою, хай сміються! Над Дон-Кіхотом теж сміялись, але йому було добре, бо він був божевільний. А я просто негарна, відмінниця і боягузка.

25. XII. Мені здається, що я недовго буду жити. Не знаю чому…

26. XII. Господи, яке я страхіття написала вчора! Адже мені нема на що скаржитися. Ось закінчу школу, піду вчитися далі. Ті, кого я зустріну там, будуть зовсім інші. Розумніші принаймні. Вони ж матимуть інші цілі в житті, ніж Соня, Маруся, всі наші дівчата й хлопці. Тільки б швидше настав той час! Як подумаю, що мені треба вчитися ще півтора року, аж руки опускаються.

Сьогодні перетирала ялинкові іграшки. Я завжди це роблю перед Новим роком. Люблю потім виймати їх чистими і блискучими з коробки і одразу повісити на ялинку. На самому дні я завжди знаходжу кілька побитих. Їх не треба викидати, вони теж згодяться. Я ними прикрашу свій карнавальний костюм. Переодягнусь на Шехерезаду. Це мені мама порадила. Найбільше я радію, що до костюма вдягну маску. Щоб ніхто не впізнав…

Ось у мене й настрій покращався. Це все заслуга щоденника. І того свята, котре наближається.

28. XII. Вже перша година ночі. Сьогодні був вечір у школі. Новорічний. А я, Шехерезада, весь час мовчала. Та хіба їм потрібні мої казки?! Я одержала перший приз — дерев’яну шкатулку, таку маленьку, що в неї можна покласти тільки пудру. А навіщо мені пудра?

Та хіба в призі річ?! Боже, як мені порожньо на душі, як мені гидко! Не можу ніяк зосередитись і щось розумне написати. Але я все одно не засну сьогодні, боюсь тільки, щоб не прокинулась мама і не зайшла…

Більше ніколи в житті не буду ходити на вечори. Як я раніше не бачила, що всі такі пусті, бездумні, заздрісні й лицемірні. Одна Соня чого варта! Цілий вечір пліткувала з дівчатами, говорила різні гидкі слова. Я тікала від неї і чула за своєю спиною сміх.

О, я тепер буду зла! Чи є на світі інші люди?! Мені так хотілося казки, чогось незвичайного. А замість того я побачила п’яних хлопців-однокласників, дівчат, що прийшли показати себе хлопцям. Для них вогник цигарок з успіхом заміняє зірки. У мене немає виходу. Або стану такою, як вони, або все життя наді мною сміятимуться. Це найстрашніший день у моєму житті.

30. XII. Тепер мені вже трохи відійшло, і я можу тверезо міркувати.

Є речі, які люди можуть осквернити, самі того не знаючи. Тоді на вечорі я самотньо стояла коло стіни. Вже було по конкурсі на кращий костюм. Я мала йти додому, але мені не вистачало чогось. Мені не вистачало вражень.

Заграла музика. Я сховалась за спини, бо не вмію танцювати, і пожаліла, що мій костюм задуже блищав.

Але мене і так ніхто не помічав.

І раптом я побачила Данила. Він танцював з сестрою Сонею. Я пригадала, що вона нахвалялася привести свого брата на вечір і що той ніяк не хотів іти. Він же дорослий, я розумію…

Я стала коло вікна, спершись на підвіконня. У склі віддзеркалювались і ялинка, і танцюючі.

Треба було йти додому, бо тато з мамою могли хвилюватись. Танець закінчився. Сонька побігла до дівчат, а Данило, пороззиравшись увсебіч, раптом рушив у мій бік. Я страшенно перелякалась, але було вже пізно. Він дивився просто на мене: «Вас можна?»

Я так розгубилась, що ступила йому назустріч. Данило здивовано глянув на мене, і я почула звідусіль хіхікання. В ту ж мить мене залляла гаряча хвиля сорому. Виявляється, він не мене запрошував, а іншу дівчину…