«Ну, бувай! В суботу я на танці прийду. Подивлюсь, як ти там поводишся». — «А потім що?» От, думаю, язичок. Де вона встигла всього того навчитися?

«Не будь така лукава! Потім, може, почну тебе розуму вчити».

«Потрібний ти мені!»

Ламається Надька. Я й пішов. А хлопці тим часом змились. Другого дня дізнався, що Даник в міліцію потрапив. Знав, у кого каменя кинути, у Беца! Нема того, щоб культурно посидіти та й додому піти, в ліжко.

Вже десять років я на пенсії. Спочатку не знав, де себе подіти, але з часом звик. Що поробиш — старість завжди самотня. І попереду нічого, крім смерті, немає. Добре навчений життям, я можу дати корисну пораду, якщо її хтось потребує в цьому маленькому містечку, де всі всіх знають і де не сховаєш ні бруду, ні порядності. По війні я вчителював, мої учні вже збагнули всі ази життя, давно заспокоїлись і забули формулу сірчаної кислоти. До періодичної системи Менделєєва додалось кілька нових елементів, і я маю приємність згадувати, що саме було в той час, коли вчені їх відкривали. Здебільшого то були незначні події, як-от пожежа чи якийсь сімейний скандал (не мій, звичайно, бо дружина загинула ще у війну). Коли я порівнював ці події з відкриттям елементу, то дуже сміявся. Події ці мене хвилювали більше.

Живу я сам. Маю одну кімнату в старому будинку і проводжу у ній майже весь час, котрого у мене більше ніж треба. Є в мене в Дніпропетровську сестра, молодша на вісім років. І влітку я їжджу до неї в гості, потрапляю в такий же старий будинок, пофарбований у брудно-рожевий колір, але довго не витримую коло її онуків. Надто вже галасливі вони. Як усі старі люди, я дратівливий і надаю значення найменшим їх дурницям. Люблю увечері посидіти на лавочці під будинком, побалакати з такими, як я, пенсіонерами, поганити сучасну молодь. Потім вечеряю, читаю газету і лягаю спати. Мене не вельми мучить безсоння й зовсім не гнітить порожня кімната. Власне, не зовсім порожня, бо хімія і далі є моєю пристрастю, тож різних колбочок, пробірок, тиглів у мене повно. Я сказав «хімія», хоч справжня назва моїх щоденних занять — алхімія. Я прожив важке життя, таївся від усіх, не раз висів на волосині, мене зраджували, але я мовчав. Гадав, що рано чи пізно я поставлю на терези свою мовчанку, бездіяльність, а поряд вистражданий, виболений філософський камінь. Уже тридцять років я його шукаю.

Вічний двигун чи там квадратура круга — речі різні, але примітивні. Вічний двигун шукали ледарі. Пізніше він став порятунком для тих, котрі боялись, щоб їх праправнуки не задихнулись від вихлопних газів і вугільного пилу раніше, ніж помруть з голоду або загинуть у ядерній війні. Благородне заняття, нічого не скажеш, але на добрих намірах, як то мовиться, побудовано пекло. Ну а квадратура круга — це вже спроба зникнути самому, заховатись в п’ятому, ба навіть у шостому вимірі. Найчастіше такі втікачі добігають не дальше божевільні. Ой як я їм співчуваю. Але мої шукання набагато глибші й актуальніші. Тантал перетворював на золото навіть бараняче стегенце. Та й не золото мені потрібне. На відміну від математиків і механіків я маю під собою тверду основу: сто чотири елементи періодичної системи Менделєєва. Я не вишу в повітрі. Мене оточують цілком матеріальні речі, котрі існують незалежно від мене і вперто не хочуть розкривати свої таємниці.

Це загалом надто просто висловлено. Я трохи знаюся на чорній магії, кабалістиці; але в мене нема ні сови, ні черепа на столі, ні згортків-папірусів, і ні в кого не підніметься від жаху волосся на голові, коли він зайде до мене в кімнату. Правда, у мене є кіт, але не чорний, як у всіх алхіміків, а сірий з коричневими смужками і страшний ледар. Звати його Феб, а сусідки кличуть Фібусь, як дітей: Стась, Вітусь. Цього кота мені просто нав’язала Ганна Петрівна з третьої квартири, коли кішка її, може, в десятий раз привела кошенят.

Маю певність, що, розповівши про філософський камінь, я навіть на крихту не видав своєї таємниці. Як людина не надто обдарована широтою і глибиною мислення, я — дилетант. Але ще ніхто не виставляв мене на посміховисько. Я не сумніваюся в правильності свого шляху.

Які тільки думки народжуються у моїй голові, коли я підходжу до газової плити, щоб підігріти порцію вчорашнього супу, і коли спалахує синє полум’я! Адже газ отой іде з глибини землі, йому тисячі років. Скільки він несе в собі інформації! Ось він, а мені думається, чи не сигнали, неоціненні для людства. Якби розшифрувати їх, боже милий! Газ іде собі з глибини, згоряє, а люди воюють між собою, палять сусідів у печах, займаються різними дурницями, рвуться в космос, а газ тим часом витікає. І коли він весь просочиться крізь земну кору й не залишиться стільки, щоб наповнити ним дитячу повітряну кульку, що тоді, га? Від кого ми довідаємося про те, що було до нас? Від кого? Отоді, може, й пошкодуємо. Будемо гризти лікті? Космос нам не скаже, що для нього існування якоїсь планети? Все одно, що запалений сірник.

В однієї жінки раптом стали щезати хусточки. На білизняному шнурку стирчали самі лише дерев’яні прищіпки (два десятки на карбованець). Анна Пилипівна, жінка років сімдесяти, прибираючи в кімнаті, знайшла під матрацом подружнього ліжка цілу купку носовичків з міткою "К. М.» і одразу здогадалась, що вони належать молодій сусідці з верхнього поверху. І, звичайно, влаштувала скандал чоловікові, котрий, на диво, у всьому зізнався, забрав свій рушник, бритву та зубну щітку і пішов жити до тої молодої хвойди.

Стара залишилась сама і всі свої жалі виливала знайомій вісімдесятирічній бабці. Та порадила облити розлучницю сірчаною кислотою, а оскільки сірчаної кислоти не було в місті, то Анна Пилипівна поїхала в обласний центр, там познайомилась з одним мужчиною, котрий мріяв знайти собі супутницю життя, і привезла його до себе додому.

Тим часом дідок, не розрахувавши співвідношення сил — його та молодої дружини — невдовзі помер.

Його колишня жінка прийшла на похорон, навіть сплакнула. Одначе так була захоплена власною зловтіхою, що не помітила пильного погляду свого нового чоловіка на молоду вдовицю.

Згодом Анна Пилипівна навіть подружилася з нею, і вони мирно бесідували то про сучасну молодь, то про ціни на золото.

Одного прекрасного дня чоловік Анни Пилипівни пішов з дому і не повернувся. Стара ледь не вмерла з обиди. Вона хотіла підстерегти розлучницю і цілими днями просиджувала на лавочці коло під’їзду.

Бавлячи своїх онучат, вісімдесятирічна подруга ногою хитала дитячу коляску, а рукою показувала, як треба лити сірчану кислоту.

Але стара не мала вже сили їхати в обласний центр. Вона пішла на сусідню вулицю до ворожки, і та дала їй чарівного зілля. Невдовзі Анна Пилипівна перетворилась в молоду дівчину і навіть пішла працювати, а так само й шукати свого щастя на танцях.

Кінець кінцем вона знайшла собі жениха.

Минуло дуже багато років.

Розлучниця давно померла, і в її квартирі поселилась жінка років п’ятдесяти, в котрої чомусь стали пропадати носовички…