Решту ночі Майстер працював замість Вітка. Міхал відніс хлопчину на тапчан.

Нарешті минули тяжкі, виснажливі ночі. Тільки близна від батога на шиї Міхала нагадувала хлопцям про Майстрову розправу. Мірошниченки знову працювали лише вдень, а денна робота забирала менше сил. Вечори тепер були їхніми, кожен віддавався улюбленому заняттю: той грав на губній гармошці, той розповідав бувальщини, той вирізав ложки. Все було, як раніше. Пухирі на руках висохли, натерті місця на спині та грудях зажили. Мірошниченки почали вчитися наполегливіше й успішніше. Усе, що Майстер вичитував із Чаклунської книги, вони запам'ятовували. Тільки Юро, відповідаючи, іноді затинався, забував — та що з нього візьмеш!

Було це відразу після свята Михаїла. Майстер послав Петара з Крабатом до Гоєрсверди купити солі та ще якогось краму. Він ніколи не посилав кудись одного мірошниченка, дуже рідко — двох. Мабуть, на те були причини, може, якісь там приписи.

На світанку вони запрягли воза й вирушили в дорогу. На Козельбрух упав туман, та коли вони виїхали з лісу, зійшло сонце і туман розсіявся.

Невдовзі прибули до Шварцкольма.

Крабат іще сподівався побачити канторку. Коли їхали селом, він роззирався навколо — та марно. Не побачив її серед дівчат, що стояли з відрами біля криниці. І біля тієї криниці, що на краю села, її також не було.

Крабатові стало сумно. Він так давно не бачив її! Ще з великодньої ночі! Може, пощастить йому на зворотному шляху? А краще взагалі не надіятися, то й розчарування не буде!

Його бажанню, проте, судилося збутись. Скупившись, вони по обіді поверталися назад. Він побачив її неподалік криниці на краю села серед зграї курей, що сокорили. В одній руці вона тримала солом'яну мірку, а іншою брала з неї зерно й сипала курам.

— Тю-тю-тю-тю!

Крабат упізнав її відразу. Кивнув їй головою легенько, щоби Петар не помітив. Канторка теж кивнула йому — так вітаються незнайомі. Здавалося, що для дівчини зараз важливіші кури, ніж вони.

Великий червонястий красень-півень клював зерно біля самісіньких її ніг. Крабат йому позаздрив. От би з ним помінятися місцями!

Цьогорічна осінь була затяжною. Набридливою, холодною, туманною й дощовою. В поодинокі сухі дні хлопці запрягали воза і їхали по торф на зиму. Решту часу вони проводили у млині, у клуні, в коморі, у стайні, в повітці. Кожен радів, знайшовши для себе роботу під дахом.

Вітко з весни дуже вигнався, але лишився худий, як дошка.

— Треба йому на голову покласти цеглину, бо він ростиме тільки вгору! — якось пожартував Андруш.

А Сташко порадив годувати його, як гусака для різдвяного стола:

— Щоб і тлущу нагуляв, і м'ясця наростив, а то як городнє опудало!

У Вітка вже руденький пушок під носом і на бороді вибився. Але він не помічав його. А Крабат помітив, бо спостерігав за новачком постійно. Йому кортіло достеменно знати, як дорослішають за рік на три роки.

Перший сніг цьогоріч випав пізно, в ніч проти святого Андрія. І знову неспокій охопив мірошниченків. Усі стали мовчазними, нестриманими, сварилися навіть через якусь дрібницю. Невдовзі й дня не минало, щоби хтось не кидався на когось у гніві з п'ястуками.

Крабатові спала на думку торішня розмова з Тондою. Невже страх від того, що хтось із них має померти, знову паралізував волю кожного? Чому він не подумав про це раніше? Адже не забув про пустку з рядком горбиків! Щоправда, не полічив, скільки їх там — сім чи вісім, може, й більше. Тепер і він відчув страх, що охопив його товаришів. Адже кожен із них, і він також, може бути першим у тій черзі? За винятком, звичайно, Вітка. Але хто? І чому?

Дедалі частіше Крабат витягав із кишені Тондиного ножа, відчиняв його, оглядав лезо. Воно було чисте та блищало. Отже, йому, Крабатові, небезпека не загрожує. Але завтра все може змінитись!

У повітці вже стояла домовина. Крабат виявив її випадково, коли ходив перед Святвечором по дрова. Її було прикидано тисом. Крабат навряд чи помітив би її, якби не стукнувся об неї коліном.

Хто зробив домовину? Відколи вона тут і для кого?

Ці питання мучили Крабата решту дня і вечора аж до сну.

Крабатові сниться сон. Він виявив у повітці домовину, соснову, прикидану тисом. Обережно піднімає віко — вона порожня.

Він вирішує розбити її. Йому нестерпно від того, що вона тут і чекає на когось.

Крабат дістає з-за пояса тесака. Він рубає дошки уздовж, від краю до краю. Потім трощить їх на тріски, хоче віднести Юрові для розпалу.

Оглядається, шукає очима кошика. Та раптом чує: цюк! Обертається і бачить — домовина цілісінька!

Крабат удруге береться рубати домовину. Порубав на друзки і знову — цюк! — вона ціленька.

Крабата охоплює лють. Він утретє кидається з тесаком на домовину, трощить, січе, кришить і — цюк! — вона ціла, як була.

Крабата охоплює жах, він вибігає з повітки й мчить навмання. Сніг валить — світа не видно. Крабат не знає, куди біжить. Йому страшно: домовина може переслідувати його. По якімсь часі він зупиняється, нашорошує вуха, оглядається.

Не чути човгання дерев'яних ніг, ні глухих ударів об домовину, всього того, чого він боїться… Натомість лунають кроки попереду, торохтить, шарудить груддя змерзлого піску…

Крабат іде на той шум і досягає пустки. Крізь сніжну пелену йому поталанить розгледіти постать.

— Гей! Хто ти? — силкується гукнути до неї.

Та не може вимовити ні звуку. Одібрало мову. Хоче наблизитися, не може й кроку ступити. Ноги примерзли до землі.

«Що за чортівня! Паралізувало мене? Я мушу ступити хоч кілька кроків… я мушу… я мушу…»

Напружує всі сили, тіло вкривається потом. Але ноги не слухаються: не може зрушити з місця. А сніг падає, і падає, і поступово засипає його…

Крабат прокинувся увесь спітнілий. Відкинув покривало, зняв сорочку. Потім підійшов до вікна й подивився у двір.

Світало, почався ранок першого різдвяного дня. Цілу ніч сипав сніг.

Крабат пішов умитися біля колодязя. На снігу він побачив свіжий слід. Слід вів од млина до Козельбруха.

Чий же це слід?

І тут йому зустрівся Міхал із киркою та лопатою в руках. Згорблений, змарнілий, він ледве волочив ноги. Що він робив у лісі? Крабат хотів був заговорити з ним, але той лише кивнув головою. Вони порозумілися без слів.

Від тої ночі Міхала наче підмінили. Став замкнений, відгородився від усіх, навіть від Мертена. Наче мур виріс між ним і Крабатом.

Наближалась новорічна ніч.

Майстер кудись поїхав од самого ранку. Мірошниченки піднялися до себе, полягали спати.

Крабат, хоч і вирішив не змикати очей, заснув, як усі. Опівночі враз прокинувся і прислухався.

Пролунав гуркіт… потім крик… запала тиша.

Мертен, найкремезніший з-поміж мірошниченків, заплакав, як дитина.

Крабат укрився з головою і вп'явся пальцями в сінник. Він бажав собі одного: померти.

Уранці Міхала знайшли неподалік жорен. Він лежав на підлозі під сволоком, що обірвався зі стелі. Мірошниченки перенесли його до наймитської. Там вони попрощалися з товаришем.

Після обіду домовину понесли до пустки. Поспіхом засипали яму мерзлим піском. І відразу всі пішли до млина.

Крім Мертена.

Майстра не було ще кілька днів, і млин не працював. Мірошниченки то валялися на тапчанах, то тулилися до гарячої грубки. А Мартен мовчав од ранку до вечора. Коли Юро приніс одяг Міхала й поклав на краю осиротілого тапчана, він схопився й побіг до клуні, де в сіні просидів аж до ранку. Повернувся байдужий, як і перше, до всього: він нічого не бачив, нічого не чув, нічого не робив, сидів, наче скам'янілий.