— Добридень, брате! — вигукнув він.

— Добридень, брате! — відгукнувся, позіхаючи, Крабат. — Звідкіль і куди?

— Звідтіль і туди! Відведи мене до твого мірошника!

— Він у себе в кімнаті, — мляво відповів Крабат. — Коридором прямо, перші двері ліворуч. Не заблудиш!

Незнайомець з іронічною посмішкою дивився на Крабата.

— Роби, що кажу, брате! Відведи мене!

Крабат ураз відчув силу, що її випромінював незнайомець. Вона й змусила його встати й робити те, що велить мандрівник.

Мірошник сидів у своїй кімнаті край стола. Він знехотя зиркнув на незнайомця, але той не збентежився.

— Мир домові твоєму! — вигукнув він, знявши капелюха. — Я вітаю тебе, Майстре, і вимагаю, за мірошницьким звичаєм, харчу на дорогу й даху на одну ніч.

Але Майстер грубо показав прохачеві на двері. Незнайомець лишився непорушно стояти.

— Собаками ти мене не злякаєш. Я знаю, що їх у тебе нема. Гадаю, дозволиш мені сісти!

Він спокійно умостився в кріслі на протилежному краю стола. І відтоді Крабат перестав розуміти, що відбувалося далі. Як Майстер дозволив оте зухвальство? Він мав би схопитись і витурити у тришия нетягу! Чому він цього не зробив?..

Незнайомець і Майстер безмовно сиділи обабіч стола й свердлили очима один одного, наливаючись люттю.

Загримів перший грім, далеко-далеко, ледве чутно.

У дверях з'явилися спершу Ганцо, потім Міхал із Мертеном. А згодом і всі решта. Перегодом вони розкажуть один одному, як раптом захотілося побачити Майстра, того й посходилися сюди.

Гроза наближалася. Зірвався вітер, задереньчали шиби, спалахнула блискавка. Незнайомець витягнув губи і… плюнув на стіл. На тому місці, куди він плюнув, з'явилася червона миша.

— Ну, а ти, мірошнику, покажи себе!

Майстер виплюнув на стіл чорну мишу, однооку, як він сам. Миші відразу забігали по колу, наздоганяючи одна одну, щоби вкусити за хвіст: червона — чорну, чорна — червону. Здавалося, що чорна ось-ось відкусить хвоста червоній, але тут незнайомець клацнув пальцями.

Червоної миші не стало, натомість з'явився червоний кіт і намірився стрибнути. Тієї ж миті чорна миша обернулася в кота, чорного, одноокого. Обоє наїжачились, засичали, зчепилися. Кусали, дряпали один одного…

Червоний кіт намагався видряпати єдине око свого супротивника, ще трохи часу — і це сталося б.

Та цього разу вже Майстер клацнув пальцями. На місці чорного кота враз виріс чорний півень. Він розпустив крила, вигнув шию і кинувся на червоного кота. Той злякався пазуристого, дзьобатого півня, позадкував і враз зупинився, бо незнайомець знову клацнув пальцями.

Два півні, чорний і червоний, настовбурчивши пір'я, з набучавілими гребенями, стояли один проти одного, готові битися.

За вікном казилася гроза. Але мірошниченки не звертали на неї ніякої уваги. Між півнями спалахнув запеклий бій. Лопочучи крилами, вони щоразу налітали один на одного, кусалися дзьобами, дряпалися пазурами, билися шпорами. По кімнаті летіло пір'я, півнячі пронизливі крики дедалі дужчали.

Нарешті червоний спромігся вискочити на чорного. Він уп'явся пазурами йому в спину й почав бити дзьобом.

Чорному непереливки, він кидається навтьоки, червоний переслідує його, женеться за ним через подвір'я, а потім дорогою до Козельбруха…

Знову спалахнула блискавка над млином, дрібним градом розсипався по небу грім. І враз настала тиша. Чулося лишень шамотіння дощу за вікном.

— Мірошнику біля Чорної води, ти програв двобій! — вигукнув незнайомець. — Мерщій неси сюди їжу, і вина не забудь! Я голодний.

Майстер, блідий, як крейда, підвівся з крісла і вийшов. Сам приніс хліб, окіст, корейку, сир, квашені огірки, мариновану цибулю. І з льоху дзбан червоного вина.

— Кислувате! — надпивши, сказав незнайомець. — Налий мені з того барильця, що стоїть у правому кутку льоха. Ти бережеш його для особливих оказій. Сьогодні саме така!

Майстер, скреготнувши зубами, підкорився. Він програв двобій, тож мусить слухатися переможця.

Незнайомець спокійно їв і пив, пив і їв. Майстер і мірошниченки мовчки спостерігали за ним. Вони наче заклякли на місці, не могли відірвати від нього погляду.

Нарешті, незнайомець відсунув тарілку і витер рукавом губи.

— Смачненьке частування. І вволю! — Він підняв келиха з вином, підморгнувши мірошниченкам. — За ваше здоров'я, брати! А ти, — звернувся до Майстра, — затям собі назавжди: перш ніж когось проганяти, придивися до нього! Це кажу тобі я, Капелюш!

Він підвівся, застромив тесака за пояс, перевісив через рамено торбу й вийшов. Крабат із хлопцями потовпилися за ним. Тільки Майстер залишився стояти неначе прикипів.

Гроза вщухла. Над імлистим Козельбрухом засяяло сонце. Повітря було свіже, чисте, як вода в колодязі.

Капелюш ішов своєю дорогою, не оглядаючись. Насвистуючи, прямував мокрими луками до лісу. Кілька разів зблиснула на сонці його золота сережка.

— Розповідав же я вам, — озвався Андруш, — що за птиця цей Капелюш! Він би нічого злого не вчиняв, якби його пізнавали спершу, а не після всього…

Три дні і три ночі Майстер не полишав Чорної кімнати. Мірошниченки ходили навшпиньках. Вони були свідками його ганебної поразки і передчували недобрі часи для себе.

Четвертого дня надвечір, тільки-но вони сіли вечеряти, Майстер з'явився у наймитській.

— До роботи!

Здається, був нетверезий — від нього тхнуло вином. Змарнілий, блідий, зарослий, він стояв у дверях.

— Досить висиджуватися? Запускайте млин! Насипайте зерно в ковші! Молотимемо на всіх посадах! Ну, ворушіться, бо нагаїв скуштуєте!

Мірошниченки гарували цілу ніч. Майстер безперестану квапив їх, кричав, сварив, підстьобував лайкою, прокльонами, погрожував карою, не дав жодної перерви, ні миті, щоби перевести подих.

Коли, нарешті, почало світати, хлопці вже з ніг падали. Невдовзі Майстер відіслав їх спати і цілий день не турбував.

Та звечора все почалося спочатку. Майстер знову погнав їх на роботу, кричав, лаявся, і так до світанку. І все це повторювалося щоночі.

Не працювали лише вночі проти суботи. Вечорами по п'ятницях у них відбувалися заняття. Зібравшись у Чорній кімнаті та обернувшись у воронів, вони, знесилені, ледве трималися на жердині, декотрі від виснаження навіть засинали.

Майстра це не обходило. Що й скільки вони вивчать — їхня справа! Тільки раз, коли сонний Вітко упав із жердини додолу, Майстер безжально напустився на нього.

Віткові було найважче. Він іще ріс, набирався сили. Нічна праця виснажувала його більше, ніж інших. Міхал із Мертеном взялися навіть опікати його, а Ганцо, Крабат і Сташко, де тільки могли, кидалися йому на підміну. Але невдовзі з'являвся Майстер, і виручити товариша ставало неможливо.

Про Капелюша мови не заводили. Всі знали, що Майстер мститься їм, очевидцям його ганьби.

Настав вересень. У ніч молодика, як звичайно, прибув незнайомець із півнячим пером. Мірошниченки відразу стали до роботи. Майстер скочив на козли і, вхопивши батога, заходився цьвохкати ним у повітрі, а мірошниченки мовчки носили на спині мішки від фургона до млина, висипали те, що в них було, у ківш до мертвих жорен. Усе йшло, як завжди. Тільки Вітко десь перед другими півнями не витерпів, заточився під ношею, упав на півдорозі між возом і млином. Часто дихаючи, він лежав долілиць у траві. Міхал перевернув його горілиць, розірвав на грудях сорочку.

— Що трапилося? — підстрибнув на козлах Майстер.

— Ти ще питаєш? — заговорив Міхал, порушивши обітницю мовчати, коли приїздить незнайомець. — Шість тижнів щоночі гаруємо! Хіба хлопчина таке може витримати?

— Геть! — закричав Майстер і люто замахнувся батогом. Кінець його обкрутився навколо шиї Міхала.

— Облиш його!

Крабат уперше почув голос незнайомця. У тому голосі палахкотів жар і тріщав мороз. Хлопець відчув, як холод і полум'я пронизали його водночас. Прибулець подав знак Міхалові віднести Вітка вбік, потім вихопив у Майстра батіг і зіпхнув його з козлів.