— Це — магічний знак, — повідомив Тонда. — А зараз ти намалюй його, не відриваючи руки.

— Як на мене, це не дуже складно. Ти креслив спершу так, потім так і ось так.

Лише за третім разом Крабат спромігся правильно намалювати на піску магічний знак.

— Непогано! — похвалив Тонда і вручив йому одну з обвуглених скіпок. — А зараз станемо на коліна один проти одного обличчям до вогню, і ти намалюєш мені на лобі такий самий знак, повторюючи за мною…

Вони малювали один одному на лобі магічний знак, при цьому Крабат повторював за Тондою:

Потім вони, обнявшись, тричі розцілувалися, засипали вогонь піском, порозкидали хмиззя, що залишилося, й рушили додому.

Тонда вів Крабата тією самою дорогою — полем, понад селом, до лісу, оповитого ранковим туманом. Раптом удалині виникли розпливчасті обриси людей — назустріч їм довгою вервечкою мовчки йшли сільські дівчата в темних хустках і з глиняними глеками.

— Заховаймося, щоб їх не сполохати! — тихо сказав Тонда. — Вони несуть великодню воду.

Хлопці притаїлися в затінку найближчої огорожі й перечекали, поки пройдуть дівчата.

Крабат знав цей звичай: великодню воду набирали з джерела до сходу сонця й мовчки несли додому. Дівчата вірили, що, умившись нею, будеш гарною і щасливою цілий рік. І ще: коли несеш великодню воду додому, не оглядайся — зустрінеш судженого. У це також дівчата вірили. Хтозна: правда це чи казка?

Над вхідними дверима Майстер причепив волове ярмо. Повернувшись, мірошниченки повинні були пройти попід ним, зігнувшись, промовляючи: «Я скоряюся силі Таємного братства».

У коридорі їх зустрічав Майстер. Кожному він давав ляпаса у праву щоку й напучував: «Не забувай, що ти — учень!» А потім ще одного у ліву й додавав: «Не забувай, що я — Майстер!»

Кожен мірошниченко мав тричі низько вклонитися перед Майстром і присягнутись: «Я слухатимусь тебе, Майстре, нині й повік!»

Таким же робом Майстер зустрів Тонду й Крабата. Останній ще не знав, що віднині він тілом і душею належить Майстрові. Він приєднався до гурту учнів, що стояли в кінці коридору й чекали, здається, на ранкову кашу — у кожного на чолі, як і в нього з Тондою, магічний знак на лобі.

Не повернулися ще Петар із Лишком.

Та ось і вони. Як тільки обоє згинці пройшли попід ярмом, одержали свої ляпаси, присягнули, відразу зашумів, загуркотів млин.

— Мерщій! — закричав Майстер. — Ану до роботи!

Мірошниченки вмить поскидали куртки, біжучи, закочували рукави сорочок, притьмом опинилися біля жорен, хапали мішки й наповнювали ковші зерном. Млин молов! Усе відбувалося в шаленому ритмі під окрики Майстра.

«Оце так Великдень! — з гіркотою подумав Крабат. — Цілу ніч очей не склепив, ні ріски в роті не мав, а тепер надсаджаюся за трьох!»

Навіть Тонда невдовзі засапався, вкрився потом. Власне, всі вони того ранку добряче спітніли, аж сорочки поприлипали до тіла і штани також.

«Коли ж це нарешті скінчиться?» — спитав себе Крабат.

Куди не гляне — похмурі обличчя. Усе хекає і стогне, пріє й парує. Магічні знаки з лобів дедалі більше змиває піт.

Аж раптом з Крабатом сталося щось неймовірне.

Він ледь піднімається крутими сходами на поміст, тримаючи на собі міх зерна. Пружиться з останніх сил, мобілізує всю волю. Здається, ось-ось підкосяться ноги і він упаде. І враз… утому як рукою зняло. Ноги більше не підгинаються, поперек перестав боліти, і легко дихається.

— Тондо, поглянь! — вигукнув Крабат.

Він підстрибнув — і вже на помості. Завиграшки знімає з плечей міха, бере на руки й під захопливі вигуки товаришів підкидає його вгору, ніби в ньому не зерно, а пух.

Мірошниченків також наче підмінили: сміються, поплескують один одного по плечу, навіть завжди похмурий буркотун Кіто — веселий.

Крабат побіг до комори, щоб узяти чергового мішка.

— Стій! — наказує старший мірошниченко. — Досить на сьогодні!

Шум, гуркіт затихають — млинове колесо зупиняється.

— Братове! — радісно вигукує Сташко. — А зараз гулятимемо!

На столі у високих дзбанах на них уже чекає вино. Ось Юро несе на таці велику сирну паску. Паска рум'яна і, звісно, солодка.

— Їжте, братове, їжте, — припрошує він. — І про вино не забувайте!

Хлопці їдять, п'ють, усі в доброму гуморі. Потім Андруш завів дзвінкої, веселої пісні. Хлопці стали в коло, взялися попідруки, почали вибивати ногами такт пісні:

Приспів «Трам, там, тар-рам!» співають хором. Далі заспівував Ганцо, далі — кожен наступний у колі, а танцюристи колом, притупуючи, рухалися то в один бік, то в другий, то вперед, то назад.

Настала черга Крабатові заспівувати. Він заплющив очі й проспівав:

Як скінчили танцювати і співати, знову посідали за стіл. Кубо, найбільший мовчун, поплескав Крабата по плечі й похвалив:

— А в тебе красивий голос!

— У мене? — здивувався Крабат.

Тільки тепер він помітив, що може співати, що в нього відновився голос, який почав ламатися на початку минулої зими.

У понеділок після Великодня хлопці працювали, як і раніше. Але Крабат більше не втомлювався. Будь-яку роботу, яку загадував йому Майстер, він виконував легко. Забулися ті часи, коли Крабат, виснажений, щовечора падав на тапчан мов підкошений.

Крабат вдячно сприйняв таку переміну. Але задумався: як це могло статися? Лишившись наодинці з Тондою, спитав його про це.

— Доречне запитання, — сказав Тонда. — Доки в нас на лобі цей магічний знак, доти ми працюватимемо як воли в ярмі. Тільки-но останній знак зійде потом, як робота для кожного стане легкою. І буде вона легкою з ранку до вечора цілий рік.

— А вночі? Я маю на увазі — після вечері?

— Ні! Тоді кожен хай розраховує на свої сили. Та хочу тебе заспокоїти, Крабате. По-перше, не так уже й часто нас піднімають уночі. А по-друге, це ще можна якось витримати.

Ані про великодню ніч, ані про Тондині страждання вони більше не говорили. Крабатові, втім, кортіло знати, де блукав старший мірошниченко, коли він непорушно сидів біля вогнища й зорив удалеч. А ще він часто згадував розповідь про Воршулу. Водночас йому на думку спадала канторка, власне, її голос, який линув із Шварцкольма опівночі. Він хотів забути той голос, але, на диво, не міг.

Щоп'ятниці після вечері мірошниченки юрмилися коло порогу Чорної кімнати і, перекинувшись воронами, сідали на жердину. Цього Крабат навчився дуже швидко.

Майстер читав мірошниченкам наступний уривок з Чаклунської книги, читав звично тричі, потім усі повторювали — хто скільки запам'ятав. Майстер не дуже цим переймався.

Крабат особливо намагався запам'ятати, як змінювати погоду, викликати град чи кульову блискавку, ставати невидимим, куленепроникним, як виходити з тіла й повертатися до нього. Щоби краще засвоїти чаклунські вправи, закляття, він щоразу повторював їх, коли працював або лягав спати.