«Млин меле!», — думав Крабат. — «Життя триває…»
З роботою впоралися близько опівночі. Повернувшись до спальні, хлопці побачили нового власника Тондиного тапчана. На ньому спав щуплявий, блідий, рудоволосий хлопчина. Вони оточили його й розбудили — як розбудили Крабата колись, рік тому. І як тоді їх злякався Крабат, так само тепер злякався рудий, поглянувши на одинадцять привидів біля свого ліжка.
— Не бійся! — заспокоїв його Міхал. — Ми — мірошниченки. Тобі нічого тремтіти перед нами! Як тебе звати?
— Вітко. А тебе?
— Міхал. А це — Ганцо, старший мірошниченко. А це мій двоюрідний брат Мертен, а це Юро…
Уранці, з'явившись на сніданок, Вітко був у Тондиному одязі. Одяг гарно лежав, наче на нього шитий. Кому він досі належав, хлопчина не запитував, та його це й не цікавило. Проте Крабатові від цього полегшало на душі.
Увечері — новий учень увесь день прибирав у борошенниці і тепер спав без задніх ніг — Майстер зібрав мірошниченків і Крабата теж у своїй кімнаті.
Одягнений у чорний плащ, він сидів у своєму кріслі: дві запалені свічки перед ним на столі, між свічками тесак — і його трикут, теж чорний.
— Я зібрав вас, — почав Майстер, — як вимагає статут Гільдії мірошників. Чи є учень між вами? Нехай виступить наперед!
Крабат відразу не зрозумів, що Майстер про нього говорить. Але штурханець Петара в спину змусив Крабата усвідомити це, і він ступив кілька кроків уперед.
— Назви своє ім'я!
— Крабат.
— Хто ручається за це?
— Я! — сказав Ганцо і став поряд із Крабатом. — Я ручаюся за цього хлопця і за його ім'я.
— Один не запустиш млина! — суворо сказав мірошник.
— І я! — впевнено промовив Міхал і також став біля Крабата з іншого боку. — Двоє — це пара. А свідчити в парі, цього достатньо. Я ручаюся за цього хлопця і за його ім'я.
Потім між Майстром і Крабатовими поручниками відбулася розмова згідно з приписами Гільдії мірошників. Майстер розпитав обох, де, коли і як учень Крабат вивчав млинарство. Відповідачі запевнили мірошника, що Крабат знає всі тонкощі млинарського ремесла.
— Ви можете ручитися за це?
— Ми ручаємося, — відповіли Ганцо й Міхал.
— Гаразд, тоді учня Крабата ми можемо перевести в мірошниченки, як того вимагають приписи і звичаї Гільдії мірошників.
Перевести? В мірошниченки? Крабат не повірив своїм вухам. Невже термін його навчання збіг — тепер, уже після першого року?
Майстер підвівся й надів трикута. Тоді взяв тесака і підступив до Крабата. Проводячи лезом спершу по Крабатовій голові, потім по його раменах, він голосно промовляв:
— Від імені Гільдії мірошників я, твій Учитель і Майстер, у присутності всіх мірошниченків оголошую: ти, Крабате, більше не учень. Віднині ти рівний серед рівних, і, будучи мірошниченком, ти мусиш дотримуватися звичаїв Гільдії мірошників!
Майстер вклав у руку Крабата тесак, щоби носив за поясом, — привілей кожного, хто ставав мірошниченком — і відпустив його та всіх хлопців зі своєї кімнати.
Крабата ця подія просто приголомшила. Він останнім вийшов із кімнати й зачинив за собою двері.
У коридорі йому ні сіло ні впало натягнули на голову мішка, підхопили за руки, за ноги й понесли кудись.
— На перемел його! — упізнав він Андрушів голос.
Спробував випручатися — марно. Хлопці, галасуючи, регочучи, принесли його до млинової зали, поклали в борошенницю та давай качати, м'яти.
— Отак його, отакечки! — старався, мнучи хлопця, Андруш. — Шовковим будеш! Справжнім мірошниченком!
Крабата викачували, місили, як тісто в діжці, йому аж у голові запаморочилось. Насамкінець хтось добряче стусонув його в тім'я.
— Припини, Лишку! Нам його треба перемолоти, а не вколошкати! — накричав старший мірошниченко Ганцо.
Нарешті. Крабатові дали спокій. Він таки почувався, ніби його пропустили крізь жорна. Петар зняв з його голови мішка, Сташко ще висипав йому на голову пригорщу борошна.
— Братове, тепер він перемелений! — оголосив Андруш. — Тепер він таки справжній мірошниченко і не осоромить нас.
— Ура! — закричали Петар і Сташко. Вони з Андрушем керували цим ритуалом. — Качати його!
Знову вхопили Крабата за руки й за ноги, його тричі підкинули і тричі спіймали. Потім послали Юра принести з льоху вина. Крабат мусив цокнутися келихом із кожним.
— За твоє здоров'я, брате! Будь щасливий!
— Будь здоровий і щасливий, брате!
Мірошниченки продовжували бенкетувати, а Крабат сидів віддалі на купі порожніх мішків. Гула голова і не безпричинно: адже він стільки пережив за цей вечір. Згодом підійшов до нього Міхал і присів поруч.
— Бачу, ти не все збагнув, що відбувалося?
— Ні, не все. Як міг Майстер перевести мене в мірошниченки, якщо термін мого навчання ще не скінчився?
— Твій перший рік у млині зараховано за три, — пояснив Міхал. — Ти, Крабате, й сам не помітив, як подорослішав, відколи сюди прибув — рівно на три роки.
— Чи можливо таке?
— Можливо! Тут, у млині, відбуваються дивні речі. А втім, їх ти мусиш помічати.
М'яка зима
Зима, яка почалася — сніжна, м'яка, така й лилася. З кригою перед шлюзом, на греблі й у ставку цьогоріч хлопці мали небагато клопоту. Вона незабарно танула, іноді три-чотири дні її взагалі не було. Зате снігу кидало пригорщами без упину — новачкові чиста біда, не міг дати йому ради.
Спостерігаючи, як худий, червононосий Вітко вовтузиться з розчищанням, Крабат ураз збагнув, що Міхал сказав правду про три роки, на які він подорослішав. Власне, він і сам мав би давно це помітити: з голосу, з тіла, з сили, так і з того, що на початку зими в нього під носом, на щоках, на підборідді зійшов легенький пушок, непримітний, але він відчув його, коли провів по ньому пальцями.
В останні тижні Крабат дедалі частіше думав про Тонду, йому бракувало товариша скрізь, страждав, що не може відвідати його могили. Вже двічі вирушав, але щоразу, ступивши сотню, дві кроків, провалювавсь у сніг. Цілі гори його лежали в Козельбрусі. Проте він вирішив скористатися першою нагодою і спробувати втретє. Але невдовзі йому приснився сон.
… Весна. Сніг розтав, вітер висушив калюжі. Крабат іде Козельбрухом, надворі і день, і ніч. Місяць на небі, і сонце сяє. Вже близько пустка. Раптом Крабат бачить у тумані постать. Вона йде назустріч. Ні, вона віддаляється. Він певен, що це Тонда.
«Тондо, — гукає він, — зупинись! Це я — Крабат!»
Йому здалося, що постать зупинилась. Крабат пришвидшує крок, постать іде далі.
«Зупинися, Тондо!»
Крабат біжить. Щодуху біжить. Відстань скорочується.
«Тондо!»
Зупиняється — перед ним канава. Глибока й широка, без містка, і жодної дошки поблизу, щоби покласти на береги і перейти.
За канавою — Тонда. Він стоїть спиною до Крабата.
«Чому тікаєш від мене, Тондо?»
«Я не тікаю від тебе. Ти маєш знати, що я на іншому березі. Залишайся на своєму березі».
«Хоч обернися до мене обличчям!»
«Не можу, Крабате. Але я чую тебе і відповім тобі лишень на три запитання. Запитуй, що хочеш знати».
Що він хоче знати? Багато чого!
«Хто винен у твоїй смерті, Тондо?»
«Найбільше я сам».
«А ще хто?»
«Сам дізнаєшся, Крабате, якщо будеш пильний. І останнє запитання.»
Крабат гарячково думає. Ще стільки запитань у нього…
«Я дуже самотній. Відтоді, як ти пішов, у мене більше нема друга. Скажи, кому я можу довіритися?»
Тонда й тепер не дивиться на нього.
«Повертайся, Крабате. Довірся тому, хто перший покличе тебе на ймення. На нього ти можеш покластися. А наостанок скажу: не те важливо, що ти відвідаєш мою могилу. Я знаю, що ти думаєш про мене — і це важливіше».
