Усі гадали, що Майстер, почувши новину, розгнівається й кричатиме, лаятиметься, проклинатиме втікача. Проте нічого цього не було.

Як розповів Ганцо хлопцям за обідом, Майстер поставився до повідомлення скоріш прохолодно. Він сказав: «У Мертена глузд за розум завернув!» На запитання: «Що робити?» — промурмотів: «Нічого! Сам повернеться!»

— Але від його погляду, — провадив Ганцо далі, — я весь похолов. Стою і думаю: зараз перетворюся на крижину. Хоч би з Мертеном усе обійшлося!

— З якого дива? — вигукнув Лишко. — Хто надумав тікати з млина, той знає, що його жде! То чого так хвилюватися! Він товстошкірий — усе витерпить.

— Ти впевнений у цьому? — спитав Юро.

— Аякже! — сказав Лишко ще й грюкнув п'ястуком по столу. Щоби ніхто не сумнівався.

Плю-х-х! Йому в писок вихлюпнувся з миски суп. Густий, гарячий, щойно з плити. Лишко завищав від болю.

— Хто? Хто це зробив? — закричав він, витираючи очі, щоки.

Було ясно, що це — витівка котрогось із хлопців. Лише простакуватий Юро не побачив у цьому нічого лихого і пошкодував за розлитим супом.

— Наступного разу, — сказав він, — ти, Лишку, не лупи по столу, або хоч не так сильно!

Сталося те, чого так боявся Крабат. Надвечір, як почало сутеніти, з'явився Мертен. Мовчки, понуривши голову, він став на порозі.

Майстер не лаяв на нього, не дорікав, а сказав:

— Ну що, нагулявся?! Мабуть, не сподобалося, якщо так рано причимчикував? Чи, може, щось інше змусило повернутись?.. Не хочеш розмовляти зі мною? Давно помітив, що ти рота не розтуляєш. Ну й не розтуляй, мені байдуже! Як і те, що ти тікаєш! Можеш іще раз спробувати! Хоч сто разів! Ще ніхто звідси не втік, і тобі, Мертене, не судилося!

Мертен стояв, наче скам'янів.

— Можеш удавати, що тобі байдуже! Але ми, я і всі одинадцять, — він показав на мірошниченків і Лобоша, — краще знаємо, що з тобою діється. Геть з очей!

Мертен піднявся на горище, ліг на тапчан.

Після цієї розмови всі почувалися дуже зле. За винятком Лишка.

— Треба його відмовити тікати вдруге, — запропонував Ганцо.

— То поговори з ним! — сказав Сташко. — Мені здається, що він не послухає.

— Боюся, що він взагалі не озветься, — скрушно повідомив Крабат.

Уночі погода змінилася. Вітер ущух, вдарив мороз. На вікнах з'явилися візерунки. Вранці, вийшовши за ворота, хлопці побачили, що вода в калюжах, у жолобі біля колодязя замерзла. Кротові горбочки скам'яніли, земля знову взялася крижаною корою.

— Це погано для посівів, — сумно сказав Петар. — коли мороз, а нема снігу, озимина вимерзає.

Крабат зрадів, побачивши Мертена за сніданком. Той наминав кашу, аж за вухама лящало. Мабуть, добре зголоднів, мандруючи.

Потім стали до роботи. Ніхто й гадки не мав, що Мертен знову зважиться тікати, та серед білого дня. Але він утік, і це всі помітили, сівши за обідній стіл.

Мертена не було два дні та дві ночі. Досі ще ніхто не спромігся щезати на стільки часу. Вже думали, що його й сліду нема. Та якби ж то! Третього дня вранці Мертен повернувся. Його побачили ще здалеку: брів, похитуючись, луками. Ледве доплентався — виснажений, обморожений. Страшно глянути!

Крабат і Сташко зустріли його за порогом і завели до наймитської. Петар зняв із нього черевика, Кіто — іншого. Ганцо послав Юра принести миску з холодною водою, потім сунув туди побілілі ноги Мертена й заходився розтирати.

— Треба негайно вкласти його у ліжко. Я вірю, що ми його виходимо!

До наймитської несподівано ввійшов Майстер. Він якийсь час не зводив очей з хлопців і мовчав. Мабуть, чекав, доки закінчать поратися коло Мертена. Тільки-но вони його взяли на руки, він сказав:

— Постривайте, я йому маю дещо сказати. — Він наблизився до Мертена. — Дві спроби втечі, Мертене, гадаю, для тебе досить. Нема такої дороги, яка тебе вивела би звідси — від мене ти не втечеш!

Він повернувся і вийшов.

Але ще того ранку Мертен вибрав третю дорогу і, як гадав, останню.

Звісно, хлопці й здогадуватися про це не могли. Вони занесли його до спальні, напоїли гарячим питвом, укрили кількома покривалами. Ганцо залишився біля нього, присів на сусідньому тапчані. Чекав, поки Мертен засне. А коли пересвідчився, що його допомога хворому поки що не потрібна, спустився вниз. Треба було працювати.

Уже кілька днів Крабат зі Сташком шпорталися коло жорнових каменів, гострили їх. Чотири посади вони вже нагострили, щойно взялися за п'ятий, як двері млинової зали враз розчахнулися і влетів блідий, як смерть, Лобош із виряченими від жаху очима.

Він махав руками і щось кричав, але його не чули, поки Ганцо не зупинив млина.

— Він повісився! — кричав Лобош. — Мертен повісився! У клуні. Мерщій туди!

Всі кинулися до клуні. У найдальшому кутку висів Мертен на мотузку, прив'язаному до сволока.

— Хлопці, він ще живий! — вигукнув Сташко. — Негайно переріжмо мотузка!

Андруш, Ганцо, Петар і Крабат миттю дістали ножі, але ступивши три кроки, враз стали, як умуровані. Жоден з них не міг ступити й кроку до Мертена. Наче зачароване коло оточувало його.

Тоді Крабат узяв пальцями за кінчик ножа, прицілився, кинув і — поцілив мотузка.

Він сподівався, що переріже його, але ніж безпорадно упав на долівку.

Враз позаду хлопців пролунав сміх.

То сміявся Майстер, зайшовши до клуні. Він зневажливо дивився на них, наче на купу лайна. Потім нагнувся і підняв ножа.

Чирк — і почувся слабкий удар.

Цієї ж миті вішальник глухо упав на землю. Прямо під ноги Майстрові. З грудей Мертена вирвався хрип.

— Партач! — з огидою сплюнув Майстер.

Він підвів голову — і відразу також упав Крабатів ніж, що доти висів у повітрі.

Мірошниченки почувалися приниженими та обпльованими. Всі, без винятку.

— Я визначаю, кому тут помирати! Тільки я! — вигукнув наостанок Майстер, повернувся і вийшов.

Петар і Сташко взяли Мертена й понесли на горище.

Крабат підняв із землі ножа, якого подарував йому Тонда, і, перш ніж скласти його, витер колодочку соломою.

Мертен зліг, і надовго. Його лихоманило, він задихався, не міг нічого ковтати. Лише за кілька днів він, нарешті, з'їв ложку супу.

Ганцо подбав, аби хтось із хлопців постійно наглядав за ним. Чергували й уночі, побоюючись, що Мертен у нестямі щось собі заподіє. Адже Майстер цілком зрозуміло сказав: жодного шляху до втечі з млина немає.

«Я визначаю, кому тут помирати!» — ці Майстрові слова запали Крабатові в голову. Чи не в них криється відповідь на питання, яке так мучить його: хто винен у смерті Тонди і Міхала? Це — лише здогад, але для нього дуже важливий. Одного дня обов'язково все проясниться, і тоді Майстра не мине кара. Але треба діяти так, щоб його не сполохати. Треба вдавати з себе наївного, сумлінного й слухняного мірошниченка — і готуватися до відплати. А головне — якомога старанніше навчатися чаклунства.

Жодної сніжинки не випало тими лютневими днями, зате лютий мороз не слабшав. Мірошниченки щоранку починали з лотока, сколюючи там кригу. І лаяли холоднечу, згадуючи при цьому тепло, що передчасно прийшло і зникло.

Одного морозяного дня, коли мірошниченки саме сідали за обідній стіл, з лісу на галявину вийшло трос чоловіків. Один — високий, дебелий, у розквіті літ, двоє інших — немічні сивобороді дідугани.

Лобош перший їх помітив. Бо ж окатий, усе на світі бачив.

— До нас гості! — голосно сказав він.

Тепер їх побачили всі. Вони прямували дорогою, що вела зі Шварцкольма. Всі троє — в чорних бурках, шапках-вушанках.

Відколи Крабат живе у Козельбрусі, жоден селянин до них не заходив. І ось ці йдуть, і навіть твердою, впевненою ходою.

Ганцо відчинив їм двері. Мірошниченки, цікаві, з'юрмилися в коридорі.

— Вам чогось треба?

— Порозмовляти з мірошником.

— Я — мірошник. — Майстер непомітно вийшов зі своєї кімнати й пішов назустріч селянам. — Чого вам?