— А як же Майстер? Він усе одно пронюхає, що ми зустрілися! Від нього ж не сховаєшся!

— Ти ж бачив, як малювати коло довкіл себе. — Пошпортавшись у кишені, він витяг патичка і простягнув йому. — Бери! Зустрінься з дівчиною, поговори!

У суботу Крабат ліг спати рано. Хотів побути наодинці, зважити всі за і проти: чи стрічатися йому з канторкою? Може, ще не пора посвячувати її у свої справи?

Під час нічних вправ йому дедалі частіше щастило не піддатися наказам Юра. Іноді Юро капітулював перший, але при цьому застерігав: не слід легковажити Майстром.

Крабат від заняття до заняття ставав упевненішим. Та ж переміг Майстра Капелюш! А хто йому боронить? Він розраховував на допомогу своїх помічників — Юра і… канторки.

Водночас Крабата терзали сумніви. Чи має він право втягувати канторку в свою історію? Хто дав йому на це право? Хто дозволив йому ризикувати її життям?

Крабат вагався. Здається, і Юро має рацію: нагода зустрітися з дівчиною — щонайсприятливіша. Коли ще випаде така? Але як розповісти їй те, у чому він сам не розібрався до кінця? А що, коли не все їй розказати тепер, змовчати про день і годину випробування? Не може ж вона зопалу дати йому відповідь! А він так трохи відтермінує той момент, коли їм обом доведеться вибрати непросте рішення.

Хлопці позаздрили Крабатові, який у неділю за сніданком повідомив, що мірошник відпустив його до Шварцкольма: там сьогодні храмове свято.

— Храмове свято! — радісно вигукнув Лобош. — Коли я чую ці слова, то бачу гору калачів і велику миску пирогів! Принеси чогось смачненького!

«Звісно, принесу!» — хотів був Крабат пообіцяти. Але завадив Лишко, в'їдливо сказавши:

— Наївний Лобош гадає, що Крабат не матиме кращого заняття у Шварцкольмі, ніж думати про його пироги?

— Нічого кращого за пироги на храмовому святі не буває! — твердив своє Лобош. Він так рішуче це сказав, що всі засміялися.

Крабат попросив у Юра хустину, в яку загортали хліб, коли йшли на роботи в лісі чи на торфовищі. Акуратно згорнувши її, поклав під шапку.

— Чекай, Лобоше, пирогів, якщо залишаться…

Крабат спроквола вийшов із будинку. Не поспішаючи, перетнув козельбруський ліс і якраз натрапив на польову дорогу, що привела його до Шварцкольма. На тому місці, де вони стрілися з канторкою Великоднього ранку, сів, накреслив навколо себе магічне коло. Було тепло й сонячно, справжня храмова погода. Крабат дивився на село. Дерева в садках уже віддали людям свої плоди, тільки де-не-де забуті яблука відсвічували червоним і жовтим золотом з-поміж зів'ялого листов'я.

Крабат упівголоса проказав чаклунське закляття й думками полинув до канторки.

«Канторко, Крабат сидить тут на моріжку, хоче з тобою поговорити. Вділи йому трохи часу, він тебе не затримає довго. Ніхто не повинен знати, куди ти йдеш, з ким зустрічаєшся. Він чекає на тебе і сподівається, що ти прийдеш».

А зараз йому треба чекати. Він ліг горілиць, заклавши руки за шию, і став обмірковувати все те, що мав сказати канторці. Небо високе і ясно-блакитне, таке буває тільки восени. Крабат дивиться у вишину й відчуває, що повіки злипаються.

Прокинувшись, Крабат побачив біля себе на моріжку канторку. Як вона тут опинилась? Нарешті збагнув…

Вона сиділа й терпляче чекала. На ній — святкова збірчаста спідниця, білий чепчик з оборкою, на раменах — квітчаста шовкова хустка.

— Канторка! Ти давно тут? Чому не розбудила?

— Я не поспішаю. А ще я подумала, що краще, коли ти сам прокинешся.

Крабат сперся на лікоть правої руки.

— Як давно ми не бачились!

— Давно, давно… — Канторка замріяно бгала між пальцями кінчик хустки. — Тільки інколи ти являєшся мені у снах. Ми ходили під високими деревами. Пригадуєш?

Крабат посміхнувся.

— Так, стояло тепле літо. Ти була у світлій сукні… Я пам'ятаю все, ніби це було вчора.

— І мені здається, ніби вчора… — кивнула головою канторка та обернулася до нього обличчям. — Про що ти хотів зі мною поговорити?

— Ой, ледь не забув. Ти можеш урятувати мені життя, якщо, звичайно, захочеш.

— Врятувати життя?

— Так.

— А як?

Крабат розказав, яка небезпека йому загрожує, і про те, що є один-єдиний спосіб допомогти йому — якщо вона відшукає його серед воронів.

— Напевно, це не складно. За твоєї допомоги, звичайно, — сказала вона.

— Не складно? Це може коштувати тобі життя, якщо ти не витримаєш випробування.

Канторка розмірковувала мить.

— Твоє життя мені не менш дороге, як моє. Коли я маю прийти до мірошника, щоби попросити в нього для тебе волі?

— Цього я тобі поки що не скажу. Згодом дам тобі знати, може, пришлю свого друга.

Потім він попросив її описати свій дім — як його знайти. Канторка спитала, чи має він при собі ножа.

— Ось! — Крабат простягнув їй Тондиного ножа. Лезо було чорне, як і весь останній час. Але, опинившись у руках канторки, воно заблищало. Канторка розв'язала чепчика, відрізала пасмечко волосся, сплела вінчика й дала його Крабатові.

— Це — наш знак. Якщо його принесе твій друг, я буду певна, що все, що він мені скаже, передав ти.

— Дякую тобі! — Крабат заховав вінчик до нагрудної кишені куртки. — А зараз повертайся в село. Я прийду трохи згодом. Пам'ятай: на храмовому святі ми — незнайомі!

— То ми з тобою не танцюватимемо?

— Танцюватимемо! Але не дуже часто. Розумієш?

— Так. Розумію.

Канторка встала, розправила на спідниці зборки й пішла стежкою до села. Звідти вже линула музика.

Між будинком управи і громадською клунею прямокутником було розставлено столи, лави, посередині — місце для забави. Коли туди прийшов Крабат, хлопці й дівчата жваво кружляли у танку, старші сиділи за столами й споглядали: худорляві чоловіки в коричневих і синіх святкових костюмах, пихкаючи люльками, попивали пиво; поряд із ними їхні гладкі дружини в недільному вбранні скидалися на барвистих квочок; вони ласували здобою й судили: хто кому до пари, а хто кому не до пари, хто, подейкують, збирається женитись, а хто — виходити заміж.

Музиканти вигравали на підмостках — чотирьох поставлених сторчма барилах і покладених зверху двох половинках дверей од клуні. (Староста постарався!) Скрипка і кларнет настійливо запрошували до танку, контрабас вторував їм. Тільки-но музиканти клали набік свої інструменти, щоби перехилити кухоль-два пива, звідусюди одразу лунали голоси:

— Гей, ви, там нагорі! Ви прийшли грати чи пиво дудлити?

Крабат змішався з гуртом молоді. Танцював то з однією, то з іншою дівчиною, не вибираючи.

Іноді він із канторкою танцював. Невимушено, просто, як з іншими. Проте з тяжким серцем віддавав її комусь із хлопців під час танку. Канторка розуміла, що їм не слід виявляти свої почуття. Вони жартували, говорили про всяку всячину, про що, зазвичай, говорять, коли танцюють. Проте її очі залишались серйозними, тільки Крабат це бачив, тому й уникав її погляду, коли випадково стрічалися їхні очі, щоби не видати себе.

Того й нічого не запідозрили, роздивляючись їх, молодички за столами, також і та, в котрої ліве око невидюще (Крабат її виявив щойно).

Проте потім він ні разу не запросив канторки до танку.

На землю непомітно опустився вечір. Одружені порозходились, а музиканти і молодь перейшли до клуні, де вони грали й танцювали вже на току.

Крабат залишився надворі. Найрозумніше, подумалося йому, зараз податися до Козельбруха. Канторка, звісно, зрозуміє його. Звично припідняв шапку, щоби попрощатися, як ураз відчув щось м'яке й тепле на голові. Це була хустина, яку йому дав Лобош. Зв'язавши її кінці, він пішов між столами й зібрав залишені калачі й пироги. Коли хустина наповнилася до країв, Крабат вирушив додому.

Із наближенням зими час для Крабата рухався дедалі повільніше. Інколи йому здавалось, що час зупинився на цілий день.