Крабатові запали в голову слова з Чорної книги: хто опанує чаклунські премудрості, той здобуде владу над іншими. Отже, можна здобути владу над Майстром! Мета, звичайно, складна, але він мусить будь-що досягти її. І тоді Крабат почав учитися, не жаліючи себе.

Минав другий тиждень після Великодня. Серед ночі у спальні з'явився Майстер із ліхтарем у руці та підняв усіх мірошниченків.

— Ану до роботи! Мій пан кум їде!

Крабат так розхвилювався, що не міг знайти своїх черевиків. Босий побіг за іншими на подвір'я.

Ніч була темна, хоч в око стрель. У сум'ятті хтось наступив черевиком Крабатові на ногу. Той зойкнув від болю.

— Гей, ти, баране, тобі що повилазило!?

Чиясь рука затиснула йому рота.

— Більше ні слова! — прошепотів Тонда.

Лише тепер Крабат помітив, що всі мовчали. Мовчали хлопці й решту ночі. І Крабат разом з ними.

Але думати він усе-таки міг. Яка ж робота чекає на них?

Та ось над'їздить незнайомець із вогняним півнячим пером на капелюсі. Хлопці кинулися до фургона, відстібнули чорний брезент й почали тягати на собі мішки з меливом до мертвих жорен, що стоять поодаль від інших.

Усе відбувалося так, як чотири тижні тому, коли він спостерігав у слухове вікно. Тільки цього разу біля візника на козлах умостився Майстер. Сьогодні він підганяв мірошниченків, цьвохаючи над їхніми головами батогом.

Крабат уже майже забув, як тяжко носити повнісінькі міхи, і як швидко не стає духу. «Не забувай, що ти учень! А я — Майстер!» — ці Майстрові напучення раптом спали на думку хлопцеві.

Лунко виляскує батіг, як навіжені носяться туди-сюди мірошниченки, крутиться млинове колесо, від торохтіння й завивання мертвих жорен здригається млин.

Що ж у мішку? Випорожнюючи його, Крабат придивляється. Але хіба при тьмяному світлі розпізнаєш? Наче кінські кізяки або ялинові шишки… А може, просто камінці, круглі, брудні камінці…

Крабат не може довше роздивлятися — Лишко з мішком, крекчучи, напирає і ліктем відштовхує його.

Міхал із Мертеном коло готового млива — підставляють мішки до жолоба, наповнюють їх і зав'язують. Далі — точнісінько так, як першого разу. До світанку фургон був уже повний, хлопці знову пристібнули брезент. Кучер змахує батогом — ой леле! — фургон зривається з місця так швидко, що Майстер ледве встигає зіскочити на землю.

— Ходімо! — гукає Крабата Тонда.

Вони спустилися до ставка, щоби перекрити шлюз. Чутно, як затихає шум млинового колеса, настала тиша, яку розірвав крик півня, і знову запала тиша.

— Він часто приїжджає сюди? — Крабат киває головою у бік фургона, що вже зник у тумані.

— Тоді, коли в небі з’являється молодик.

— Ти його знаєш?

— Тільки Майстер знає. Він називає його паном кумом. Дуже боїться його.

Вони поволі бредуть по росі до млина.

— Дечого я не розумію. Коли він був тут минулого разу, Майстер працював разом із вами. А сьогодні?

— Тоді йому довелося працювати, щоби нас був дюжина. Тепер нас у Чорній школі знову дванадцять. Тож міг собі дозволити поцьвохкати батогом.

Часом Майстер посилав мірошниченків по двоє, по троє на села перевірити на практиці свої знання, здобуті в Чорній школі.

Одного ранку Тонда підійшов до Крабата і сказав:

— Сьогодні ми з Андрушем йдемо до Вітіхенау на товарячий ярмарок. Якщо хочеш, ходи з нами. Майстер згоден.

— З радістю! — вигукнув Крабат. — Хоч якась зміна буде, а то в млині життя таке одноманітне!

Вони прошкували лісом. Був сонячний липневий день. Десь у верхів'ї тріскотіла сойка, вистукував дятел. Малинові кущі гули бджолами й джмелями.

У Тонди й Андруша — радісні обличчя. «Не лишень від гарної погоди», — подумав Крабат. Звичайно, той веселун Андруш завжди в доброму гуморі, але щоби Тонда так задоволено посвистував — він ні разу не чув. А ще він вицьвохкував батогом.

— У тебе такий вигляд, ніби ти вже ведеш його додому! — сказав Тонді Крабат.

— Кого?

— Та бика! Ми ж повинні купити бика у Вітіхенау?

— Навпаки, продати!

— Му-у-у! — враз пролунало за спиною Крабата.

Обернувшись, він побачив на тому самому місці, де стояв Андруш, гладкого рудого бика з лискучою шерстю. Бик дивився на нього цілком дружньо. Крабат протер очі. Раптом і Тонда щез, натомість стояв старенький селянин-лужичанин у постолах, полотняних штанах, жупані, підперезаному очкуром, а в руці — засмальцьований картуз, облямований облізлим хутром.

— Гей! — подивувався Крабат, і тут його хтось поплескав по плечі, сміючись.

Крабат обернувся і знову побачив Андруша.

— Де ти був, Андруше? А де ж бик, якого я щойно бачив?

— Му-у! — заревів Андруш.

— А Тонда?

На очах Крабата селянин ураз перетворився в Тонду.

— Диво з див! — радісно вигукнув Крабат.

— Атож! — вигукнув Тонда. — Ми з Андрушем іще не те покажемо на ярмарку!

— Ти його продаватимеш?

— Так Майстер звелів.

— А якщо Андруша заріжуть?

— Не бійся! Продамо Андруша, а налигача залишимо собі. Тоді він знову зможе обернутися в кого захоче.

— А якщо віддамо з налигачем?

— Гей, ви, облиште ці розмови! — злякався Андруш. — Тоді мені доведеться до кінця своїх днів бути биком і жерти солому й сіно. Ви цього хотіли би своєму товаришеві?

Поява Тонди й Крабата зі своїм биком на ярмарку збурила люд. З усіх сторін до них посунули торгівці худобою, оточили їх. Навіть кілька селян, що вже поспродували своїх свиней та овець, також продерлися крізь розбурхану юрбу. Не кожного дня побачиш такого вгодованого бика! Всім кортить погладити його рукою, поки тварину не забрав хтось із-під носа!

— Скільки правите за свого красеня?

Покупці тиснули з усіх боків, дерли горло, перекрикуючи один одного. М'ясник Краузе з Гоєрсверди запропонував за Андруша п'ятнадцять гульденів, кривий Лойшнер із Кеніґсбрюка шістнадцять.

Тонда лише головою похитував:

— Замало!

— Замало? У тебе в голові дечого замало! Чи ти нас за дурнів маєш?

— Вам видніше, дурні ви, чи ні!

— Гаразд, — вигукнув Краузе, — даю вісімнадцять!

— Мало, краще я його собі залишу, — буркнув Тонда.

Не віддав Лойшнеру за дев'ятнадцять, а Густаву із Зенфтенберга за двадцять.

— Ну й стрими тут зі своєю худобиною, — гримнув м'ясник Краузе. А Лойшнер постукав себе по лобі:

— Я ще не з'їхав з глузду! Не дамся розоритися! Даю двадцять два — і це моє останнє слово!

Здавалося, з торгом зайшли в глухий кут. Та ось крізь натовп почав продиратися незграбний опецькуватий чоловік. Він важко дихав, а його горбкувате обличчя з вибалушеними очима лисніло від поту. На ньому був зелений піджак зі срібними ґудзиками, по оксамитовій червоній жилетці збігав навскіс масивний золотий ланцюжок, впадала в око й набита грошвою калитка на поясі. Це був Бляшке з Каменця, прозваний Бугаєм. Його знали як найбагатшого і найспритнішого гендляра худобою в окрузі.

Він відштовхнув Лойшнера й Густава набік і скрипучим голосом вигукнув:

— Чорт забирай! Який гладкий бик у такого худющого селянина! Беру за двадцять п'ять гульденів!

Тонда почухав у себе за вухом.

— Замало, мій пане!

— Замало? Послухай-но, чоловіче! — Він витяг з кишені срібну табакерку. Клац! — і накривка відчинилася. — Тютюнець незгірш! — І простяг спершу Тонді нюхнути, тоді сам понюхав. — Апчхи! Виходить, правда!

— Будьте здорові, мій пане!

Бугай Блашке гучно висякався у велику картату хустинку.

— Двадцять сім, дідько тебе взяв би — і вдаримо по руках!

— Замало, мій пане!

Бляшке збуряковів.

— Гей, за кого ти мене маєш? Двадцять сім за твого бичка і ні гроша більше! Це кажу тобі я, відомий в окрузі каменецький торгівець худобою!

— Тридцять, мій пане! Тридцять — і він ваш!

— Грабують серед білого дня! Ти мене з торбою пустиш у світ! — Бляшке закотив очі під лоба, схрестив руки на грудях. — Камінь у тебе замість серця! Ні крихти жалю до бідолашного торгівця! Схаменися, старий! Віддай бика за двадцять вісім!