З німецької переклав Володимир Василюк

Художник Михайло Євшин

Було це між Новим роком і Святом трьох царів. Крабат, хлопець років чотирнадцяти, і ще двоє лужицьких підлітків-жебраків домовилися разом поколядувати. Їх не обходило те, що його світлість курфюрст Саксонії суворо заборонив волоцюзтво й жебрацтво на своїх землях (на щастя, судді та інші чиновники дивилися крізь пальці на цей указ).

І ось колядники — три царі зі Сходу — ходять від села до села на околиці Гоєрсверди. На шапках — солом'яні віночки-корони. Малий веселун Лобош грає царя маврів: щоранку намазується сажею. Він гордо носить попереду Віфлеємську зірку, яку Крабат прибив до жердини.

Зайшовши на подвір'я, хлопці стають у ряд (Лобош незмінно посередині) і співають: «Слава Тобі, Давидів Сину!» Щоправда, Крабат тільки губами ворушив: у нього саме ламався голос. Два інші «царі» його виручали: дерли горло, як могли.

До свят чимало селян закололи свиней і щедро обдаровували східних мандрівників ковбасою та салом. Перепадали колядникам і яблука, і чорнослив, і горіхи, рідше — медяники, вергуни й коржики.

— Рік почався непогано! — підсумував Лобош увечері третього дня. — Хай нам отак щастить цілий рік!

— Нехай! — зітхнули двоє інших «вельмож», похитавши головами.

Заночували у Петерсгайні, на горищі кузні. Тут Крабатові приснився уперше той дивовижний сон…

Одинадцять вуронів сиділи на бантині, втупившись у Крабата. З лівого краю — одне місце вільне. І раптом він виразно чує скрипучий, протяжний голос, який лине здалеку з потоком вітру: «Крабате!.. Крабате!.. Крабате!..» Крабат не відгукується — боїться. А голос наказує: «Іди до Шварцкольма, до млина, не пошкодуєш!». Вурони зриваються, крякаючи: «Послухайся Майстра… Послухайся!..»

Крабат прокинувся. «Що за чортівня наснилась!» — промурмотів він сам до себе, перевертаючись на другий бік, і заснув.

Наступного дня він з товаришами помандрував далі. Коли ж йому пригадався той сон, засміявся.

Проте вночі сон знову повторився. Той самий скрипучий голос покликав його, і ворони прокрякали: «Послухайся Майстра! Послухайся…»

Коли ж насниться сон удруге — це насторожує! Вранці Крабат спитав у господаря, який пустив їх переночувати, чи знає він село Шварцкольм.

— Шварцкольм, кажеш… — селянин замислився й за хвилину відповів: — Згадав! Одразу за гоєрсвердським лісом, як іти до Ляйпе.

Наступного разу колядники заночували в Грос-Партвітці. І знову приснилися Крабатові вурони й скрипучий, протяжний голос, що линув іздалеку…

І вирішив Крабат скоритися тому голосові.

Тільки-но почало світати, а товариші ще спали, він тихцем вислизнув із клуні. Біля воріт несподівано перестрів наймичку, що йшла до криниці по воду.

— Будь ласка, привітай моїх супутників і скажи їм, що я мусив піти, — попросив він дівчину.

Проминув село, два, три. Вітер шмагав його колючою сніговою крупою. Крабат зупинявся через кожні два кроки, протираючи очі. У гоєрсвердському лісі заблукав, кілька годин кружляючи, поки знову натрапив на дорогу, що вела до Ляйпе. Своєї мети він досяг лише надвечір.

Шварцкольм був звичайнісіньким селом: хати, хліви, клуні обабіч єдиної вулиці, у снігових заметах, над дахами — стовпи диму. Чулося мукання, мекання худоби, скрипіння снігу під ногами. Над ставком лунав галас — діти їздили на ковзанах.

Крабат роззирнувся навкруги. Де ж той млин? Назустріч йому трапився дідусь, що ніс в'язку хмизу з лісу. Той і запитав його.

— У нашому селі млина немає.

— А може, десь неподалік?

— A-а, ти, мабуть, про той… — Дідусь показав пальцем через плече назад. — Внизу, у Козельбрусі, біля Чорної води, є млин. Тільки ж… — І затих, ніби й так забагато сказав.

Крабат подякував за звістку, повернувся й пішов, куди вказав старий. Та раптом хтось сіпнув його за рукав. Оглянувся — дідусь із в'язанкою.

— Що, діду? — здивувався Крабат.

Дідусь підступив до Крабата впритул і мовив із острахом:

— Хочу застерегти тебе, хлопче. Не йди туди, обминай Козельбрух і млин біля Чорної води. Там нечисто…

Якусь мить Крабат вагався, полишив дідуся, та й пішов собі.

Ураз стемніло. Він пильнував, щоби не збитися зі шляху. Його почав проймати мороз. Крабат озирнувся: у селі, звідкіля він ішов, уже де-не-де засвітили вогні.

Може, краще би повернутися?

«Та ну! — промурмотів Крабат і звів коміра. — Хіба ж — маленький? Подивлюся, а це зробити може будь-хто!»

Якийсь час Крабат сліпма продирався лісом, потім натрапив на галявину. Тільки-но вийшов з-поміж дерев, як над ним одразу розійшлися хмари, виглянув місяць і все навколо залило холодне світло.

Нарешті Крабат побачив млина.

Притаївшись у снігах, темний, зловісний, він скидався на велетенського звіра, що очікував на свою жертву.

«Мене ніхто йти сюди не силував», — подумав Крабат.

Переборовши страх і набравшись духу, він попрямував галявиною до млина.

Двері в будинку було зачинено. Він постукав раз, два — жодного поруху всередині. Дивно: хоч би пес гавкнув, чи сходи скрипнули, чи ключі брязнули. Крабат постукав утретє, аж щиколодки звело.

У млині — тиша. Тоді Крабат легенько натиснув на клямку — і двері відчинилися. Ввійшов до коридору — темінь, хоч в око стрель. Аж там, у глибині, ніби мерехтів слабкий промінь світла, схожий на його відблиск.

«Де світло, там люди», — мовив Крабат.

Він простягнув руки й навпомацки пішов коридором. Світло ніби наближалося, він побачив, як воно пробивається крізь ледь прочинені двері. Цікаво, хто там? Навшпиньках підійшов до дверей і зазирнув у прощілину.

Він розгледів чорну кімнату, яку освітлювала одна свічка. Свічка була червона й трималася на черепі, що лежав на столі, за яким сидів кремезний чоловік у чорному плащі, з білим, немов крейда, обличчям. Чорна пов'язка закривала йому ліве око. Перед ним на столі лежала товста, у шкіряних палітурках, прикута ланцюгом, книга. Чоловік читав.

Несподівано він підвів голову й подивився на Крабата так, наче очікував його давно. Той погляд пройняв хлопця аж до кісток. Очі закліпали, почали сльозитися, кімната зникла.

Крабат протер очі й ураз відчув на плечі холодну, як лід, руку. Холод проник навіть крізь куртку й сорочку. І відразу скрипучий голос промовив по-лужицькому:

— Ну ось ти й тут!

Крабат здригнувся, почувши той голос, до того ж — знайомий. Повернувся й побачив перед собою чоловіка з пов'язкою на оці.

Як він опинився у нього за спиною? У жодному разі не крізь двері.

Чоловік у руці тримав свічку. Якусь мить він мовчки роздивлявся Крабата і, скинувши головою, сказав:

— Я тут господар. Я — Майстер! Навчаю учнів. Якраз тепер одного не вистачає. Ти ж хочеш стати моїм учнем?

— Хочу, — мимоволі відповів Крабат. І не впізнав свого голосу, наче хтось інший за нього мовив.

— І чого хочеш навчитися? Млинарства і, може, всього іншого?

— І всього іншого.

— Домовилися! По руках! — Мірошник простяг йому ліву руку.

Тільки-но вони потиснули один одному руки, як ураз весь будинок здригнувся від гуркоту й двигтіння, що линули, здавалося, з підземелля. Захиталась підлога, задрижали стіни, заскрипіли сволоки й підпори.

Крабат, скрикнувши, кинувся навтьоки, але Майстер перепинив йому дорогу.

— Млин! — склавши рупором долоні, вигукнув він. — Млин знову меле!

Майстер звелів йому йти з ним. Мовчки освітлював хлопцеві круті сходи на горище, де містилася спальня мірошниченків. У світлі свічки Крабат розгледів дванадцять низьких тапчанів — по шість обабіч проходу; біля кожного тапчана стояли тумбочка й табуретка. Простирадла на сінниках були зім'яті, на підлозі валялися перекинуті табуретки, нічні сорочки, онучі: мірошниченків, судячи з усього, підняли до роботи зненацька.