Ведучи вороного за вуздечку, Крабат заходить до шатра. На похідному стільці, обхопивши голову руками, сидить знаменитий герой турецької війни, маршал Саксонії. Крабат стає зримим, кашляє, підступає до маршала… і лякається.
У маршала на лівому оці чорна шкіряна пов'язка.
— Чого тобі? — запитує той скрипучим, наче воронячим голосом. — Ти хто? Турецький прихвостень? Як ти потрапив до мого шатра?
— Ясновельможний пане, дозвольте доповісти! Я маю наказ забрати вас звідси, ваша світлосте! Мій кінь стоїть напоготові!
Тепер і кінь стає зримим.
— Якщо його світлість не заперечує… — Крабат вискакує на коня, показує маршалові місце позаду. Мить — і вони вихором вилітають із шатра.
З несподіванки яничари отетеріли, й пальцем не поворухнуть. Крабат несеться табором, гукаючи: «Розступись!» У нього за спиною звільнений маршал. Забачивши їх, навіть нубійська гвардія султана опускає піки і шаблі.
Крабат пришпорює коня.
— Міцніше тримайтеся, ваша світлосте!
Ніхто не насмілився перепинити їм шлях. Ось вони вже покидають табір, вихоплюються на чисте поле. Лише коли Крабат здійняв вороного в повітря, турки почали по них палити з усіх рушниць і гармат. Але ні турецькі кулі, ні турецькі ядра їм не загрожують, чути тільки їхній посвист довкола.
— Якщо молодчикам конче треба в нас поцілити, вони повинні стріляти кулями чи ядрами зі щирого золота, — заспокоює Крабат здивованого маршала. — Свинцеві й залізні набої для нас — ніщо, а стріли й поготів.
І ось ураганний вогонь припиняється, постріли вщухають. Несподівано до вершників долинає якийсь різкий шум. Шум дедалі дужчає. Крабатові-вершнику в небі не можна обертатися назад. Він просить маршала оглянутись. Той повідомляє, що їх переслідує велетенський чорний орел. Він кулею падає, затуливши собою сонце, прямо на них.
Крабат каже закляття, і ось між ними і орлом постає широченна хмара, густа й сіра. Орел проривається крізь ту хмару.
— Він цілиться у нас! — кричить маршал.
Крабат одразу збагнув, що це за орел, його не дивує, коли той загукав до них:
— Повертайтеся! Інакше вам смерть!
Голос видався Крабатові знайомим. Звідки? Та на роздуми часу нема. Крабат викликає бурю, яка повинна здмухнути орла з неба, як пір'їнку. Але султановому орлові навіть ураган не страшний!
— Повертайтесь! — кричить він. — Бо зараз вам каюк!
«Голос…» — думає Крабат. — Він пізнав його. Це голос Юра, його друга! Колись вони мірошниченками служили в козельбруському млині…
— Орел доганяє нас! — звучить у Крабатових вухах скрипучий голос маршала. Він пізнає і цей голос: — Стріляй, мушкетере! Твій мушкет заряджений! Стріляй!
— Немає ж золотого набою! — Крабат радіє, що знайшов відмовку. До того ж це правда.
Проте маршал Саксонії чи хто насправді той, що сидить ззаду, відриває від мундира золотого ґудзика.
— Заряджай і стріляй!
Юро, орел Юро, на відстані кількох помахів крил. Крабат і гадки немає, щоб його вбивати. Вдає, що заряджає рушницю золотим ґудзиком, але опускає її.
— Стріляй же! Стріляй! — кричить маршал.
Не оглядаючись, Крабат цілиться в орла. Просто так, навмання, через ліве рамено. Адже він твердо знає, що рушниця заряджена не золотим ґудзиком, а порохом. Лунає постріл! І раптом… пронизливий передсмертний крик:
— Краба-а-ате! Краба-а-ате!
Крабат здригається, випускає з рук мушкета. Затуливши обличчя долонями, він плаче:
— Краба-а-ате! Краба-а-ате!
Крабат прокинувся, стогнучи. Як так сталося, що він опинився за столом поряд із Андрушем, Петаром, Мертеном… Бліді, налякані, вони втупилися в нього. Тільки-но Крабат ловив на собі чийсь погляд, як той одразу опускав очі долі.
Майстер звично сидів у своєму кріслі, незворушний, наче дослухався до чогось.
Юро також не рухався. Він лежав грудьми на столі, розпростерши руки. Наче орлині крила, які щойно лопотіли в повітрі. Поряд із Юром — перекинутий келих, червоняста пляма на столі. Вино чи кров?
— Юру! — схлипуючи, кричить малий Лобош і кидається до нього. — Ти живий? Живий? Крабате, ти його вбив!
Крабатові здушило в горлі. Він рвонув на собі сорочку. І раптом бачить, що Юро ворушить рукою. До нього поволі поверталося життя. Опершись руками об стіл, він підвів голову. На лобі — кругла червона цятка. Саме посередині.
— Юру! — Малий Лобош термосить його за плече. — Ти живий, Юру? Живий?
— А ти що подумав? — усміхнувся Юро. — Ми ж гралися! От тільки голова гуде від Крабатового пострілу. Наступного разу нехай хтось інший грає Їрка. З мене досить! Я йду спати.
Хлопці полегшено засміялись, Андруш сказав те, про що всі думали:
— Йди, брате, спати! Йди! Головне, ти витримав!
Крабат сидів, наче закам'янів. Постріл, крик, бурхлива радість — усе одночасно! Як це пережити?
— Припиніть! — закричав Майстер. — Замовкніть! Дістали ви мене своєю крикнявою! Сидіть тихо й мовчіть! — Він схопився і, спершись рукою об стіл, а іншою в напрузі стискуючи келиха, наче хотів його роздушити, вигукнув: — Те, що ви бачили, лише сон, що минув… А я пережив це насправді. Тоді в Угорщині я убив його! Убив свого друга! Як це зробив Крабат, як це зробив би кожен із вас на моєму місці! Чуєте, кожен із вас!
Він грюкнув по столу п'ястуком так, що підскочили всі келихи. Потім ухопив дзбана і заходився жадібно пити, відсунув його, і знову закричав:
— Забирайтеся геть! Забирайтеся всі! Залишіть мене самого! Самого!
Крабатові також хотілося побути в самоті. Він непомітно вислизнув із млина.
Була безмісячна, але зоряна ніч. Росяним лугом Крабат дійшов до ставка. У чорній воді відбилися зорі. Враз йому захотілося скупатись. Роздягнувшись, зайшов у став, відплив трохи від берега, нирнув. Потім ще і ще раз. Холодна вода його освіжила, в голові проясніло. Треба все обміркувати, що сталося сьогодні ввечері. Цокочучи зубами, вийшов із води.
На березі стояв Юру. Він тримав у руках ковдру.
— Застудишся, Крабате! Мерщій до мене!
Юро укрив його ковдрою, хотів допомогти йому витертись. Але Крабат відмахнувся.
— Не збагну, Юро! Ніяк не збагну! Як я міг у тебе вистрілити?
— Ти й не стріляв, Крабате! Не стріляв золотим ґудзиком!
— Ти знаєш це напевне?
— Я бачив! А взагалі…Я знаю тебе! — Юро дав йому під бік стусана. — Отой передсмертний крик, звичайно моторошно чути, але він нічого не вартий!
— А червона цяточка на твоєму лобі?
— A-а, цяточка! Не забувай, що я дещо таки петраю в чаклунській науці. А на це знань у дурного Юро вистачило!
Вінчик із волосся
За літо Крабат кілька разів скористався своїм правом на недільні прогулянки. І не задля свого задоволення, а щоб не дати Майстрові приводу для більшої підозри. Він не міг позбутися думки, що той заманює його у пастку.
Після пострілу в Юра минуло майже три тижні, а Майстер досі жодним словом із ним не перекинувся. Якось увечері, наче між іншим, побіжно він сказав йому:
— Найближчої неділі ти, мабуть, підеш до Шварцкольма?
— Чому?
— У неділю там храмове свято. Причина, гадаю, вагома?
— Хтозна! Ти ж знаєш, мені нецікаво тинятися самому серед чужих людей.
Вибравши момент, Крабат порадився з Юром.
— Йди! — рішуче сказав він. — Що тобі заважає?
— Не так це просто!
— Від цього багато чого залежить! І нагода порозмовляти з дівчиною!
Крабат отетерів.
— То ти знаєш, що вона із Шварцкольма?
— Знаю. З Великодньої ночі, коли ми з тобою сиділи біля вогнища. Було неважко здогадатися.
— Отже, ти її знаєш?
— Ні! І не хочу знати. А чого не знаю, того з мене й не вирвеш.
