— Хвилиночку, пане, не їдьте! — вигукнув Юро. — Вуздечка! Залиште мені вуздечку!

— А дзуськи! — І зареготав.

Лише тепер Юро впізнав «чужинця».

Майстер угрів Крабата нагаєм і крикнув:

— Вперед!

Навіть не глянувши на Юра, він вихором понісся через ярмарковий майдан.

Бідолашний Крабат! Майстер гнав його навмання, не вибираючи дороги, полями й пагорками, крізь болота й хащі, через загорожі й канави.

— Спершу подумаєш, перш ніж мені перечити!

Коли Крабат збавляв біг, мірошник сильно смикав за поводи, шмагав його нагаєм, штрикав острогами в боки, ніби розпеченими голками.

Крабат пробував скинути вершника, шарпався, хвицяв, здиблювався.

— Ставай гопки, скільки хочеш! — кричав Майстер. — А з сідла ти мене не скинеш!

Нагайка й остроги таки доконали Крабата. Він зробив останню спробу позбутися вершника, — марно. Крабат програв бій і змирився. З гриви градом котився піт, а з морди піна. Він весь парував, прискав, дрижав. Боки кровоточили, голова пашіла жаром.

— Ну, як? Ще?

Майстер погнав його чвалом. Ліворуч! Праворуч! Клуса! Знову чвалом! Потім трохи кроком — і зупинив!

— Ти ще дуже легко відбувся! — Мірошник сплигнув із коня, зняв вуздечку. — Можеш знову стати людиною!

Крабат обернувся на себе. Рани, синці, близни, рубці — всі на ньому лишилися.

— Це тобі кара за непослух! Якщо я тобі щось доручаю, виконуй! Це наказ! Запам'ятай: наступного разу тобі доведеться випити гірку чашу до дна! І наостанок, — він трохи притишив голос, — тобі ніхто не заважає бути безпощадним до Юра. На!

Він сунув хлопцеві в руку нагайку. Відійшов кілька кроків, перекинувся в яструба й шугнув у небо.

Крабат, шкутильгаючи, поплентався до млина. Раз у раз доводилося зупинятись, щоб перепочити. Ноги, голова — мов свинцем налиті. Тіло — суцільна рана.

Вийшовши на дорогу, що вела до Вітіхенау, звалився в затінку біля найближчого дерева. Добре, що канторка не побачить його в такому стані! І що би вона подумала, якби побачила?

За хвилину на дорозі з'явився Юро. З виразом провини й розпачу на обличчі.

— Гей, Юру!

Юро здригнувся, почувши Крабатів голос.

— Це ти?

— Я, Юру, я!

Побачивши нагайку, Юро позадкував, затулив обличчя рукою.

— Битимеш?

— Є за що! — кивнув головою Крабат. — Та й Майстер на це дуже сподівається!

— То вже починай, не барися! Я ж винний.

Крабат якусь мить пильно дивився на нього.

— Гадаєш, мої рани тоді швидше загояться?

— Але ж Майстер наказав!

— Нічого він мені не наказував, тільки радив. Підійди, Юру, до мене, сядь ось тут, на траві.

— Твоя воля! — Юро витяг із кишені трісочку, провів на піску довкола себе і Крабата коло, намалював у ньому три хрестики й пентаграму.

— Навіщо це? — здивувався Крабат.

— Ет, просто так. Від комарів і мух! Не можу стерпіти, коли вони дошкуляють… Покажи-но мені свою спину.

Крабат задер сорочку.

— Ой, ой, ой! Ну й віддухопелив він тебе! — Юро присвиснув і поліз рукою до кишені. — Тут у мене є мазь. Завжди ношу її з собою. Бабусин рецепт. Давай, змащу тобі рани!

— Якщо допоможе…

— Принаймні, не зашкодить.

Юро став обережно змащувати Крабата маззю. Вона приємно холодила тіло й швидко знімала біль. Крабат почував, ніби в нього виростає нова шкіра.

— Оце так мазь! — вигукнув Крабат.

— Моя бабуся, — сказав Юро, — була дуже мудра жінка. Всі в нашій сім'ї дуже мудрі, Крабате. Крім мене. Як уявлю собі, що ти через мою дурість міг назавжди залишитися в конячій шкурі… — Він стрепенувся й покрутив головою.

— Доволі! — зупинив його Крабат. — Ти ж бачиш, нам пощастило!

Обоє мирно помандрували додому. Та коли перетнули Козельбрух і попереду завиднів млин, Юро почав накульгувати.

— Кульгай і ти, Крабате!

— Навіщо?

— Щоби Майстер не здогадався про мазь! Ніхто не повинен про неї знати!

— А чому ж ти кульгаєш?

— Бо ти мене нагайкою відшмагав! Не забувай про це!

У червні заходилися майструвати нове водяне колесо. Крабат допоміг Сташкові виміряти старе. У новому всі частини повинні мати ті самі розміри, оскільки його хотіли насадити на старий млиновий вал. Між клунею і повіткою просто неба облаштували майстерню. Тут хлопці днями витесували все, що було потрібне: рейки, спиці, деталі для обода, розпірки, лопаті.

— Пильнуйте, щоби розміри збігалися! — нагадував підручним Сташко. — Найменша помилка — і нас засміють!

Вечори були довгими і світлими. У сонячну погоду мірошниченки проводили їх на подвір'ї перед млином, Андруш грав на губній гармошці.

Такої пори Крабата тягло до Шварцкольма. Хоч би разок піти туди! Може, канторка сидітиме перед хатою й кивне йому головою, коли він вітатиметься, проходячи мимо. А може, вона з подругами знову співає пісень? Вечорами, коли вітер віяв із Шварцкольма, він сподівався почути її голос. Та марно, їх розділяла широка стіна лісу.

Якби він міг піти до села! Для цього треба мати якийсь привід або причину, але такі, що не викличуть ні в кого, передусім у Лишка, ніякого сумніву. А може, випаде щасна нагода — і ніхто його не візьме на підозру, і тоді жодна небезпека не загрожуватиме дівчині.

Насправді, він не так багато знав про неї. Лишень, — яка на вигляд, як ходить, як тримає голову, як звучить її голос… Але, здається йому, він знав це завжди. А ще він твердо вірить, що канторка ніколи не зникне з його життя.

Хоча він навіть її імені не знав.

Як її звуть? Міленка… Радушка… Душенка. Яке наймення їй пасує найкраще? Добирав їй ім'я і почував радість на душі.

«І добре, що я не знаю її імені, — думав Крабат. — Якби знав, то міг би вибовкати його уві сні або й наяву. Тонда ж попереджав тієї передвеликодньої ночі, коли ми сиділи біля вогнища — він і я».

Тонда… Кілька тижнів тому він прокинувся на світанку. Крадучись, вийшов із млина й побіг до Козельбруха. Дорогою нарвав букетика перших лісових квітів. Досяг пустки, знайшов знайомий горбик, поклав квіти…

У млині ніби й не помітили, що Крабат відлучався. Але ввечері, коли він лишився віч-на-віч із Міхалом, той підійшов до нього і стиха мовив:

— Мертві завжди мертві. Я вже тобі казав і ще раз скажу: тих, хто помер у козельбруському млині, викреслюють із життя назавжди, ніби їх не було. Викреслюють, щоби життя інших тривало. Ми мусимо жити. Обіцяй пам'ятати про це.

— Обіцяю, — прошепотів Крабат. Хоча добре знав, що ніколи не викреслить з свого життя Тонди.

Майстрували колесо аж три тижні. Припасовували кожну деталь, кріпили тільки чіпами, не забивши жодного цвяха. У воді чіпи розбухнуть, триматимуть повік.

Наостанок Сташко ще раз усе переміряв, аби переконатися, чи збігаються розміри, і доповів Майстрові, що колесо готове.

Спускати його на воду мірошник загадав на середу.

За звичаєм, на таку подію запрошували мірошників і мірошниченків з довколишніх млинів. Але козельбруський мірошник, що нехтував такими звичаями, а до того ж сусіди-мірошники були йому потрібні, як торішній сніг, сказав:

— Навіщо нам тут чужі люди? Самі впораємося!

До середи у Сташка, Крабата й Кіта ще лишилося чимало роботи. Під старе колесо з лотоком треба було підкласти міцних колод, зробити піднімач, коловорот, ноші, котки, важелі та ще припасти колодочок, клинів і клинців, линви.

У вівторок увечері мірошниченки позаплітали у спиці нового колеса ялинові гілки, а Сташко увіткнув іще кілька квіток. Він пишався своїм витвором і не приховував цього.

Середа почалася ситним сніданком. Юро напік пиріжків із м'ясом.

— Я так уважаю: коли животові добре, то й руки слухняніші, — сказав він. — Тож їжте, наїдайтеся, але, звісно, помірно.

Поснідавши, всі пішли до нового колеса, де їх уже чекав Майстер. За командою Сташка підважили колесо, підклали ноші, стали по троє з обох боків.