— Невже?

— Мірошник міркує так: кожному треба хоч раз на рік вилити з душі все, що в ній накипіло. Тоді він легше стерпить злигодні, а їх у нашому млині, як сам бачиш, хоч греблю гати.

Не той тепер Крабат, що був раніше. Не ходив по землі, а літав під небесами. Робив усе легко, завиграшки, залюбки ставав до розмови з хлопцями, щиро відповідав їм, а насправді був далеко-далеко — біля канторки. А канторка була біля нього, і світ довкола них дедалі яснішав, зеленішав.

Досі Крабат не помічав зелені. Його вразило розмаїття її відтінків. Тільки в трави їх не злічити! А скільки їх у зелені березових, вербових листочків, у зелені моху, що де-не-де переливається у блакить! А в молоденькій палахкотливій зелені на березі ставка, на живоплоті, на кущах, а в темній прихованій зелені старих козельбруських сосон, то похмуро-зловісних, майже чорних, то золотаво-сяйливих у променях надвечірнього сонця.

Кілька разів йому снилася канторка: вони йшли разом чи то лісом, чи то садом. Стояла теплінь, канторка була в легенькій світлій курточці. Проходячи попід крислатими деревами, Крабат обійняв її за плечі. Вона нахилила до нього голову, її волосся лоскотало йому щоку. Хустина зісковзнула їй на шию. Він хоче, щоби вона зупинилась і повернулась, тоді він побачить її личко. Але він знає — краще цього не робити, щоби хтось інший, хто вміє проникати в чужі думки, не побачив її.

Усі помітили, що з Крабатом щось коїться. Він геть перемінився, і цього не побачив би лишень незрячий. Але тільки Лишко взявся винюхувати, в чім тут причина.

Було це серед тижня перед Зеленими святами. Ганцо доручив Крабатові й Сташкові нагострити камінь одного з посадів. Вони зняли його й поставили на козли неподалік дверей у млиновій залі. Штирем і клевцем хлопці заходилися поглиблювати канавки у камені. Потім Сташко пішов точити свого штиря, а ця робота, звісно, забарна. В цей час до зали зайшов Лишко, несучи купу порожніх мішків. Крабат його помітив, коли той заговорив. Лишко взагалі мав звичку підкрадатися.

— Ну! — лукаво підморгнувши, звернувся він до Крабата. — Як її звуть? Вона білявка чи чорнявка?

— Хто?

— Та, про яку ти думаєш останнім часом. Ми ж не сліпі, бачимо, що одна особа закрутила тобі голову — уві сні, а може, й наяву… Хочеш, допоможу зустрітися з нею. Знаю один спосіб, ну, розумієш, із власного досвіду… — І роззирнувшись довкола, прошепотів Крабатові на вухо: — Тільки назви її ім'я — і все піде, як по маслу…

— Годі! Мелеш казна-що! Працювати заважаєш!

Уночі Крабатові приснився той самий сон. Знову вони з конторкою йдуть серед крислатих дерев. Теплий літній день. Ось вони вийшли на галявину, прямують далі. Враз чорна тінь промайнула над ними. Крабат хутенько накрив канторку своєю курткою. «Мерщій ходімо звідси! Він не повинен побачити твого обличчя!» Взявшись за руки, вони побігли назад у затінок дерев.

Крик яструба, пронизливий, гострий, наче ножем уцілив у його серце. І він прокинувся…

Увечері Майстер покликав Крабата до себе. Ставши перед ним і відчувши на собі погляд його єдиного ока, хлопець запідозрив щось лихе.

— Хочу з тобою поговорити. — Мірошник сидів у кріслі, наче суддя, схрестивши руки на грудях, з закам'янілим обличчям. — Ти, Крабате, знаєш, що я покладаю на тебе великі надії. Ти багато чого з таємної науки вже опанував. Не кожному це під силу. Проте останнім часом я засумнівався в тому, чи можу тобі довіряти. У тебе з'явилися якісь таємниці. Ти щось приховуєш від мене. Може, краще ти добровільно, без примусу, про все мені розкажеш. Скажи відверто, що тебе непокоїть? Подумаємо разом, як тобі допомогти! Ще є час!

Крабат жодної миті не вагався з відповіддю.

— Мені нема чого сказати тобі, Майстре!

— Насправді нема чого?

— Авжеж! — впевнено підтвердив Крабат.

— Тоді йди! Дивись, а то потім пошкодуєш!

У сінях на нього чекав Юро. Він потяг його до себе на кухню, замкнув двері.

— Я маю дещо для тебе, Крабате!

Юро сунув йому в руку якусь річ: то був маленький, сухий корінець, прив'язаний до потрійної нитки.

— На, повісь на шию, а то накладеш головою за свої сни.

Після тієї розмови Майстер почав виказувати Крабатові свою прихильність. За будь-якої нагоди вирізняв його з-поміж інших, хвалив за звичайнісінькі речі. Наче прагнув переконати, що не тримає зла на нього. Доки одного вечора не перестрів Крабата в коридорі, коли всі решта вже вечеряли.

— Як добре, що я тебе тут побачив! — почав Майстер. — Іноді бувають такі хвилини, коли тебе огортає препаскудний настрій. Тоді можна наговорити купу всяких дурниць. Пам'ятаєш ту розмову в моїй кімнаті? Безглузда балаканина! Чи не так? — І не чекаючи відповіді, повів далі у тому самому тоні: — Мені шкода, що ти сприйняв усе за щиру правду! Я знаю, ти славний хлопець! Мій найкращий учень і надійний, як ніхто.

Крабатові стало ніяково. Чого хоче від нього Майстер?

— Сказати коротше, я хочу тобі довести, як я до тебе ставлюся! Зроблю для тебе те, чого для інших іще ніколи не робив. Найближчої неділі я звільняю тебе від роботи. Можеш іти куди душа бажає: до Маукендорфа, Шварцкольма або Зайденвінкеля — байдуже. Повернешся лише в понеділок уранці.

— А чого мені туди йти? — здивувався Крабат. — Що я там загубив?

— Там шинки, кав'ярні! Багато дівчат — танцюй собі до знесилля!

— Ого! Мені й на думку таке не спадало. Чим я кращий за інших?

— Хочу винагородити тебе за твої старання, за успіхи в навчанні. Ти цього заслужив!

Недільного ранку, коли мірошниченки йшли на роботу, Крабат і собі до них долучився. Проте Ганцо відвів його вбік.

— Не знаю чому, але Майстер тобі вихідний дав. І передати велів: не хоче тебе бачити раніше, ніж завтра вранці. Йому, сказав, усе відомо.

— Так, відомо, — промурмотів Крабат.

Він одягнув свою святкову куртку і вийшов з будинку. Хлопці працювали, як і кожної неділі.

Крабат присів за повіткою на траву. Треба поміркувати. Майстер розставив йому пастку. Це ясно. Тільки б не втрапити до неї! Він, звісна річ, може йти куди завгодно, лишень не до Шварцкольма. А найкраще було би провалятися тут на сонці цілий день. Але тоді Майстер запідозрить, що його план розгадано. Ні, треба йти! До Маукендорфа. А Шварцкольм обійти манівцями.

А може, й так неправильно? Чи не розумніше йти через Шварцкольм — це найкоротший шлях до Маукендорфа. Але з канторкою не стрічатися: це очевидно.

Проказавши закляття, він подумки звернувся до дівчини: «Канторко! Це — я, Крабат! Благаю тебе в жодному разі не виходити сьогодні з хати! Й у вікні не показуватись. Пообіцяй це!»

Крабат вірив, що канторка послухається його.

Тільки-но зібрався рушати, як з-за рогу будинку вийшов Юро з порожнім кошичком.

— А! Крабат! Бачу, ти не поспішаєш! Дозволь хвильку посидіти біля тебе.

Він витяг із кишені паличку і, як після їхнього невдалого продажу коня, накреслив довкола них лінію, намалювавши ще магічний знак і три хрестики.

— Гадаєш, від комарів?

— Ні. Я й тоді знав, навіщо ти коло малюєш. Щоби Майстер ні зблизька, ні здалеку нас не побачив і не почув! Чи не так?

— От і не так! Він міг би побачити й почути нас, але не зробив цього: він про нас забув. Ось для чого це коло! Доки ми в ньому, Майстер думатиме про що завгодно, тільки не про тебе і мене.

— Мудро! Цілком мудро! — І тут у Крабатовій голові зблиснув здогад. Він вражено поглянув на Юро. — То це ти селянам снігу начаклував? І в Лишкові сни злих псів наслав? Не такий ти дурний, як ми гадали… Просто ти вдаєш із себе такого!

— А якщо й вдаю?! Не заперечуватиму! Якщо я дурний, то не настільки, як ви вважаєте. А ось ти, Крабате… Тільки не сердься! Ти дурніший, ніж гадаєш.

— Я?

— Адже ти й досі не збагнув, що відбувається в цьому проклятому млині! А то би збавив свого запалу! Або ж тільки прикидався б! Хіба тобі не зрозуміло, що на твоє життя чатує небезпека?