— Погляньте-но на цього задиру! — спалахнув Андруш. — Іще мамине молоко на губах не обсохло, а в нього вже руки сверблять! Начувайся, хлопче, бо так натовчу пику, що не впізнаєш сам себе.

На відміну від товаришів, Тонда залишався, як і раніше, розважливим і привітним. Але Крабат відчував, що старший мірошниченко також чимось журиться, хоча на виду й не показував. «Може, за своєю дівчиною сохне?» — припустив Крабат. І враз йому пригадалася заспівувачка з хору — канторка. Краще б він зовсім забув про неї! Але як можна забути?

Настали Різдвяні свята. Для мірошниченків це були звичайні будні. Невеселі, вони йшли на свою роботу. Крабатові захотілося бодай трохи їх підбадьорити. Він приніс із лісу кілька ялинових гілок і поставив їх на стіл. Коли хлопці прийшли вечеряти, то спаленіли від гніву.

— Що це? — вигукнув Сташко. — Викиньте цей непотріб!

— Викиньте! Викиньте! — залунало звідусюди. Навіть Міхал і Мертен почали лаятись.

— Хто приніс, хай і виносить, — заявив Кіто.

— І то негайно! — пригрозив Ганцо. — Інакше я йому зуби полічу!

Крабат почав виправдовуватися, але Петар обірвав його.

— Геть! — гримнув він. — Бо зараз всиплю гарячих!

Крабат виніс ялинові гілки з наймитської, але так і не збагнув нічого. Що ж він зробив поганого? Чому вони розсердились? А може, й нічого такого він не зробив, просто останнім часом усі сердяться й сваряться через дрібниці. Тільки дивно, що раніше ніхто ні разу йому не дорікнув, що тут він — молодший учень, який мусить терпіти. А тепер, коли настала зима, кожному кортить дошкулити йому. Невже вони так поводитимуться з ним до кінця навчання? Ще аж два роки…

Невдовзі Крабат спитав старшого мірошниченка, що сталося з хлопцями.

— Вони бояться, — коротко відповів Тонда.

— Чого?

— Не можу сказати. Дуже скоро сам дізнаєшся.

— А ти, Тондо, теж боїшся?

— Більше, ніж ти думаєш.

Новорічної ночі спати полягали раніше, ніж звичайно. Майстер увесь день не з'являвся на очі. Може, він усамітнився в Чорній кімнаті, як це робив частенько, або роз’їжджав на санях засніженими полями.

Ніхто про нього й не згадав.

— На добраніч! — побажав мірошниченкам Крабат, як і належить учневі.

Але сьогодні й це було зайвим.

— Стули пельку! — гримнув Петар, а Лишко пожбурив у нього черевиком.

— Дайте хлопцеві спокій! — сказав Тонда. — А ти, Крабате, лягай і спи!

Тонда накрив його ковдрою, поклав йому руку на лоб.

— Засинай, Крабате. І хай тобі щастить у новому році!

Зазвичай Крабат спав усю ніч, поки його хтось не розбудить. Але цього разу він сам прокинувся близько опівночі. Дивно! Горіла лампа. Хлопці також не спали, але лежали на тапчанах.

Вони ніби чогось очікували. Лежали затамувавши подих, жоден не поворухнувся.

У всьому будинку стояла мертва тиша; Крабатові враз здалося, що він оглух.

Аж раптом тишу розітнув несамовитий крик із коридора, і хлопці зітхнули — хто з відчаю, хто з полегшенням.

Може, сталось якесь нещастя? Хто кричав, ніби його різали?

Крабат, не довго роздумуючи, зірвався на ноги й миттю опинився біля дверей. Хотів побігти сходами, щоби подивитися.

Узявся за клямку — двері виявилися запертими з того боку.

Хтось поклав йому руку на плечі й заговорив. Це був Юро, нетямущий Юро, Крабат упізнав його голос.

— Повертайся на свій сінник, — сказав він.

— Але ж хтось моторошно кричав! Унизу! — задихаючись, промовив Крабат.

— Тобі приснилося, — заперечив Юро, — ми почули б.

Він відвів Крабата до його тапчана.

— А Тонди… нема? — спитав Крабат.

— Нема, — відповів Юро. — Лягай, Крабате, і спробуй заснути. І не скімли. Скімленням собі не зарадиш.

Вранці Крабат побачив Тонду. Він лежав долілиць внизу біля сходів. Крабат не міг повірити, що Тонда помер. Плачучи, він кинувся до нього.

— Тондо, скажи що-небудь! Ну скажи!

— Встань, Крабате! — покликав його Міхал. — І не плач, чуєш, не плач! Сльозами тут не зарадиш!

Він із двоюрідним братом Мертеном перенесли тіло до наймитської й поклали на лаву.

— Що з ним сталося? — спитав Крабат.

Міхал хотів відповісти йому, та завагався.

— Напевно, в темряві… перечепився на сходах і…

— Напевно…

Крабат іще не міг отямитися. Сташко з Андрушем відвели його нагору.

— Лишайся тут! Унизу ти тільки плутатимешся в усіх під ногами, — сказав Андруш.

Крабат присів на краєчку тапчана.

— Коли його ховатимуть? — спитав він.

— Напевно, сьогодні по обіді.

— А Майстер?

— Без нього обійдемося, — грубо відповів Сташко.

Пополудні ялинову домовину з небіжчиком винесли з млина й понесли до пустки. Ховали Тонду поспіхом, без священика, без хреста, без свічок і плачу…

Крабат затримався біля свіжого горбика землі.

Він хотів помолитися за Тонду. Та не міг згадати жодної молитви.

Майстер десь пропадав і в наступні дні. Без мірошника млин не молов. Мірошниченки то валялися на тапчанах, то юрмилися коло теплої груби. Їли мало, гомоніли також вряди-годи. Про Тонду не згадували. Ніби й не було старшого мірошниченка на ім'я Тонда в Козельбрусі.

Тепер на його тапчані в ногах лежали його ж таки речі, чисті, акуратно складені: штани, сорочка, куртка, пасок, фартух, зверху шапка. Їх приніс Юро ввечері під Новий рік. Хлопці намагалися не дивитися на них.

Крабат сумував, почував себе самотнім, нещасним. Загибель Тонди не була випадковою, переконувався він дедалі більше, коли думав про це. Було щось таке, чого він не знав, що від нього приховували. Якась таємниця? Чому Тонда не довірив її йому?

Запитання, запитання… Вони тиснули на нього, як нестерпна ноша. Хоч би чимось заклопотатися! Без діла Крабат геть розклеївся.

Один Юро в ці дні, був, як завжди, у клопотах. Топив піч і грубки, варив, дбав, щоб їжа на столі з'являлася вчасно. Хоча здебільшого її ніхто й не торкався.

Четвертого дня вранці Юро перестрів у коридорі Крабата й сказав:

— Зроби мені добре діло, Крабате. Заготуй трісок для розпалу!

— Гаразд! — зрадів Крабат і пішов за ним на кухню.

Оберемок соснової дровини для скіпання лежав коло плити. Юро пішов до мисника взяти ножа для Крабата. Але той сказав, що в нього є ніж.

— Тим краще! Починай, тільки не поріжся!

Крабат дістав ножа й заходився відколювати з полінця тріску. І тут йому здалося, ніби з Тондиного ножа струмує жива сила. Задумливо зважив його на руці. Вперше після новорічної ночі до нього повернулась рішучість, він відчув у собі нову впевненість.

Непомітно ззаду підійшов Юро й заглянув через плече.

— Гарний ніж, — сказав він, — не бачив, щоби ти його коли-небудь показував.

— Подарунок, — похвалився Крабат.

— Чи не від дівчини часом?

— Ні! Від мого друга. — Й по хвилі додав: — Такого друга вже не буде ніколи!

— Ти впевнений?

— Так, цілком упевнений!

Того ж ранку, коли поховали Тонду, мірошниченки одностайно обрали Ганца за старшого. Той погодився.

Майстер з’явився лиш увечері напередодні Свята трьох царів.

Хлопці вже вклалися спати, Крабат саме хотів задмухати ліхтар, і раптом двері спальні відчинилися. На порозі виріс Майстер, блідий, як крейда. Він пробіг гострим поглядом по тапчанах, наче не помітив відсутності Тонди. А може, не хотів помічати?

— Ану до роботи! — закричав він. Повернувся і знову зник. Його не бачили аж до ранку.

Хлопці посхоплювалися, відкинувши покривала, і спішно вдяглися.

— Не гайтеся! — підганяв Ганцо. — Майстер не любить чекати, ви ж його знаєте!

Петар і Сташко побігли відкрити шлюз на ставку. Решта носили мішки з зерном, засипали у ківш. Запустили млин. І враз загуркотіло, заторохтіло, скреготнули жорна — і хлопцям відлягло від душі.