У Крабата душа боліла за Мертена. Він відчував, що мусить поговорити з ним. Якось трапилося так, що він, Петар і Мертен перегортали зерно на току. Тільки-но стали до роботи, як прийшов Ганцо і забрав Петара порати коней.

— Поки що працюйте вдвох, — сказав він. — А якщо котрийсь звільниться, одразу пришлю його до вас.

— Гаразд, — сказав Крабат.

Він почекав, коли Ганцо з Петаром підуть і зачинять за собою двері. Поставивши в кутку лопату, він підійшов до Мертена й поклав йому на плече руку.

— Знаєш, що мені колись Міхал сказав?

Мертен запитально подивився йому в очі.

— Мертві завжди мертві. Він казав мені це двічі. Коли вдруге казав, додав: хто в млині помирає, того забувають, наче його на світі не було. Щоб інші могли жити — бо вони мусять жити.

Мертен його вислухав спокійно. Потім зняв Крабатову руку зі свого плеча й мовчки взявся за роботу.

Крабат не знаходив собі ради. Як Мертенові допомогти? Як до нього підступитися? Тонда, напевно, щось порадив би, та й Міхал теж.

Добре, що хоч Лобош у нього є! Хлопчині нітрохи не легше, ніж було його попередникам-новачкам, але якби не він, Крабат, то навряд чи цар маврів попервах витерпів би.

Крабат, хоч і нечасто, але щоразу, як тільки мав нагоду, наче ненароком, опинявся біля Лобоша, коли той працював. Щоби перемовитися кількома словами і, як це робив Тонда, покласти йому на плече руку й додати нових сил. І, як Тонда, остерігав:

— Тільки не показуй, що тобі полегшало. Бережися, щоби Майстер не помітив. Та й Лишко, він йому все виказує.

— Хіба заборонено допомагати? Що тобі буде, коли хтось узнає?

— Нехай це тебе не обходить. Головне, щоб ти сам себе не виказав!

Лобош, хоч і малий, але, на диво, метикуватий. Він уміло вдавав, що йому препогано, охав, стогнав, і всі тому вірили. Повечерявши і вставши з-за столу, він ледве плентався горішніми сходами до спальні. Снідати з'являвся вкрай знеможений, здавалося, ось-ось упаде з лави.

Як бачимо, Лобош був не тільки кмітливий, а й чудовий актор. Якось Крабат зустрів його за млином — Лобош сколював кригу.

— Хочу тебе спитати, — нерішуче почав малий. — Відповіси?

— Якщо зможу!

— Ти ось допомагаєш мені, відколи я тут у млині. Допомагаєш і водночас боїшся, щоби Майстер не довідався, бо тоді тобі перепаде на горіхи. Чи не так?

— Ти про це хотів спитати?

— Ні! Про інше!

— Про що ж?

— Скажи, чим я можу віддячити тобі?

— Віддячити?

Крабат хотів уникнути відповіді, але передумав.

— Колись я розповім тобі про своїх друзів, про Тонду і про Міхала. Обох уже нема. Якщо ти мене вислухаєш, то це й буде твоя віддяка.

Наприкінці січня настала відлига. Ще вчора був скутий морозом увесь Козельбрух, а сьогодні вранці повіяв західний вітер, надто теплий для цієї пори. Пригріло сонце, і сніг розтанув за кілька днів. Лише в яругах, у ровах і в коліях де-не-де виднілися брудні його рештки. Але вони — ніщо поряд із брунатними луками, вкритими чорнющими кротовими купинами, та мерехтливою першою зеленню, що пробилася з-під пожухлої трави.

— Погода, як на Великдень! — раділи мірошниченки.

Проте лагідний західний вітер завдавав хлопцям дедалі більше прикрощів. Він їх утомлював, дратував. Вони довго не могли заснути, переверталися з боку на бік. Спали неспокійно, голосно говорили уві сні, їм снилися страховиська. Лише Мертен нерухомо лежав на сіннику, він не говорив навіть уві сні.

У ці дні Крабат думав про канторку. Він вирішив порозмовляти з нею на Великдень. Часу лишилося ще чимало, і це його трохи заспокоювало. Проте думка про зустріч ні на мить не виходила йому з голови.

Три ночі поспіль йому снилося, що він ходив до канторки, але так і не дійшов до неї — щоразу щось заважало, що, — він не міг потім пригадати.

Що ж не допускало його до неї?

Початок сну він пам'ятав дуже виразно. Йому поталанило непомітно вийти з млина. До Шварцкольма вибирав не звичну дорогу, а болотяну стежку, якою Тонда колись вів його з торфовища додому. А от що було далі — Крабат не пам'ятав. І це його мучило.

Якось серед ночі, прокинувшись од завивання вітру, Крабат відразу почав пригадувати сон. Але хоч як старався, хоч як напружував пам'ять — марно. Він знову заснув, і ось нарешті побачив той сон до кінця…

Крабат вибігає з млина. Він дочекався слушної хвилини, щоб ніхто не бачив, щоб ніхто не помітив. Його тягне до Шварцкольма, до канторки. Вибирає не звичну дорогу, а болотяну стежку, якою Тонда колись вів його з торфовища додому. І раптом його ноги починають грузнути в багні. Опускається туман, уже нічого не видно. Невже він загубив стежку? Крабат навмання бреде далі.

Та з кожним кроком він дедалі глибше грузне: вже до кісточок… майже до колін… Він потрапив у трясовину. Що дужче він напружує сили, аби видістатися на тверде, то глибше його затягує.

Болото — холодне, як лід. Густа, в'язка чорна маса сягає вже за коліна, ось уже до поперека, ще мить — і вона зімкнеться над його головою. Ще є час кликати на допомогу. Але хто його тут почує? Та попри цю безглузду думку починає кричати щосили:

— Допоможіть! Рятуйте! Тону!

Туман густішає. Враз Крабатові привиділися дві постаті, зовсім близько. Здається, він упізнав їх. Це — Тонда і Міхал. Вони наближаються.

— Стійте! — кричить він до них. — Не підходьте! Тут трясовина!

Постаті зливаються в одну. І та одна далі рухається до нього, кидає йому мотузка з прив'язаною на кінці дощечкою. Крабат хапається за неї, відчуває, що його витягують із твані на тверде.

Це відбувається швидше, ніж Крабат отямлюється… Збентежений стоїть він перед своїм рятівником і хоче йому подякувати…

— Ет, дрібниці! — каже Юро.

Юро? Лише тепер Крабат помічає, що Юро його врятував.

— Якщо хочеш потрапити до Шварцкольма, краще летіти!

— Летіти? Як ти собі це уявляєш?

— Дуже просто! На крилах!

Юро враз щезає в тумані.

«Летіти!… Летіти на крилах!» — подумки повторює Крабат. Дивно, що це йому не спало на думку!

Перекинувшись вороном, що він робив щоп'ятниці, він розпрямляє крила й злітає в небо. Кілька змахів крильми, і він виривається з туману. Він летить до Шварцкольма!

Над селом світить сонце. Внизу, біля криниці, він бачить канторку: вона годує курей. Раптом його накриває чорна тінь. Пронизливий крик яструба, лопотіння крил, посвист… В останню мить Крабат встигає повернути круто праворуч. Яструб не влучив.

Крабат розуміє, що на карту поставлено його життя. Каменем шугає вниз, сідає серед табуна курей, ті, налякані, розбігаються хто куди. Тепер він біля канторки, у безпеці, прибирає людської подоби. Примружившись, дивиться в небо. Яструб зник.

Раптом біля криниці виростає Майстер. Гнівно простягає руку до Крабата:

— Іди за мною слідом!

— Чому? — дивується конторка.

— Він належить мені!

— Ні!

Одне лишень слово «ні», а прозвучало так, що їй увесь світ не заперечив би.

Вона обнімає Крабата за плечі, оповиває великою вовняною хусткою. Хустка м'яка, тепла, гріє, наче бурка.

— Ходімо! — каже вона. — Ходімо ж!

І вони йдуть разом, не озираючись.

Лише вранці помітили, що зник Мертен. Постіль не розстелено, покривало акуратно складено на краю тапчана, куртка й фартух — у тумбочці, під табуреткою — дерев'яні черевики. Ніхто не бачив, коли він пішов. На сніданок не з'явився.

Тоді всі кинулися шукати його, та марно.

— Накивав п'ятами! — підсумував Лишко. — Треба повідомити Майстра.

Проте Ганцо перегородив йому дорогу.

— Ти що — з місяця впав? Це — справа старшого!