Якусь мить Крабат розмірковував, чи не порозмовляти йому з канторкою. Але не зайняв її — адже поряд Юро! Та й дівчина могла злякатися, а їй не можна лякатися.

І знову волове ярмо над дверима, і знову ляпаси кожному і присягання коритися Майстрові.

Крабат сприймає все це, наче уві сні. Очі канторки… Вони переслідують його. Але ж ті очі дивилися на вогник свічки і не бачили його!

«Наступного разу таки покажусь їй, — вирішив він. — Нехай знає, що це вона на мене дивиться».

Ось і останні мірошниченки повернулися. І враз вода з шумом ринула лотоком, упала на лопаті колеса — і млин запрацював. Майстер погнав усіх дванадцятьох до млинової зали.

Крабат тягав на собі мішки з комори, висипав зерно у ківш (о, скільки того зерна в нього сьогодні висипалося!), і помалу вкривався потом. Його не полишало відчуття, що то не він, а хтось інший надсаджується. І окрики Майстра, які він чув ніби крізь стіну, його не діймали. Кілька разів він ненароком натикався на когось із товаришів — бо витав у думках десь далеко. Раз перечепився на сходах, піднімаючись на поміст, забив коліно. Але болю майже не відчув, лише поправив на собі мішка.

Крабат працював, як віл. Ноги ставали йому дедалі важчими, піт збігав із нього струмками. Він стогнав, кректав під триклятими міхами і залишався байдужий до свого стану. Те, що відбувалось у млині цього ранку, стосувалося лише того Крабата, який сидів під хрестом цілу ніч, і не мало ніякого зв'язку з іншим Крабатом, що був у Шварцкольмі. Інший почувався тут чужим, зовсім не розумів, що діється навколо.

Цього разу Вітко перший радо закричав, і це стало сигналом для загальних веселощів.

Крабат зупинився на мить, потім поплював на долоні й зібрався піддати собі на спину мішка. Але дістав від Юра стусана під бік.

— Кінчай, Крабате!

Удар був у ціль — Крабатові аж дух перехопило. Зате тепер обидва Крабати знову зійшлися в одному і вигукнули одним здушеним голосом:

— Гей, Юру, хочеш, щоб я тобі здачі дав!

Мірошниченки веселилися. Пили, їли ситні, рум'яні великодні коржі — а потім співали і танцювали.

Танцювали і співали. Вітко дер горлянку, ніби хотів усіх перекричати своїм високим писклявим голосом.

Перегодя Сташко попросив Андруша розказати якусь бувальщину, може, про Капелюша.

— Гаразд! — погодився той. — Тільки налийте мені вина!

І, відсьорбнувши чималий ковток із келиха, почав:

— Так ось, одного дня Капелюш навідався в Шляйфе, до тамтешнього мірошника. А той, мабуть, ви чули, великий був скупердяга — світ пройдеш, а такого не знайдеш! Постривайте-но! Вітко, напевно, взагалі не знає, хто такий Капелюш…

Вітко, звісно, нічого про нього не знав, але, як з'ясувалося, і Крабат теж.

— Отож, я мушу цим хлопцям коротко розказати, хто і звідкіля він. Капелюш — із лужицьких мірошниченків, як ми з вами, родом, здається, з-під Шопли. Худий, довгий, і вже в літах, але скільки — ніхто цілком певно не скаже. А з вигляду — не більше сорока. У лівому вусі носить золоту сережку. Малесеньку, як горошину, відразу й не побачиш, хіба що коли вона несподівано на сонці зблисне. Одначе за три верстви було видно його капелюха з широкими крисами та високим гострим верхом. Тому й прозвали мірошниченка Капелюшом. З капелюха його пізнавали всюди, хоч не завжди, і про це ви зараз довідаєтеся. Тепер вам ясно, хто такий Капелюш?

Крабат і Вітко кивнули головами.

— Ага, вам треба знати ще дещо. Капелюш — чаклун, можливо, найбільший у Лужиці. А це вже про щось говорить. Куди нам до нього! Він знає Чаклунську книгу від палітурки до палітурки на зубок. Незважаючи на це, Капелюш як був, так і залишився простим мірошниченком. Стати Майстром — не мав охоти. Або, скажімо, суддею чи придворним радником, та й це йому було ні до чого. Просто не хотів — і край. А чому не хотів? Бо вважав себе вільною птахою і нею хотів лишитися. Влітку він мандрував од млина до млина. Якого уподобає, там і найметься. Тільки щоб нікого над ним і нікого під ним — це стало для нього правилом. Ще б пак! Знайти б собі таке місце, чорт забирай!

Мірошниченки схвально загули. Жити так, як Капелюш, закортіло кожному — сам собі пан, не танцюєш під чужу дудку! А вони ж сьогодні знову присяглися Майстрові, і це була присяга на цілий рік млинової неволі…

— Не зволікай, розповідай, Андруше! — вигукнув Ганцо.

— Ти маєш рацію, брате! Я й справді задовго мнуся. Та влийте-но мені ще трохи вина, і слухайте…

Як я вже казав, Капелюш тоді навідався у Шляйфе, до тамтешнього мірошника, а той був скнара несусвітній. Із хліба масло вичавлював, а із супу сіль випарював. Мірошниченків постійно лаяв, бо ті, бачте, в його млині довго не витримують. Та й як їм витримати було, коли роботи — не переробити, а харчу — на комариний скік. Хто ж стерпить?

І ось прийшов Капелюш до того мірошника найматися.

— Хоч зараз ставай до роботи! — зрадів той.

Звичайно, він мусив би помітити, хто перед ним, адже найманець був у гостроверхому капелюсі, а в лівому вусі мав золоту сережку.

Але в тому-то й річ, що Капелюша пізнавали не відразу — з першої зустрічі, а по якімсь часі. Не став винятком і мірошник із Шляйфе; він найняв Капелюша аж на три тижні.

На той час у млині служили два мірошниченки й учень. Усі троє були худі, як тріска, з набряклими ногами, бо пили забагато води. Мірошник не скупився на воду, її тут хоч залийся. Він над харчами трясся. Хліб їли мірошниченки зрідка, а кашу ще рідше, про м'ясо й сало годі було й казати. Інколи їм перепадало по грудочці сиру й півоселедця. Зате й працювали вони, як мокре горить. А піти від мірошника було їм ніяк: позичили в нього трохи грошей, давши боргову розписку.

Якийсь час Капелюш придивлявся до всього. Чув, як щовечора перед сном скиглить із голоду учень. Бачив присохлі до спини животи мірошниченків, коли ті вранці вмивалися біля колодязя.

Одного разу, коли всі сиділи за обіднім столом, а млин працював — хлопці щойно засипали у ківш пшеницю, до наймитської ввійшов мірошник. Наймити, нахнюпившись, сьорбали голу юшку, в якій плавали листочки кропиви та кілька зернин кмину. За такої нагоди Капелюш і вирішив провчити мірошника.

— Гей, майстре! Я тут уже два тижні наглядаю, як ти годуєш своїх людей. Жалюгідно! Скуштуй сам!

Мірошник удав, що не розчув. Показав пальцями на вуха, мовляв, шум заважає, похитав головою, посміхнувся глузливо.

Але йому той посміх ураз як вітром здуло. Капелюш із розмаху хряпнув долонею по столу — і млин зупинився. Ні шуму, ні гуркоту! Тільки дзюрчання води в лотоці поволі вщухало. Оговтавшись від наглого переляку, мірошник зарепетував:

— Мерщій! Ворушіться! — Ти, — він показав на учня, — закриєш шлюз. А ми всі гайда у млин! З'ясуємо, чому він став. Нумо, підводьтесь!

— Не гарячкуй! — дуже спокійно мовив Капелюш. Тепер на його обличчі з'явилася глузлива посмішка.

— Чому?

— Млин зупинив я.

— Ти-и-и…

— Я! Я — Капелюш!

Промінь сонця, мов навмисне, пробився крізь віконце наймитської, золота сережка зблиснула в його вусі.

— Ти — Капелюш?

Мірошникові враз підкосилися ноги. Він добре знав, як обходиться Капелюш із тими господарями, котрі морять своїх наймитів голодом. І як він, на лихо, не розпізнав його, коли наймав? Наче він осліп на ці два тижні!