Їм пощастило: в темряві натрапили на путівець. Проминули зліва вогні села, вийшли на дорогу за Шварцкольмом, трималися неї до першого повороту.

— Десь тут неподалік, на узліссі, — сказав Крабат.

Далі рухалися навмання, обмацуючи руками кожну сосну. Крабат зрадів, відчувши під пальцями чотиригранний слуп хреста.

— Сюди, Юру!

Юро миттю опинився біля напарника.

— І як ти його знайшов? Буцімто хтось показав тобі це місце.

Він дістав із кишені кремінь і кресало, викресав вогню, підпалив кілька хворостин. У відблисках вогника нашукали кори, сухих гілок.

— Розводити вогнище — моя справа, — сказав Юро. — У цьому я трохи тямлю!

Крабат обгорнув себе рядном, сів під хрестом, сперся спиною об нього й підібгав коліна. Саме так Тонда сидів тут рік тому.

Юро витрачав час на розповіді бувальщин. Крабат не дуже прислухався, лише зрідка вставляв: «Так.» або «Ох!» або «Он як!». Але Юро був задоволений своїм слухачем та без угаву плів, що йому на думку спадало. Його нітрохи не обходило, що Крабат слухав вряди-годи.

Крабат думав про Тонду і водночас… про канторку. Вона сама прийшла в його думки. Він з радістю чекав миті, коли знову почує її спів, що злине над селом опівночі.

А якщо не почує її? Якщо інша дівчина заспівуватиме цього року?

Крабат спробував уявити голос канторки і… о диво! — не зміг: голос щез із його пам'яті, пропав, стерся… А, може, це йому здалося?

Але чому від цього він відчув щем? І щем цей якийсь особливий, невідомий: ніби вразив у місце, якого він досі не знав.

Він спробував узагалі позбутися цих думок. «Мене ніколи не цікавили дівчата! — подумки сказав собі. — І не хочу, аби вони цікавили мене коли-небудь. Нічого доброго від них не жди. Одного дня вони принесуть тобі страждання, як уже колись принесли Тонді… „Ось я сиджу тут, — казав він тоді, — а серце моє обливається кров'ю. Вночі, споглядаючи залиті місячним сяйвом луки, я часом виходжу з себе і шукаю те місце, де лежить у землі та, якій я приніс нещастя…“

Крабат уже навчився виходити зі свого тіла й повертатися в нього. Пам'ятав Майстрове застереження: „… може легко статися так, що, залишивши своє тіло, більше не ввійдеш у нього!“ А ще він попереджав, що виходити з себе можна лише після того, як стемніє, а входити — до світанку. Якщо спізнишся — назад вороття ніколи не буде! Твоє тіло закриється і його поховають, як покійника, а ти неприкаянно блукатимеш між життям і смертю, не зможеш ані показати себе, ані заговорити. Хіба що, як той домовик, іноді постукаєш у двері чи заторохтиш глечиками на частоколі або пошпуриш поліном об стіну».

«Тож я, — подумав Крабат, — постійно пам'ятатиму про це, коли виходитиму з себе. Не зважатиму на будь-які спокуси!»

Юро замовк, непорушно, зіщулившись, сидів біля вогню. Крабат міг би подумати, що він спить, але той щоразу докидав у вогонь то хворостинку, то шматок кори.

Настала північ.

І ось знову задзвонили великодні дзвони, як і тоді, над Шварцкольмом полинув дівочий спів. Крабат знав цей голос, нетерпляче чекав на нього, відколи не зміг відтворити його у своїй пам'яті.

Незбагненно, як він міг забути цей голос!?

Крабат, затамувавши подих, слухав. Спершу лунає голос канторки, потім його заступає хор. Хлопець із нетерпінням чекає, коли знову й знову задзвенить голос канторки.

«Цікаво, якого кольору в неї волосся? Каштанове, чорне, чи русяве?» — мимоволі подумав.

Крабат хоче це знати. Хоче побачити канторку. Її голос кличе його до неї.

«Може, вийти з себе? — думає він. — Усього на кілька хвилин! Подивитися і…»

А губи вже самі шепочуть слова закляття, він відчуває, як звільняється од свого тіла, як одним подихом вилітає у чорну ніч…

Ще подивися на вогнище, на зіщуленого Юра, який, здається, ось-ось засне, на самого себе — він рівно сидить, притулений спиною до хреста, ні живий ні мертвий… Усе, що означає Крабатове життя, тепер на волі, поза його тілом…

Крабат якусь мить іще вагається: не так-то легко залишати своє тіло. А може, він покидає його назавжди? Проте відвертає погляд від хлопця, що носить його ім'я, — і летить до села.

Ніхто Крабата не чує, ніхто його не може побачити. А він усе чує і бачить так добре, як зроду не чув і не бачив.

Вулицею йдуть дівчата, співаючи, в руках — ліхтарі й великодні свічки. Вони в усьому чорному, тільки білі стрічки в зачесаних на проділ косах.

Крабат поводиться, як поводився би звичайний Крабат. Він приєднався до одного з парубочих гуртів. Хлопці йдуть обабіч вулиці, супроводжуючи дівчат, жартують, глузують з них.

— Співаєте, наче цілий рік не їли! Зовсім не чути!

— Глядіть, щоби носи собі не підсмажили…

— Ви всі посиніли, як пуп. Гайда до нас, зігріємо!

Дівчата не зважають на парубочі жарти. Сьогодні їхня ніч, вони співають, співають…

Згодом дівчата заходять до хати погрітися. Парубки й собі за ними, господар проганяє їх. Ті кидаються під вікна, зазирають у кімнату.

Дівчата юрмляться коло грубки. Господиня частує їх святковими коржиками й пареним молоком. Та ось із хати виходить господар із довгою палицею.

— Киш! — замахується нею на парубків, — зараз полічу комусь ребра!

Парубки розбігаються, регочучи. Крабат із ними, хоча міг би й не тікати — ніхто ж його не бачить! Гурт зупиняється неподалік і дожидає, коли дівчата випурхнуть із хати й підуть далі.

Крабат уже знає, що в канторки біляве волосся. Вона — струнка, висока на зріст, із гордою поставою — як іде і як тримає голову. Що ж, Крабат задовольнив свою цікавість, можна повертатись до Юра, та й на часі.

Але ж то він бачив канторку на відстані, стоячи на хіднику. А йому хочеться подивитися їй в очі!

Крабат зливається з вогником свічки, яку несе перед собою канторка. Він тепер близенько від її обличчя — так близенько до дівчини він іще ніколи не був. Уважно розглядає її молоде личко, обрамлене білою стрічкою і чорним чепчиком. Очі в дівчини великі й спокійні, вони дивляться на нього, але не бачать його. Чи, може, бачать?

Він пам'ятає, що час, давно час повертатися до вогнища. Але очі дівчини, що сяють під віночками вій, тримають його міцно, він не в змозі відірватися від них. Спів канторки лине ніби здалеку, але тепер її голос йому не важливий, він дивиться в її очі.

Крабат бачить, що почало світати, але не може відірватися від дівочих очей. Він знає, що його життя ось-ось скінчиться, якщо він до світанку не з'єднається зі своїм тілом. Він добре це розуміє — і лишається.

І враз гострий біль, ніби вогняна стріла, пронизав його…

Коли Крабат отямився, він був біля Юра. На його руці жевріла скалка. Він ураз скинув її.

— Ох, Крабате, пробач мені, я ненароком! Ти видався мені якимсь дивним, і я вирішив зазирнути тобі в обличчя. Дістав із вогнища скалку, щоби присвітити собі. А вона візьми та й впади тобі на руку. Покажи-но, сильно обпекла?

— Нічого, стерпно, — Крабат поплював на обпечене місце.

Він був вдячний Юрові за його незграбність, але сказати йому про це не може. Якби не та скалка, він не сидів би тут. Завдяки цьому опікові Крабат зі швидкістю думки повернувся в своє тіло. Останньої миті.

— Світає! — Крабат поглянув на небокрай.

Кожен відколов від хреста тріску, сунув у жар.

Повертаючись до млина, хлопці зустріли дівчат. Вони несли глеки з великодньою водою.