— Здогадуюсь…

— Не вірю! — Юро зірвав травинку й розтер її в пальцях. — Хочу тобі дещо сказати, Крабате, — я, Юро, хто всі ці роки поспіль прикидався дурником. Якщо ти старатимешся так і далі, то будеш у цьому млині наступним. Міхал і Тонда і всі решта, що їх загребли на галявині, припустилися тієї самої помилки. Вони занадто старались у Чорній школі, і Майстер це помітив. Ти ж знаєш, що кожної новорічної ночі котрийсь із нас має померти замість Майстра.

— Замість Майстра?

— Саме так! У нього угода з тим… незнайомцем. Щороку він має пожертвувати котримось із учнів або сам загинути.

— Звідки ти знаєш?

— Для цього у мене є очі. А вони часом помічають таке, що змушує задуматися. Окрім цього, я прочитав про це у Чаклунській книзі.

— Ти?

— Я ж дурний, як ти знаєш. Так думають Майстер і всі решта. Ніхто мене не сприймає серйозно. Він, кажуть, тільки для хатніх робіт годиться. Вичистити, витріпати, пилюку змахнути… Саме це я іноді й роблю в Чорній кімнаті, де лежить Чаклунська книга. Багато хто хотів би її прочитати, але не має змоги. Адже Майстер пильнує її. Там написано, як здолати мірошника.

— І ти… ти вичитав це?

— Авжеж! Ти перший і єдиний, кому я про це сказав. Є лише один-єдиний спосіб покласти край мірошниковим переступам і тобі врятуватися. Це може зробити дівчина, яка тебе кохає. Але за умови, якщо вона попросить Майстра відпустити тебе і витримає загадане ним випробування.

— Випробування?

— Але про це я розповім іншого разу. Коли буде вільна хвилина. А поки що запам'ятай: Майстер не повинен нічого знати про твою дівчину. Бо тоді станеться те саме, що з Тондою.

— Ти про Воршулу?

— Так. Майстрові стало відомо її ім'я. Тоді він вимучив її снами так, що бідолашна втопилася з відчаю. — Юро знову зірвав травинку, розтер її у пальцях. — Тонда знайшов Воршулу наступного ранку. Приніс до батьків у хату і поклав на порозі… Відтоді він посивів, зламався. А який кінець — ти знаєш.

Крабат уявив собі, що він якогось дня знаходить утопленою канторку…

— Що ти мені порадиш?

— Що пораджу? — Юро зірвав ще травинку. — Йди до Маукендорфа чи деінде. І постарайся обманути Майстра!

Крабат крокував Шварцкольмом, не роззираючись довкола. Канторка не показувалась. Напевно, щось таки придумала для рідні, чому вона не виходить із хати.

Крабат перепочив у найближчій харчевні, з'їв шматок хліба з вуджениною. У Маукендорфі зайшов до шинку, замовив пива. Увечері танцював з дівчатами, наплів їм усяких дурниць, затіяв сварку з хлопцями.

— Гей, ти, ану забирайся звідси!

Спробували викинути його геть, але Крабат клацнув пальцями і ті мов закам'яніли на місці.

— Ви барани! — вигукнув він. — Замість того щоб до мене сікатися, краще відлупцюйте один одного!

Зчинився такий шарварок, якого в Маукендорфі давно не бачили. Летіли кухлі, тріщали стільці. Хлопці билися, мов навіжені. Засліплені люттю, вони гамселили, товкмачили один на одного.

Господар заклинав їх припинити, підносячи руки до неба, дівчата кричали, верещали. Музиканти дременули крізь вікно.

— Отак його! Отак! — підбадьорював Крабат то одного, то іншого. — Під бік його! У пику! Дужче! Ще дужче!

У понеділок уранці Майстер запитав Крабата, де він провів неділю, як розважився.

— Нічогенько! — Крабат здвигнув плечима. — Більш-менш!

І розповів про свій похід до Маукендорфа, про танці, про сварку з сільськими хлопцями. Веселенько було, що й казати! Та було б веселіше, якби він пішов туди ще з кимось — зі Сташком чи Андрушем, байдуже з ким.

— Наприклад, із Лишком?

— Ні! — Крабат не злякався Майстрового гніву.

— А то чому?

— Ненавиджу його!

— І ти? — Майстер засміявся. — То ми однаково ставимося до нього. Дивуєшся?

— Так! Не чекав цього від вас!

Майстер роздивився Крабата з голови до ніг. Поблажливо, але не без іронії.

— Мені подобається, Крабате, що ти чесний, відверто кажеш, про що думаєш!

Крабат намагався не дивитися на Майстра. Як розуміти його слова? Чи не криється в них погроза? І зрадів, коли мірошник змінив тему.

— А щодо цієї розмови, запам'ятай: віднині ти сам, за власним бажанням, можеш ходити на прогулянки. Щонеділі. Це — привілей для мого кращого учня. Отак і буде!

Крабат прагнув зустрітися з Юром. А той, навпаки, після недільної розмови за повіткою, уникав його. Якби хоч подумки погомоніти з ним…

Та невдовзі трапилося так, що вони на кухні лишилися самі. Юро натякнув, щоби той набрався терпіння.

— Я не забув про тебе, брате. Як вигострю твого ножа, відразу ж принесу.

— Гаразд! — Крабат зрозумів товариша.

Незабаром Майстер знову кудись зник. На два-три дні, попередив усіх.

Уночі Юро розбудив Крабата.

— Ходімо на кухню! Там поговоримо.

— А вони? — Крабат показав на мірошниченків.

— Сплять, не чуючи під собою ніг, їх і грім не розбудить. — Про це я потурбувався.

На кухні Юро накреслив круг стола і стільців магічне коло, запалив свічку й поставив її між собою і Крабатом.

— Змусив тебе довгенько чекати, — почав він. — Ти ж розумієш: треба стерегтися. Ніхто не повинен знати, що ми потайки стрічаємося. Минулої неділі я довірив тобі деякі зі своїх таємниць. Ти, напевно, розмірковував над ними?

— Авжеж! Ти допоможеш мені врятуватися від Майстра. І водночас помститися йому за Тонду і Міхала. Чи не так?

— Саме так. Якщо дівчина тебе кохає, вона повинна прийти передноворічного вечора до Майстра й попросити, щоб він тебе відпустив. Коли вона витримає випробування, яке він їй призначить, то в новорічну ніч померти мусить сам.

— А випробування тяжке?

— Дівчина має довести, що знає тебе, а саме: знайти тебе серед нас і сказати: це — він!

— А потім?

— Це все, що я вичитав про це в Чорній книзі. Але перше моє враження було таке, наче я читаю опис дитячої гри.

Власне, й Крабатові спершу так здалося. Там, напевно, прихований ще якийсь інший зміст? Треба достеменно знати той текст!

— Але ж текст дуже ясний і конкретний. Але Майстер трактує його по-своєму. — Юро вирівняв ґнотик свічки. — Багато років тому, коли я тут з'явився, у млині був мірошниченко, якого звали Янком.

— Його кохана дівчина прийшла, коли треба було прийти — останнього вечора старого року — і попросила Майстра відпустити її хлопця. «Гаразд, — сказав Майстер, — відшукаєш Янка, і я дам йому волю!» Привів він її до Чорної кімнати, де ми, всі дванадцятеро, сиділи на жердині, перекинувшись воронами. Він звелів нам заховати дзьоби під ліве крило. Отак ми й сидимо, а Майстер і каже їй: «Ну, де він? Отой, що з краю? Чи той, що посередині? Подумай! Ти ж знаєш, що чекає вас обох!» Звичайно, вона це знала! Повагавшись трохи, тицьнула навмання в одного з нас. Це був Кіто.

— І далі?

— Вони не дожили до ранку. Ні він, ані вона.

— І що було потім?

— Ще Тонда захотів спробувати. За допомоги Воршули. І що було далі, ти знаєш.

Ґнотик свічки знову поникнув, і Юро знову випростав його.

— Одного я не збагну, — озвався Крабат після тривалої мовчанки. — Чому ще хтось не спробував?

— Бо не знають як. Кожен мірошниченко з року в рік сподівається, що вибір упаде не на нього. Адже нас дванадцятеро, а помирає один. Одначе, крім цього, ось що тобі треба знати передусім. Якщо кохана дівчина витримає випробування, то переможе Майстра. Після його смерті всі чари зійдуть із нас, ми станемо враз звичайними мірошниченками. І всьому тому чаклунству край!

— А якби смерть спіткала Майстра деінде?

— Тоді чаклунство не зникло б. Це — ще одна причина, чому мірошниченки перестали опиратися. А він ціною життя одного з нас рятує своє життя.

— А ти? Чому ти не намагався перемогти мірошника?

— Не наважився. До того ж, у мене немає дівчини, яка попросила би за мене!

Він засовав по столу свічник — туди-сюди, повільно, але напружено, ніби силкувався знайти відповідь на важливе для себе запитання.