Звідтоді минуло довгих шість років, а Лада так і зберігала цей ключ серед улюблених іграшок. Він був дбайливо захований у гладенькому кролику, який мав на животику потаємний замочок-блискавку.

Згадавши про це, Лада вирішила скористатися саме цим чорним виходом із палацу.

Сховавши Джовані Трапатоні у невеличкій дорожній валізі, вона вийшла із замку та заднім ялиновим парком побігла до огорожі.

Саме сьогодні й саме зараз Лада вперше впіймала себе на думці, що аж ніяк не радіє з такого любого їй снігу. Сніг завжди здавався їй чарівним та казковим. Чомусь саме ці білосніжні кучугури нагадували їй про найтепліше та найзатишніше родинне свято — Різдво. Вона добре пам’ятала, як шість років тому батько відвіз її до Лондонського Ґранд-Коледжу, і як складно їй було звикнути до примхливої лондонської погоди. Адже лондонське сире літо так разюче відрізнялося від теплого та затишного українського літа. До того ж, вона довго не могла зрозуміти, чому те, що у Львові називається звичайною сльотою, лондонці гордо та захоплено звуть снігопадом. Певно, якби лондонець хоч раз побачив на власні очі, що таке справжня українська зима, з кучугурами та заметами, він неодмінно сприйняв би це за кінець світу. Або принаймні за початок другого льодовикового періоду.

— З такою швидкістю ми точно спізнимось на бал, — висунувши дзьоба з валізи, висловив своє невдоволення Трапатоні.

— Тихо будь… Не заважай… — захекано кинула Лада, старанно долаючи черговий сніговий замет.

— Ширше! Потрібно ширше робити мах крилами!

— Крилами не вийде. На жаль, у мене вуха замалі, інакше я б, мабуть, собі допомогла.

— Боже мій, бідолашні люди… І як же вам складно по землі ходити. Ось ми, ворони, у нас усе інакше… Махнув крилом — і вже там. Махнув крилом — і вже тут…

— Слухай, Джовані Трапатоні, вибач, друже, але зараз мене страх як усе дратує. Посидь спокійно, дуже тебе прошу, — Лада важко перевела дихання та обережно впхнула голову Джовані у валізу.

— Я просто думав, може, тобі потрібна допомога, — знову висунувши свого дзьоба із валізи, обережно промовив він.

— Зараз найкраща допомога — помовчати, — долаючи останній сніговий замет перед парканом, зауважила вона. Та знову обережно засунула голову Джовані до валізи.

— Я, звичайно, дико перепрошую, — несміливо прошепотів ворон, знову протиснувши дзьобика з валізи, — але ж мені треба чимось дихати… До того ж, чесно кажучи, страх як кортить поговорити про твій план, — мовив він, коли вже Лада пролізла через шпаринку в паркані.

— Джовані, друже, давай ми зараз доліземо до траси, і там уже поговоримо про план.

Озирнувшись назад, Лада вперше помітила, яку величезну площу займає їхній парк.

За віковічними ялинками ледь прозирав запорошений снігом палац. Його засніжені вежі аж ніяк не здавалися могутніми кам’яними спорудами. Вони чомусь нагадували смачні кремові тістечка з якоїсь дивовижної казки.

— Он, дивись, — Лада махнула вбік рукою, — за тим лісочком уже має бути траса. Отже, до міста рукою подати. Але, зважаючи на те, що ми рушили навпростець, по кучугурах, то нам ще доведеться добряче попотіти.

— Це все прекрасно. Але перед тим, як ти почнеш пітніти, благаю тебе, розкажи мені свій план.

— План простий. І план, на щастя, не один, а цілих два! Тож план перший: я маю найкращу у світі бабцю. Саме вона нам і допоможе. Моя бабця знайде необхідну суму, аби купити ті ґудзики, яких бракує.

— А де… Де вона її знайде? Вона що, має серйозну скарбничку?

— Ні, моя бабця не має жодної скарбнички. Але ми з нею маємо чудовий план, як боротися зі страшенною жадібністю мого тата.

— Ну-ну! — зацікавлено вигукнув Трапатоні. — Кажи нарешті, де ми дістанемо гроші!

— Мій тато має такий страшний характер, що в нього снігу взимку не випросиш, — розпочала Лада, рушивши по заметах у бік траси. — Він вважає, що гроші існують не для того, аби їх витрачати, а виключно для того, щоб їх накопичувати. Копійка карбованець береже — його улюблена приказка. Ти не повіриш, але іноді, коли він поставить собі мету за місяць, припустимо, відкласти десять мільйонів, а в нього це, з якихось причин, не виходить… Тоді вся наша родина переходить на самі хліб та воду… І доки він не досягне своєї цілі, вся сім’я буде їсти лишень хліб із водою. Чесно кажучи, таке буває вкрай рідко, та все ж таки буває.

— Ну-ну, кажи швидше, де ми візьмемо гроші?! — нетерпляче перебив її Джовані.

— Так ось… — вела далі Лада. — Тато вважає марним будь-яке витрачання грошей. Будь-яке, окрім мого виховання та освіти. Все, що стосується цих питань, він завжди фінансує щедро та першочергово. Усе, що стосується навчання в Англії, я не розповідатиму, бо тобі це нецікаво. А ось щодо родинного виховання, то можеш послухати. Тато вважає, що його теща, а моя чудова бабця Ганя — найжахливіше створіння в світі. За твердженнями тата, саме вона руйнує усі його титанічні зусилля, спрямовані на моє виховання. Тато ладен піти на будь-які витрати, аби тільки я не мала змоги спілкуватися з моєю бабцею.

— Стривай-стривай! Я, зрештою, збагнув! О, ні! Це неможливо! — вигукнув Трапатоні та, впавши на кучугуру, почав довбати головою сніг.

— Я тобі не заважаю? — поцікавилася Лада, здивовано дивлячись на те безглуздя, що він виробляє. — Може, зрештою, поясниш, у чому справа?

— Ти що, сподівалася добути необхідні гроші за допомоги своєї баби Гані?! Ти на неї сподівалась?! — роздратовано прокричав він.

— Ну так, я сподівалася на неї. Цей трюк у нас завжди виходив…

— Який трюк?! Яка баба Ганя?! — знову кинувшись у сніг, закричав Трапатоні. — Баби Гані немає! Немає! Її відіслано на Кіліманджаро! Її немає!

— Стривай, Джовані, що ти мелеш? — прошепотіла Лада, спантеличена його поведінкою. — Яке Кіліманджаро?! Ми вчора по телефону з нею говорили… І сьогодні в «Гасовій лямпі», як завжди, забили стрілку.

— Боже мій, що буде з Маріам?! — вигукував Трапатоні, увесь час стукаючись головою об сніг. — Що з нею буде?! Її стратять! Я вже не встигну зібрати цей клятий викуп! І її стратять! Мою Маріам стратять! І як?! Як я міг довіритись цій розбещеній дівчинці-багатійці?! І де?! Де ти взялася на мого дзьоба?!

Лада, обурена неадекватною поведінкою та несправедливими звинуваченнями Джовані, схопила його за хвоста та силоміць витягла із кучугури, в яку він під час своє істерики добряче встиг удовбатися.

— Ну, досить вже істерик! — строго крикнула вона йому під саме вухо. — Заспокойся! І тепер нормально, зрозумілою, людською мовою поясни, що сталося? Чому ти думаєш, що моя бабця вже на Кіліманджаро?

— Я не думаю, я знаю… — схлипуючи, відповів Джовані. — Сьогодні зранку, коли я безсилий лежав на твоєму підвіконні… Я чув… Чув, як твій тато, перед тим, як сісти до машини, наказував убивці, Родману, негайно вивезти твою бабцю на край світу. На Кіліманджаро. «Мій терпець урвався, — сказав він, — я більше не бажаю бачити це старе стерво у своєму домі, і взагалі, я її не хочу бачити ніколи. Здійсніть її мрію. Ця стара дурепа все життя мріяла побачити Кіліманджаро. То влаштуйте їй цю мандрівку. Але цього разу я не бажаю, аби вона поверталася. Якщо її з’їдять якісь аборигени, усім дарую щедру нагороду, але… — вже пошепки додав твій батько, — усе красиво має бути. Придумайте, як саме. Нехай її смерть буде красива, як моя вдячність за її доньку та онучок. Одним словом, я більше не маю ані бачити її, ані чути».

І тут Джовані по-страшному скривився і голосом Родмана додав: «Господарю, не турбуйтеся. Усе буде зроблено найкращим чином».

— Я тобі не вірю, — холодно мовила Лада, поклавши ворона на сніг та сівши поруч із ним. — Ти все вигадав. Усі твої слова — неправда.

— Хай буде так… — розчулено пробубонів Джовані та, підібгавши під себе ніжки (так само, як і Лада), задививсь у далечінь.

Згадавши щось, Лада занишпорила по своїх кишенях. Знайшовши телефон, вона швиденько набрала бабцин номер. У слухавці майже одразу почувся беземоційний, механічний голос: «Абонент не доступний, зателефонуйте, будь ласка, пізніше». Лада роздратовано жбурнула трубку в сніг, а потім зненацька різко розвернулася до Джовані, який сидів поруч із нею.