— Ага… Ну, в принципі, тут усе дуже просто. Коли у нас виникла серйозна суперечка з Майклом, Махмуд чемно прийшов мені на допомогу і добряче надавав цьому телепню по шиї.

— А за що? За що він йому надавав?

— За те, що він, тобто Майкл, обізвав мене вкрай непристойними словами.

— Та ну! А за що ж він тебе обізвав?

— За те, що я дала йому у вухо, — спокійно пояснила Лада.

— А чому ти дала йому у вухо?

— Розумієш, цей пихатий недоумок Майкл при всьому класі вкрай брутально обізвав Батьківщину Маріуша… Маріуш — це син президента Польщі. Спокійний вихований хлопець… А виховані — вони завжди трохи нерішучі. Тож поки Маріуш переживав образу та збирався із силами, аби відповісти, я не стрималась і добряче вмазала Майклу у його велике вухо… Майклу стало соромно… А ти ж, певно, знаєш — хлопці соромитись не люблять. Тож він, аби швидше здолати свій сором, вирішив обізвати мене…

— Ну і?

— Ну й обізвав мене… Брутальними та вкрай непристойними словами. Я кинулася битись… Але принц Махмуд випередив мене. Він так красиво надавав Майклу по мордяці та інших частинах тіла, що наступного дня Сполучені Штати ледь не розірвали дипломатичні відносини із Саудівською Аравією, звинувативши її у недемократичності. Може, ти читала про це в газетах?

— Так-так-так, щось таке було… Здається, восени минулого року «Львівська» писала, що Штати звинуватили Саудівську Аравію у жахливій недемократичності?

— Все точно — восени минулого року. Потім, звичайно, все дуже швидко заспокоїлось… Махмуд казав, що цей спокій його татові обійшовся у сто танкерів нафти… Але чого вже не зробиш заради демократії, правда ж?

— Правда, — зніяковіло погодилась бабця, потроху приходячи до тями від Ладиної розповіді. — Ну, знаєш, онученько, що я тобі скажу… Спочатку, звичайно, мені кортіло запитати тебе, якими словами обзиваються американські діти, але потім… Потім мені якось зненацька перехотілося…

— Ну й правильно, — посміхнулась Лада.

— Ти думаєш? — вагаючись, запитала баба Ганя.

— Переконана. Ходімо краще до твоїх активісток, подивимось, що там коїться. Бо щось Урсуляка вже давно не чутно. Сподіваюся, що з ним усе гаразд.

Бабця задумливо відсунула від себе невипиту склянку чаю та зітхнула — мабуть, і досі переварюючи почуте від онуки.

— Ба, ну, ти йдеш чи ні? — вже з коридору гукнула її Лада.

— Йду-йду… — прошепотіла пані Ганна та навшпиньки рушила у зовсім протилежний бік — до вікна.

— Ба, ти чого? — здивовано спитала Лада, спостерігаючи, як бабця крадеться до вікна. — Ба, щось сталося?

— Тихо, — буркнула пані Ганна. — На підвіконні ховається якась ворона… Зараз я її впіймаю, — тільки і встигла мовити вона, як із підвіконня піднявся ворон та чкурнув так, що за мить його і видко вже не стало.

— Що це було? — перелякано вигукнула Лада.

— Що-що — ворон! Підслуховував, зараза… — вилаялася спересердя бабця. — І, судячи з його неохайності, це був ніхто інший, як наш давній знайомий — Тоні Бравісимо.

— Та ну…

— Ось тобі й та ну…

— Якийсь він, цей Бравісимо, дивний.

— Та не дивний він, а хитрий… А це зовсім різні речі.

— Ганю! — стомлено гукнула подругу пані Лана, що стояла у дверях. — Вибач, сонечко, але я вже не можу! В мене вже терпець урвався! Скажи мені, де ти знайшла цього типа?

— Тобто? — спантеличено перепитала пані Ганна. І з її обличчя одразу стало зрозуміло, що в такому гніві вона ще свою подругу не бачила.

— Ладо, закрий вуха! — наказала пані Лана та заходилась щось таке кричати, що Лада, навіть із закритими вухами, зрозуміла: тітонька Лана говорить щось украй непристойне.

Викричавшись досхочу, пані Лана підскочила до столу та одним духом спорожнила усі склянки з недопитим чаєм. Разом із заваркою з заварничка. Добряче промочивши пересохле горло, вона скомандувала Ладі:

— Ладо, тобі такого чути ще не можна! Зараз же закрий вуха!

Лада, що так і стояла з закритими вухами, зніяковіло дивилася на те, що коїть розгнівана активістка товариства «Ті, кому за 70».

Розмахуючи своїми довжелезними руками, тітонька Лана увесь час хапалася за голову. То за свою, то за голову баби Гані, то за Ладину (перевіряючи мимохідь, чи не підслуховує Лада її страшних лайок).

Лада, звичайно, спочатку навіть і не думала прислухатись. Лише спостерігала німе й трагічне кіно — ось і все. Але коли вже, зовсім випадково, розчула кілька слів… То їй стало цікаво. Ще б пак! Вона зі здивуванням зауважила для себе, що арсенал лайок у тітоньки Лани куди потужніший за банальні непристойності Майкла.

І то невідомо, чим би скінчилось несамовите роздратування пані Лани, якби баба Ганя, вельми вчасно, не бризнула на неї водичкою з крану. Відтак підслуховувати, на жаль, стало нічого. Але від цього, як не дивно, стало ще цікавіше. Бо тепер уже можна було вловити певну логіку в словах. Хоч і невелику… Та спробувати хоч якось стягнути в купу весь цей каламбур, яким сипала пані Лана.

— Я йому торочу: ти де, мерзотнику, ґудзики подів?! А він мені знов про Ладиного батька… Такі вже казки меле, що навіть Шахразада померла би із заздрості, якби його почула!

— А що, що він говорив про мого батька?

— Ладо, сонечко, та яка вже там різниця, що воно мололо? — сердито вигукнула баба Ганя. — Воно ж брехло! А брехло молоти може що завгодно! Язик же без кісток!

— А мені цікаво! — ображено заперечила Лада та знов звернулася до пані Лани: — Ну, що він там брехав?

— Брехав, що батька твого знає вже хтозна-скільки… Що разом вони працювали на Личаківському цвинтарі, сторожами… Розповідав, як батько твій колись голодував, і він підгодовував його «дрогобицькою» ковбасою… А потім перекинувся на те, що коли батько довідається, як знущалися з його друга-побратима, то мало місця всім од його гніву буде… Докази наводив, що він знається із самим чортом!

— Хто знається?

— Як хто? Батько твій! — емоційно пояснила пані Лана.

Лада засміялась:

— Ну це вже просто смішно… Якщо не сказати більше. Звичайно, мій тато не ангел… Але молоти таку дурню — це вже занадто.

— Ладо, він таке розповідав, що придумати такого аж ніяк не можна!

— Ну то й не придумуйте, пані Лано, — грубо увірвала її Лада. — Прошу зважити, що це мій рідний батько… І як би ми з ним не сварились, я його люблю… І мені неприємно та вкрай огидно, коли у моїй присутності так непристойно відгукуються про мого тата… Прошу зважити на це! І надалі не дозволяти собі таку неповагу до мого батька! Бо зневага до батька — це ганьба для дітей. Так ти мені колись казала? — строго запитала вона в бабці.

— Онучко, сонечко, не кожну дурницю, яку я казала, варто повторювати, — розгубившись від такої промови, зазначила баба Ганя.

— Будемо вважати, що я не почула твоєї недоречної іронії, — серйозно мовила Лада. Але, помітивши посмішку на обличчі бабці, вона одразу жорстко додала: — І тебе, до речі, теж стосуються усі мої зауваження!

— Ладусю… Ти, певно, забула, що сьогодні твоя мама не витримала «ангельського» характеру твого татка та пішла від нього.

— Я не забула… — прошепотіла Лада, і з її очей побігли сльози. — Я не забула… Але всі ці негаразди — суто сімейні справи. І ми самі… Самі розберемось у всьому… І самі всьому дамо лад. У мами з татом — свої стосунки… Стосунки жінки і чоловіка. А у мене, з татом свої… Відносини доньки і батька… Він мій тато… І який би він не був, — я його люблю. Я люблю його. Бо він мій тато… Ясно вам? Я питаю, ясно вам чи ні?!

— Ясно, — знічено прошепотіли разом бабця і пані Лана.

— Ось і все… І не смійте… Не смійте у моїй присутності зневажливо ставитись до нього!

— Добре… Вибач… — знічено перепросила бабця.

І у кухні зависла цілковита тиша.

Невідомо, скільки би тривало це мовчання, якби вся квартира знову не здригнулась від волання шановного Урсуляка.

— А-а-а-а-а! У-у-у! Є-є-є-є! — несамовито та без передиху верещав він на весь світ.

— От гад! — вилаялась баба Ганя. — Ще розбудить пані Марію… Ну, ходімо! — рішуче скомандувала вона, і вони всі разом побігли до сусідньої кімнати.