Лада розгублено дивилася на непритомного, понівеченого ворона, намагаючись збагнути, що їй зараз треба робити, аби врятувати його. Вона прислухалася — прямо під її вікнами хтось розчищав сніг, тихесенько наспівуючи якусь веселу китайську пісеньку.

— Ши Бо! — промайнула в неї рятівна думка. — Ну звісно, мені потрібен садівник Ши Бо! Адже він чудово розуміється на тибетській медицині та всіх лікарських травах!

Вона прожогом кинулася до вікна.

— Пане Ши Бо, — пошепки погукала вона садівника. — Пане Ши Бо!

— Панночко, доброго ранку! — вклонившись, привітався садівник, помітивши Ладу у вікні на другому поверсі. — Моє шанування…

— Пане Ши Бо, дуже вас прошу, мені негайно потрібна ваша допомога, — Лада намагалася підібрати необхідні слова, аби пояснити усю складність та дивність того, що тільки-но відбулося.

— Панночко, не хвилюйтеся, — ніжно всміхнувся садівник. — Ви завжди можете розраховувати на моє розуміння та допомогу. Я до ваших послуг.

— Пане Ши Бо, я не знаю, як це пояснити. Одним словом, візьміть, будь ласка, свій лікарський саквояж і негайно піднімайтеся до мене в кімнату. Тільки благаю вас, не баріться!

— Я зрозумів, панночко. Не хвилюйтеся, я швиденько, — прошепотів у відповідь Ши Бо і, кинувши лопату, помчав по свої лікарські причандалля.

Лада стояла, намагаючись хоч якось опанувати свою цілковиту розгубленість. І тут, щось пригадавши, вона кинулася до графина з водою. Набрала в рот води та відчайдушно порснула на бездиханного Трапатоні. Ворон миттєво підскочив, наче його щойно ошпарили окропом.

— А-а-а! — заверещав він, перелякано кліпаючи очима.

— Ну, слава Богу! — радісно вигукнула Лада. — А то я вже подумала, що ви померли…

— Що це було?! — приходячи до тями, прошепотів Трапатоні.

— Я оббризкала вас водою — так завжди роблять, коли хтось непритомніє.

— Хто тобі сказав таку дурницю? — ображено запитав ворон, обтираючи здоровим крилом воду та залишки бурульок.

— Ніхто не казав, я просто читала про таке у книжках. Коли хтось втрачає свідомість, його неодмінно збризкують холодною водою, і він одразу очунює…

— Жах… — прошепотів Джовані, ледь стримуючи гнів і, зірвавши у себе з носа велику бурульку, щосили жбурнув її на підлогу. — Ну сама подумай, добра дівчинко, якщо я так скачанів, що перетворився на суцільну бурульку, то хіба мені допоможе холодна вода? — І він спересердя знову зірвав із себе бурульку та шпурнув її через плече.

— Але ж холодна вода все-таки допомогла, — ніжно всміхнувшись його безпосередності, мовила Лада. — І до того ж, повір мені, Джовані, я зовсім не хотіла тебе ображати.

— Якщо ти не хочеш мене ображати, то не називай мене Джовані, — пробубонів ворон і зірвав із себе останню бурульку. — Невже ти не відчуваєш, що одне слово Джовані само по собі звучить некрасиво?

— Чому некрасиво?

— Та тому що Джовані Трапатоні звучить набагато краще! О, до речі, а тебе як звати?

— Лада, — тихо відповіла вона, співчутливо дивлячись на його поранене крило, з якого почала крапати кров. — Як твоє крило?

— Що? Крило? — ворон витріщився на своє крило, наскрізь пробите стрілою. — О, ні-і, — знесилено прошепотів він. — Отрута кураре миттєво вбиває стадо африканських слонів. Я цього не переживу, — жалібно простогнав Джовані та, втративши свідомість, знову гримнувся на стіл.

Лада одразу рішуче набрала у рот води та, не роздумуючи, знову випорснула її на бездиханного Трапатоні. Джовані миттєво прийшов до тями. Він знесилено витер здоровим крилом дзьоба і прошепотів:

— Слухай мене уважно, я зараз помру…

— Ні-ні, Джовані, все буде гаразд, — схвильовано перебила його Лада, — наш садівник Ши Бо — справжній чарівник. Він настільки добре розуміється на лікарських травах, що навіть мертвого ладен повернути до життя. У минулому році мамин улюблений кіт Леопольд упав із самісінької вежі палацу. То Ши Бо за лічені хвилини спромігся поставити його на ноги!

— Не перебивай мене, — ледь чутно прохрипів ворон. — У мене обмаль часу. Просто слухай і запам’ятовуй. Так давно, що ніхто вже не знає і коли, жив на землі, серед людей, могутній чорний чаклун. Усе, чого торкалися його руки та погляд, перетворювалось на суцільне безмежне зло. І так багато було породжено ним зла, що коли настав час помирати, великий страх обійняв його. Страх потрапити після смерті на Суд Божий був такий безмежний, що він відчайдушно почав міркувати, як йому уникнути справедливого суду. Мало хто з людей доживає до ста років, але тобі, певно, відомо, що ворони живуть по триста?

— Так, звичайно, я чула про це, — прошепотіла Лада. — Але я не була певна, чи це правда…

— Так, це правда — ми живемо по триста років і навіть більше. Саме цим і вирішив скористатися злий чаклун. Перед самою смертю він своїми могутніми чарами спромігся перенести свою чорну душу у воронове тіло. І тим самим відтягнути Суд Божий ще на триста років. Перетворившись на ворона, це чудовисько одразу ж, за допомогою чарів, завоювало все вороняче царство. Усі наші закони і традиції було спаплюжено і знищено. І навіть наші тіла було спотворено до невпізнання. Як і весь різнобарвний навколишній світ, ми, ворони, — Творіння Боже. І коли ти думаєш, що Бог у любові своїй створив воронів чорними негарними птахами, що харчуються падаллю, то ти глибоко помиляєшся. Чорний колір не є кольором Бога. Ти бачила колись веселку?

— Ну, звичайно, бачила, — трохи навіть образившись за таке просте запитання, відповіла Лада.

— То знай, що саме ці сім кольорів, із яких створена веселка, і є справжніми кольорами воронячого царства. Колись ворони були помаранчевими, червоними, жовтими, блакитними і навіть фіолетовими. На безбарвних потворних птахів нас перетворив чудовисько ДДТ.

— Хто-хто?

— ДДТ, — пошепки повторив Трапатоні. — Саме так звуть воронячого імператора. А чи справжнє це ім’я, чи не справжнє — ніхто не знає. І як цього чорного чаклуна звали тоді, коли він іще був людиною, теж нікому не відомо.

— ДДТ — це якась зашифрована абревіатура, а не ім’я, — вголос розмірковувала Лада.

— Це жахливе ім’я жахливого імператора воронячого царства. Слухай далі. Нікому не відомо, яким чином злий чаклун зміг перетворитися на чорного ворона. Та саме він був першим чорним вороном, який згодом зміг перетворити всіх на чорних та потворних нікчем. Ніхто не знає, як саме у перетворенні ДДТ був задіяний ґудзик. Достеменно відомо тільки те, що саме якийсь ґудзик допомагав йому в чарах. Через кожні триста років ДДТ за допомогою цього чарівного ґудзика продовжував своє життя ще на триста років. Але треба ж було статися такому нещастю, аби двісті років тому цей чарівний ґудзик щез…

— Щез? — здивувалася Лада.

— Ну, щез… чи був загублений… або викрадений — це вже, окрім самого ДДТ, ніхто не знає. Що б там не було, але факт залишається фактом. Чарівного ґудзика, за допомогою якого ДДТ щоразу продовжував своє життя ще на триста років, зараз у нього немає. І саме це трагічне зникнення перетворило життя воронів на суцільне пекло. Щомісяця кожен ворон має знаходити та здавати до канцелярії ДДТ три тисячі ґудзиків. Ти можеш собі це уявити?! Кожнісінького місяця по три тисячі! — прохрипів Трапатоні та витер крилом сльозинки, що мимоволі покотилися з його очей. — Три тисячі щомісяця — це ж виходить по сто ґудзиків щодня! Ти це можеш уявити?!

— Ні, не можу, — розгубилася Лада.

— І я не можу, — жалібно мовив Джовані. — Ніхто не може. І правильно. Ця жорстока вимога ДДТ не вкладається ні в які рамки здорового глузду! Ґудзики — це ж не сміття, яке можна мішками збирати на вулицях людських міст! — вигукнув він, знову обтерши з очей сльози.

— Так, а навіщо цьому ДДТ стільки ґудзиків? Він їх що, колекціонує?

— Та ні-і! — прохрипів Трапатоні. — Яка ж бо ти некмітлива. ДДТ сподівається серед зібраних воронами ґудзиків знайти той єдиний, чарівний ґудзик, за допомогою якого він зможе продовжити своє життя ще на триста років. Тепер зрозуміла?

— Зрозуміла. Але ти казав, що мусиш знайти аж вісімдесят вісім тисяч ґудзиків? Коли взяти до уваги, що кожен ворон у місяць має здавати по три тисячі ґудзиків, то виходить, ти вже три роки не здаєш жодного?