Разів із п’ять гепнувшись об задубілі смерекові стовбури, Джовані нарешті домчав до Чорного яру, розкинутого майже посередині лісу. Зненацька склавши крила, він з усього льоту врізався в замет. Провалившись у сніг, Трапатоні хутко заходився буравити дзьобом сніжний тунель, який швидко вивів його до краю яру. Пробивши в кучугурі малесеньку дірочку, він обережно визирнув з-під снігу.

У самісінькому центрі яру гарчав потужний двигун пожежної машини. Прямо біля неї, з-під снігу, виглядав зіржавілий кіоск, перевернутий догори дриґом. Майже вся фарба була злущена. І, крім однієї намальованої повітряної кульки та напису «ПИВО-ВОДИ», нічого іншого видко не було. Хто, коли та чому скинув цей кіоск до яру, невідомо. Скільки часу він тут лежить і скільки ще буде лежати — хтозна… Достеменно відомо і не підлягає сумніву лишень те, що зараз біля цього металобрухту вправно поралися двоє кажанів. Розмотавши пожежну трубу — брандспойт, вони жваво заходилися затягувати її всередину кіоску «ПИВО-ВОДИ». Трохи осторонь від них стояв іще один кажан та вкрай обдертий шолудивий ворон. До блиску вилизаний кажан щось ретельно записував до великої чорної книги. А пожмаканий та обдертий ворон по-підлабузницьки невідомо що шепотів йому на вухо. Дописавши, вилизаний закрив книгу та зневажливо поплескав пожмаканого по плечі. Потім з огидою подивився на своє крило, яким щойно поплескував співрозмовника, скривившись, здув із нього бруд та рушив до машини. Обдертий улесливо побіг за ним. Саме в цей час двоє заклопотаних кажанів завершили затягувати кінець брандспойту всередину кіоску.

— Все, готово! — разом вигукнули вони, вилазячи з «ПИВО-ВОДИ».

— Ну, нарешті, — недбало кинув зализаний кажан та, залізши на машину, відчинив покришку якогось пульту. — Обережно — я вмикаю! — крикнув він та здоровенним кігтем натиснув на червону кнопку.

Брандспойт потужно заревів, і з кіоску миттю бризнув фонтан різнокольорових ґудзиків, змішаних зі снігом.

— Альо, шеф! Збавте оберти! — загорланив один із тих, що порались із брандспойтом. — Машина всмоктувати не встигає!

— Більше розкидає, аніж смокче, — додав другий та обережно поправив пульсуючу трубу брандспойту.

— Нема проблем! — по-діловому відповів зализаний. Ще раз щось натиснув, і машина почала смоктати більш повільно. Фонтан одразу зник. Пожмаканий ворон схвильовано впав на коліна та, повзаючи навкарачки, заходився збирати розкидані по снігу ґудзики.

— Це мої! Це мої ґудзики! — не витримавши цього видовища, загорлав Джовані та, вискочивши із засідки, покотився по кручі в яр.

— А це що за мара? — здивувався зализаний, дивлячись на незграбне падіння Трапатоні.

— Ти, крадій! Бездарна, нікчемна, підла особистість! — захекано вигукував Джовані, лупцюючи пожмаканого. — Ти мене нишком вислідив! Підступно знайшов мою схованку!

— Шановні, він усе бреше! Це мої ґудзики! Моя сумлінна праця! — стійко витримуючи всі удари, прокричав облізлий у бік зализаного кажана.

— Брехня! Брехня! Брехня! — тричі прогорланив Трапатоні, щоразу відвішуючи ляпаси брехуну. — Це ґудзички для Маріам! Для Маріам, а не для тебе, нікчемна, підла особистість!

— Сам брехун! — прохрипів пожмаканий та, вирвавшись з-під ударів, спробував злетіти.

— А-а-а-а-а-а! — не по-воронячому й не по-людськи, а якось по-звіриному заревів Джовані та тут же наздогнав утікача. Вхопивши пожмаканого кігтями за дзьоба, він осатаніло заходився розкручувати його над собою та раз-у-раз бамкати ним по кучугурі. І так спромігся видовбати цим бідолашним глибоченьку яму. Уже за мить їх обох і видно не було. Лишень під снігом не стихали жахливі вигуки та волання:

— На!

— Ой!

— На-на-на!

— Ой-ой-ой!

Всі подальші божевільні зойки, які чулися з-під снігу, не мають аналогів у людський мові. Тож і передати їх аж ніяк не можливо. Звідти було чути безперервні удари та падіння. Але найдивніше все-таки діялося на поверхні. Кажани чомусь майже одразу втратили цікавість до страшної бійки. Більше того, вони взагалі не звертали жодної уваги на той жах, який виробляв розлючений Трапатоні з пожмаканим вороном. Складалося враження, що вони, окрім своєї справи, більше нічогісінько не бачать. Зализаний кажан, що сидів на машині, біля пульту, байдуже дивився на лічильник, який із шаленою швидкістю рахував усмоктані ґудзики. Двоє інших тинялися навкруги, збираючи розкидані по снігу ґудзички. Усе зібране одразу ж опинялося в кишенях їхніх жилеток.

— Брехло! Бездарна та нікчемна особистість! — зненацька знов почулося з ями зрозуміла мова. Зрештою, треба зауважити, що фраза «бездарна та нікчемна особистість» виголошувалась Джовані так часто, що не вистачить усіх чорнил у світі, якщо записувати її щоразу, як він її викрикував. Тож, певно, буде більш гуманно у ставленні до читача надалі пропускати цю улюблену фразу Трапатоні. Кому ж вона таки до вподоби, то прошу дуже, самі сміливо додавайте її до кожного рядочка. Можливо, вийде надто кострубато, зате правдиво.

— Хто брехло!? Я брехло?! — ображено, старанно виокремлюючи кожне слово, прокричав пожмаканий.

— Так, ти брехло! Брехло Брехлович! — ще раз переконливо повторив своє звинувачення Джовані.

— Ах, то ти так! Ану, згадай, зараза, хто мене підбив емігрувати в цей смердючий Львів? Хто обіцяв, що буде за мене щомісяця здавати ґудзики? Хто обіцяв, що я буду жити, як кіт у маслі? Хто?! Хто все це обіцяв?!

— Я, — спокійно відповів Трапатоні. — Я обіцяв, це правда… Але ж обставини…

— Знову за свої відмазки?! — грубо перебив його пожмаканий. — Наша пісня гарна й нова, заспіваймо її знову! Доста вже! Дістало! Твої обставини довели мене до краю! Я весь у боргах як у шовках! За півроку ти жодного ґудзика не здав за мене. Я від усіх ховаюсь, по смітниках тиняюсь!

— Тоні, повір мені, скоро все це скінчиться, — вже співчутливо спробував заспокоїти його Джовані. — Я врятую від страти Маріам й одразу швиденько кинусь повертати всі твої борги.

— Я вже тобі не вірю! — голосно заридавши, прохрипів пожмаканий.

— Тоні, даю тобі чесне слово, — жалісливо поклявся Трапатоні. — Ми викрутимось — і все буде добре, ось побачиш…

— Ти вже мільйон разів давав мені ці обіцянки, — ще голосніше заридав той.

— Послухай… Та послухай ти… Я познайомився з дівчинкою… У неї тато справжній цар! Уяви собі, у нього в гардеробі п’ять тисяч костюмів і сім тисяч сорочок! — намагався заспокоїти його Джовані. — Його донька Лада кишенькових грошей має цілу тисячу! А мене, аби ти знав, вона має за справжнісінького друга! Вона обіцяла подарувати мені… безплатно подарувати сто тисяч, уявляєш?! Сьогодні опівдні вони зі своєю бабцею, пані Ганею, чекають на мене у «Гасовій лямпі», аби задарма віддати мені ці скарби!

— Замовкни, я все одно тобі не вірю! — перебив його пожмаканий. Він ображено обтер сльози і зненацька знов заголосив:

— Яке брехло! Обіцяло щодня робити мені масаж на п’яточках?! На кожній п’яточці по п’ятнадцять хвилин — не менше! Хто?! Хто мені обіцяв цей рай?! Ти? Чи мені усе наснилося?

— Який масаж на п’яточках, Тоні, схаменися! Якщо я не викуплю сьогодні Маріам — її стратять… Ти це розумієш?

— Ха-ха-ха, тримайте мене, бо я вмру зі сміху! — награно засміявся пожмаканий ворон. — Божевільний, ти остаточно втратив глузд! Та хто така ця Маріам? Ти ж бачив її тільки на листівці! Клоун ти нікчемний! І взагалі, хто ти такий, аби наважуватися мріяти про принцесу? Ти ж Лука бездомний — бездарна та нікчемна особистість, як ти любиш говорити…

— Я — Джовані Трапатоні!

— Та добре вже, Джовані Трапатоні… — перекривив він його. — Це ти іншим будеш заливати, а мені не треба — я тебе вже сто п’ять років знаю… Ти Лука… Лука бездомний, ще гірший у мільйон разів за мене… Я хоч маму свою знав, а ти сирітка безталанна… І лиши фантазії свої! Не треба цих фантазій! Ти — ніхто! Лука бездомний, ось і все!

— Я її люблю, — сумно й тихо мовив Джовані.

— А що? Що тобі дала ця любов?! — щиро здивувався пожмаканий і сам же одразу відповів. — Дурня це все… Любов — це вигадки багатих та забавки царів.