— Ну, то ж ми на зорепад чекали на даху, біля димаря… Воно ж як вийшло… Ми з дівчатами сиділи з одного боку димаря, а хриплуваті голоси чулися з іншого. Второпала?

— Ну-ну?! Що було далі?!

— Ну так от. Дана каже: «Дівчата, я вже років із п’ятдесят не чула таких мужніх голосів! Страх як кортить побачити, яким саме чоловікам вони належать…»

І далі ми, всі гуртом, поперлися за димар — дивитись, кому належать такі мужні голоси.

— І що?!

— А те що ці мужні голоси належали не чоловікам і навіть, онученько, не людям.

— А кому?

— Вони належали двом воронам. Причому не звичайним воронам, а таким, яких ані я, ані мої дівчата ще в житті не бачили. Зазвичай ворони геть чорні, як смола. А ці мали не чорні голови. В одного з них голова мала яскраво-жовтий колір, а в іншого — благородно-помаранчевий…

— Правда?! — захоплено прошепотіла Лада.

— Якщо брешу, то не зійти мені із цього місця. І ще… Зазвичай усі ворони мають чорні очі. А ці обоє мали очі кольору небесної блакиті…

— Оце так-так! — задумливо мовила Лада, зауваживши, що під час розповіді ненавмисно відкрутила помпон зі своєї шапки. — Стривай, ба. А що було далі? Ви полізли за димар, і що?

— Нічого. Зовсім трішки подивились, і тут Лану, як на зло, боляче вкусив у ніс комар. Ну, Лана і не витримала — ляснула його як слід. Ворони одразу піднялись в повітря. І тут, невідомо звідки, на цих бідолах накинулася тьма вороння. Просто-таки тьма. Те, що почалось у небі, складно навіть бійкою назвати. Це було якесь божевілля. Ще на початку, коли можна було хоч щось розгледіти, я помітила, що ці двоє, Горан та Бо Ши, у лапах мали бронзові мечі. Але за мить я вже не бачила нічого, окрім самої чорноти. Воронів було стільки, що вони закрили собою небо. Можливо, ти пам’ятаєш, що наступного дня і «Львівська», і «Високий Замок», і всі інші газети писали, що вересневий зорепад спричинив у Львові страшне вороняче божевілля. «Високий Замок» навіть написав, що за ніч на старий Львів упало три тисячі мертвих воронів? Пам’ятаєш?

— Ні-ні, у вересні я вже в Лондоні була. Це ж початок навчального року.

— Ну, то менше з тим… Так от, а зранку, щоб ти знала, Міністерство надзвичайних ситуацій вивезло зі старого міста сорок дві тисячі мертвих воронів! У Лани в мерії похресниця працює — то вона брехати вже не буде. Ти уявляєш, що за битва це була?! Сорок дві тисячі загиблих!

— Двісті сорок дві тисячі… — виправивши її, прохрипів із заднього сидіння Джовані.

— Що?! — аж здригнулася від несподіванки баба Ганя.

— Двісті сорок дві тисячі мертвих, — спокійно повторив Трапатоні. — Якби ви знали, пані Ганно, як я заздрю вам. Вам довелося побачити те, про що потайки мріє кожен ворон. Горан і Бо Ши — єдині, хто наважилися без страху вимовити жахливе ім’я ДДТ! Вони перші і єдині, хто голосно заявив, що імператор ДДТ — звичайнісінька потвора і нікчема. Вони наважилися виступити проти всього світу! Ці двоє не побоялися вимовити, що теперішній світ — це лишень потворне відображення Творіння… І в цьому потворному світі все побудовано на брехні, лицемірстві та страху. Ви, пані Ганно, правильно зауважили, що в Горана та Бо Ши навіть колір змінюватись почав. Але ви трохи недогледіли. У Горана не тільки голова має благородний помаранчевий колір. Але й одне крило! А у Бо Ши не тільки яскраво жовта голова, але й правий бік! І навіть майже увесь хвіст!

— Ні-ні, сонечко, — захитала головою баба Ганя. — Це диво розгледіли мої старечі очі. Просто ще жодна бабця в світі нічого подібного не розповідала своїй онучці. Тож зрозуміло, що я хвилююся і намагаюся не налякати мою Ладу. Зрештою, Ладусю, якщо ти не будеш вважати свою бабцю дальтоніком божевільним…

— Ба, ну як тобі не соромно?

— Соромно. Каюся. Більше не буду! — і баба Ганя ніжно подивилась на онуку.

— Добре, проїхали, — всміхнулась Лада бабці.

— Я, звичайно, перепрошую, — вже повністю оживши, втрутився в розмову Трапатоні, — але ви, пані Ганно, помилилися аж двічі. За перше ви вже вибачилися. Але друге… Друге ми ще не з’ясували.

— Тобто друге? Я боялася лишень розказати всю правду про кольори. А все решта було розказано правдиво.

— Ні-ні, стривайте, пані Ганно… — по-діловому, зі знанням справи зупинив він її. — Ви не сказали головного! Я не почув ані словечка про шалені розміри наших героїв.

— Шалені розміри чого або кого? — не зрозуміла баба Ганя.

— Шалені розміри героїв. Ви не сказали, що Горан та Бо Ши за своїми велетенськими розмірами навіть не схожі на жалюгідних воронів. Вони за статурою подібні до тигрів уссурійських. А може, навіть більші.

— Та ну тебе, — відмахнулась баба Ганя. — Горан такий самий за статурою, як ти. А Бо Ши, так той взагалі майже вдвічі за тебе менший. Які там уссурійські тигри. Вони нічим не відрізняються від тебе.

— Це брехня, — ображено пробубонів Джовані. — Усім воронам відомо про неймовірну фізичну силу Горана і Бо Ши. Самі подумайте, як вони можуть бути такі, як я?! Якщо вони тільки у Львові в позаминуле літо вистояли проти трьох легіонів?! Ви ж самі казали, яка дика кількість чорних була знайдена зранку… А ви знаєте, що Горан три роки тому сам-один цілий тиждень тримав облогу всього повсталого Парижа?! А Бо Ши?! — захоплено вигукнув він. — Та Бо Ши на Сході таке робив, що такого ніхто ніколи не робив! Він один-однісінький наважився кинути виклик усій об’єднаній армаді чорних! Імператор ДДТ за голову Бо Ши пообіцяв винагороду в мільйон алмазів! Бо Ши сам визволив усіх нікарагуанських повстанців, яких уже було приречено до страти! Бо Ши знищив самого Дайоту!

— А хто такий Дайота? — з цікавістю перебила його Лада.

— Дайота був головним інквізитором ДДТ, — емоційно пояснив Трапатоні. — Дайота міг вільно обертатись на людину! Дайота своїх воронових дітей одружував на дітях багатьох ваших президентів. На Дайоту таємно працювало майже половина ваших людських держав!

— Сонечко, ну це вже занадто… А що занадто — то не здорово, — спокійно підсумувала баба Ганя.

— Не хочете вірити, то не вірте! Але це правда, — ображено буркнув ворон та картинно бухнувся на спинку заднього сидіння. — Все, більше нічого вам не розповім.

— Джовані, те, що ти розповідав про шалені розміри Горана та Бо Ши, — це просто смішно. Це називається: у страху очі великі. А тепер ти ображаєшся, що ми, м’яко кажучи, не дуже серйозно сприйняли твої чергові балачки — про те, що якийсь там Дайота одружує своїх воронів на людях і примушує людські держави на нього працювати. Погодься, що у нас із бабцею є достатньо підстав поставитись до цього вкрай скептично. Джовані, чуєш мене, ні?

— Не чую. І взагалі, мене це не обходить. Окрім Маріам, мене нічого не цікавить. О, до речі! Я придумав, де на ґудзики дістати гроші.

— Ну, то кажи.

— Давайте швиденько продамо це чудо техніки, — і він поплескав по автомобільному сидінню своїм здоровим крилом.

— О, бабцю… Я так і не спитала, де ти взяла цей танк? — здивовано подивившись на бабу Ганю, запитала Лада.

— Мерія надала цей «танк» нашому товариству «Ті, кому за 70», — з гордістю відповіла баба Ганя.

— А навіщо тим, кому за сімдесят, такий бульдозер?

— Усе просто. Буквально вчора мексиканські вчені знайшли докази того, що людина все-таки походить не від мавпи. Вони у прадавньому місті майя Чічен-Іца знайшли докази того, що люди походять від самого Бога.

— Ну, нарешті… — з полегшенням зітхнула Лада. — Мене завжди страшенно дратувало безглузде твердження, що ми походимо від мавп.

— Керівник тієї експедиції Руссо — мій давній друзяка. Ми в молодості разом навчались у Московській археологічній академії. Тож він одразу зателефонував мені, бо боїться, аби здобутки експедиції не були знищені.

— Як це знищені?! Хіба хтось хоче знищити ці здобутки дивовижні?

— Звичайно, внученько. Охочих знищувати більше, ніж достатньо. Керує ж ними завжди винятково офіційна влада.

— Як це?

— А так це… Запам’ятай: будь-якій владі значно легше керувати нащадками мавпи, ніж Божими дітьми. Тож Руссо, добре знаючи, що я, окрім себе, нікого в цьому світі не боюся, негайно зателефонував до мене з проханням приїхати до Мексики у Чічен-Іцу та допомогти йому зберегти все знайдене. Я швиденько беру своїх дівчат — і ми мчимо у мерію з вимогою негайно посприяти товариству «Ті, кому за 70» добратися до Чічен-Іци. Виявляється, нашому меру теж відомо, що прадавнє місто народу майя знаходиться високо в горах, у мексиканських джунглях. До того ж, він, бідолаха, вже добре знає, що йому дешевше буде допомогти мені одразу, ніж мати потім на свою голову те, що він завжди має, — і тут баба Ганя надала своїй фізіономії такий вираз мужності та рішучості, що Лада одразу зрозуміла: її бабця не церемониться у спілкуванні з мером. — Тож мер м’яко відмовив нашому товариству у наданні гелікоптера. Але одразу ж люб’язно запропонував цього джипа. Ось, значить, як… — стомлено перевівши дух, мовила баба Ганя. — Я думала провести тебе сьогодні на літак і негайно вирушати до Мексики у Чічен-Іцу. Оце ж уранці до мене на кавусю забігли Дануся та Лануся. Я заварила файну каву, і ми сіли визначатись із планом подорожі до Руссо. Аж раптом, без запрошення, до мене в гості преться якийсь немічний очкарик. Зайшов, відрекомендувався редактором «Львівської»… Із звісткою, що я, як велика шанувальниця кефіру, виграла подорож до Кіліманджаро. Нібито, виявляється, «Львівська» і торгова марка «Кефірчик» проводили опитування, аби визначити, хто у Львові за рік найбільше кефіру споживає. Виявилося, що баба Ганя… Тобто я…