— Я зауважив, — із сарказмом сказав Марк.

— Що ж, якщо обіцяєш і надалі мене рятувати, міцно тримайся за мої руки і не хвилюйся, ми летітимемо з інтервалами на відпочинок, — засміявся Ілларіус. — Хоча, правду кажучи, ти повинен вміти це робити сам і набагато краще за мене. Ти не хочеш спробувати? — обережно поцікавився він.

— Сам? Літати?! Хіба що ти маєш для мене запасну пару крил, — видихнув Марк.

— О, Маркусові Великому не потрібні для цього крила, — поспішив повідомити Ілля. — Він може подолати гравітацію лише силою думки! — поважно відізвався про Марка у третій особі крилатий хлопчик.

— Жартуєш?! Хоча… іноді мені сниться, що я літаю. Це — надзвичайно захопливо, але я дуже сумніваюся, що міг би це зробити насправді, — скептично зауважив Марк.

— От бачиш, Маркусе, твоя підсвідомість підказує тобі те, у що ти відмовляєшся вірити. Навчити тебе цьому я, на жаль, не можу. Але вказати тобі шлях до Альфи і доставити тебе туди — моє найперше завдання і обов'язок. Давай руки, о мій спасителю, — вклонившись і простягнувши до Марка руки, сказав Ілларіус.

— Поки ми ще не у повітрі, я хотів би з'ясувати декілька питань, — скоромовкою сказав Марк.

— Все, що знаю, я скажу тобі, о мій спасителю. Запитуй! — смиренно відповів Ілларіус.

— По-перше, якщо можна, я буду називати тебе Ілля, так простіше для мене; а по-друге, звертайся до мене просто Марк, а не Маркус Великий чи «о мій спасителю»; і по-третє, і це — найголовніше: тобі не здається, що я трохи заважкий для твоїх крил?

— Не важчий, ніж пір'їнка у моїй руці, — усміхнувшись, впевнено промовив Ілля.

Сказавши це, він сильно змахнув крильми, і Марк вмить відірвався від землі.

Ілларіус піднявся так високо в небо, як злітають птахи, і Маркові було все видно по-іншому, як уві сні, під повним кутом зору. Дерева стали схожі на велетенські круглі кущі, а річки звивалися і виблискували на сонці, як стрічка у руках гімнастки. Довкола пропливали лише поля, ліси, озера. Подекуди траплялися чудернацькі висячі у повітрі острівки. Вони плавали між небом і землею так, ніби сила гравітації на них не впливала. Марк бачив табуни диких коней і кіз, що паслися поблизу водоймищ, де плавали лебеді і качки. А от жодної людської будівлі він не помітив.

Летіли без перепочинку хвилин двадцять. У Марка стали німіти руки. Крилатий хлопчик, напевно, теж відчув втому і став повільно спускатися. Приземлилися біля якогось лісочка.

— О-ох, добре, що ти здогадався сісти. Я вже думав, що мої руки відірвуться від тіла, а я впаду, як камінь, — втомлено промовив Марк.

— Нам залишився ще такий же відрізок шляху, Маркусе, — натомість невтішно повідомив Ілля.

— О, ні! Все! — залементував Марк. — Я краще піду пішки, а ти летітимеш наді мною і вказуватимеш дорогу.

— Тоді ми витратимемо вдвічі більше часу!

— Нічого. Я не поспішаю, краще вже повзти, як черепаха, аніж гепнутися з висоти пташиного польоту, — розважливо сказав Марк.

— Ні, гаяти час ніхто не має права! — суворо заперечив Ілларіус і замислився. Та за мить скрикнув: — Я знаю, що робити!

І він, піднявшись високо у небо і ніби завмерши у повітрі, став видавати пронизливий високий звук. Це тривало, може, кілька секунд. Потім він знову спустився до Марка.

— Я покликав на допомогу. Зараз хтось із наших, хто є найближче, прилетить сюди. Разом нам буде легше добратися до Альфи, — пояснив свої дії Ілля і продовжив: — Добре, коли б це був хтось із моїх друзів. Не довелося б тоді пояснювати, хто ти такий. Твою появу необхідно якомога довше зберігати у таємниці.

Марк лежав собі на травичці і дивився у блакитне небо, не особливо дослухаючись до монолога Ілларіуса. Його бентежили зовсім інші думки: як будуть хвилюватися бабуся і мама, коли не зможуть його знайти; і куди це він потрапив, а якщо це насправді якесь там Зеленоводдя, то де воно розташоване; і чому цей Ілларіус має його за якогось Маркуса Великого? Але більше його цікавила репліка про викривлений час…

— Зараз буду брехати, — раптом пошепки, перебиваючи хід думок Марка, сказав Ілларіус, — а ти кажи, що нічого не пам'ятаєш.

Тепер Марк зауважив, що до них підлітає крилата пара: хлопець і дівчина, у такому ж одязі, як Ілля. Вони були значно старші від Марка. Приземлившись біля них, першим заговорив хлопець:

— Привіт, Ілларіусе Непереможний! Ми почули твій сигнал, пролітаючи неподалік. Щось трапилося? Як ми можемо тобі допомогти?

— Вітаю тебе, Гардіусе Кмітливий, і тебе…

— Камелліна Турботлива, — представилася дівчина, безсоромно розглядаючи Марка величезними синіми очиськами з довжелезними, ніби приклеєними, віями.

— І тебе, Камелліно Турботлива, — продовжив привітання Ілля. — Я дуже вдячний вам, що ви відразу відгукнулися на мій заклик. І хотів просити тебе, Гардіусе, допомогти мені доставити цього хлопця в управління Альфи.

— До управління? — перепитав Гардіус і з підозрою подивився на Марка. — А ти впевнений, що він не може сам телепортуватися?

— A-а, розумієш, — почав відверто фантазувати Ілля, — саме це він і робив, але, мабуть, погано настроївся і зіткнувся зі скелею на краю Червоного сектора. А від удару втратив пам'ять…

— Щось тут не так, — засумнівався у правдивості розповіді Ілларіуса хлопець. — Подивися, він не дуже схожий на нас… І що за незвичний одяг на ньому! Це дуже підозріло. Кажеш, він телепортувався на край Червоного сектора… Це ж твоя зона, чи не так?

— Саме так! І я там був, коли він з'явився, — авторитетно заявив Ілля. — Ти що, думаєш, що я ніколи не бачив, як наші з'являються після телепортації? — запитав він обурено, і підійшовши впритул до хлопця, прошепотів: — А якщо управління послало його як шпигуна до тебердів, ти думаєш, як він мав би виглядати?

— Ні-ні, я повністю впевнений у тобі і твоїх здібностях, Ілларіусе, — відразу позадкував спантеличений Гардіус. — Але теперішнє гостре протистояння з тебердами вчить нас бути обачнішими.

— Ви мене транспортуєте чи ні? — втрутився в балачки Марк і, підігравши Іллі, додав: — В управлінні чекають термінової звістки від мене, а ви тут базікаєте, витрачаючи невпинний час!

Останні слова про час справили магічне враження на Кмітливого, і він одразу разом із дівчиною взяв за руки Маркуса. Ілля схопив його за ноги, і вони полетіли набагато швидше, ніж пересувався з Марком Ілля.

Тепер Марк бачив тільки небо, яким пливли хмаринки, та усміхнене і доброзичливе обличчя Ілларіуса. Скоро вони почали наближатися до Альфи, що Марк зрозумів із чимраз більшої кількості сновигаючих туди-сюди крилатих людей. Марк помітив, що всі вони одягнені однаково, так, як Ілларіус. Усі мали кучеряве сіро-блакитне волосся і кругленькі зачіски, за винятком дівчат, у яких волосся було нижче плечей і під час польоту гарно маяло. А ще, дивна річ, усі вони були дуже юні — жодної дорослої особи!

«Літуни», побачивши незвичну ношу у вигляді безкрилої людини, наближалися до Ілларіуса з Гардіусом, віталися з ними, обережно позираючи на Марка, і, видно, нічого не сміючи запитувати, летіли собі геть.

Марк почав дратуватися. Зауваживши це, Ілля беззвучно вимовив, дивлячись йому просто у вічі:

— Ще зовсім трошки, — і змовницьки підморгнув.

— Я хочу все бачити, — теж губами беззвучно сказав Марк Іллі.

— Гардіусе, давай візьмемо хлопця під руки, бо йому так уже, мабуть, незручно, — схитрував Ілларіус.

Тепер Марк побачив, що вони вже зовсім близько до велетенської блискучої триногої металоконструкції, схожої на Ейфелеву вежу, яка височіла на горизонті.

Марк відразу зрозумів, що вежа — це місто Альфа. Наближаючись до неї, він побачив, що це не просто велетенська, а гігантська, могутня споруда висотою у кілька кілометрів, огорнена якимось статичним сяйвом.

Мегаполіс спирався на три стовпи, які ніби росли із землі у височінь, поступово звужуючись на верхівці. Місто мало кільканадцять круглих ярусів, кожен з яких мав по кілька поверхів, що ніби нанизувалися на основну конструкцію. На кожному ярусі Марк зауважив сади і фонтани, жваву метушню, як у звичайному місті. На верхніх ярусах постійно спалахували осередки яскравого блакитно-синього світла.