Марк раптово прокинувся і зрозумів, що насправді почався дощ. Його краплі були такі важкі і рясні, що пробивали густе листя яблуні. Марк схопив на руки Цезаря і побіг до хати. На порозі стояла бабуся.

— Гарний дощ! Земля була вже такою спраглою. Кілька тижнів поспіль — ані краплинки, — хитаючи головою, зауважила бабця Дана. І раптом вигукнула: — Ой, лишенько, що ж буде з моїми трояндами?

Ці квіти вона надзвичайно любила. Майже щодня за ними доглядала: прополювала, підживлювала і навіть обрізала квітки, які уже відцвіли, щоб дати більше сили новим бутонам. Гарнішого розарію у селі не було. Та що там у селі, Марк навіть у журналах, які завжди купувала його мама, такого не бачив. І звісно, зараз бабуся хвилювалася за них.

— А я заснув. Шкода, що не встиг скосити усю траву. Треба було мене розбудити, — щоб якось відволікти її, сказав Марк.

— Ну, що ти, Маркусе, скажеш таке. Ти втомився і мав відпочити. А от скошена трава тепер почне гнити, треба буде її зібрати після дощу. А решту покосиш завтра, якщо буде сонячно, — лагідно промовила бабуся.

Марк дивився на дорогу крізь алею троянд. Там, перестрибуючи з одного каламутного потічка в інший, веселилися сільські' хлопці. Вони жбурлялися дрібненькими камінчиками, бризкалися брудною водою, і це їх дуже тішило. Маркові теж закортіло у їх компанію, але він зовсім не хотів бути вимазаним у болоті, тому спокійно стояв і спостерігав, як над ними пропливали важкі чорні хмари. Здавалося, що якщо вилізти на дерево, то їх можна дістати рукою. Ні лісу, ні вершин гір не було видно. У в'язких хмарах потонула і долина, і сусідні села. Можна було уявити собі, що Діра — це острів у небесному океані.

Марк пригадав, якою страшною у таку негоду стає річка. Вона перетворюється на суміш із болота, каміння, побитого листя і навіть гілок, що бурлить і стікає вниз у долину. Навряд чи завтра хлопцям захочеться купатися у такій багнюці.

Лило десь близько трьох годин… Ввечері стало вогко і прохолодно. Бабуся накинула на онука светр, і вони пішли оглядати квітник.

Загалом троянди вистояли. Подекуди, де на гілці було по кілька розкритих квіток, дощ збив пелюстки і пригнув до землі важкі гілки. Звичайно, трохи облетіли і трояндові арки. Зате вони врятували квіти рути, що полум'яніли під ними. А от один кущ рож був таки майже поламаний. Він був ще зовсім молоденький, і його тоненькі гілочки понуро схилялися до землі. Бабуся дуже засмутилася.

Гірська погода має властивість різко змінюватися. От і сьогодні знову сонячно і спекотно, а лише вчора ввечері була страшенна злива.

Марків сніданок чекав його на столі у кімнаті. Він взяв тарілку з їжею і горнятко з молоком і пішов за стіл під горіхом. На порозі стояв Цезар і весело махав хвостиком. Марк його погладив і дав йому одного пиріжка.

Снідаючи, Марк обмірковував, як вмовити бабусю дозволити йому піти на річку. Він зупинив свій погляд на квітнику. Там, як завжди, чарувала бабуся. Марк підійшов до неї.

— Доброго ранку, бабунь!

— A-а, привіт, — ніби перелякано, промовила вона. — Я думала, ти сьогодні довго спатимеш після учорашньої роботи, — продовжила нервово бабуся, щось ховаючи позаду себе.

— Та ні, я вже відпочив. А що це у тебе в руках?

— Де? — вона оглянулася назад і розвела руки, у яких заблищали садові ножиці. — Нічого, це… це… — вона глянула на те, що тримала, — це ножиці. Я поламані стебла відтинала.

І тільки тепер Марк, окинувши поглядом розарій, зауважив, що він розквітнув ще гарніше, ніж до дощу. А молоденький кущик, який, він добре пам'ятав, учора вщент знищила гроза, стояв цілісінький, анітрохи не ушкоджений і квітнув.

— Ба, а хіба не цей кущ учора позбивала злива? — здивовано піднявши брови і обмацуючи троянди, наче перевіряючи, чи вони справжні, спитав Марк.

— Ага, цей, — заметушилася завжди спокійна бабуся і пояснила: — але, мабуть, це йому було на користь, бо обскубані гілочки пишніше позацвітали.

— А…

Марк нічогісінько не розумів у квітах і подумав, що саме так і буває.

— Добридень, пані Дано! — на стежці з'явився Янко. — Марку, привіт, певно, нині буде спека. Ми йдемо на річку. Ходи з нами. Ми на тебе і вчора чекали… Ти чого не прийшов?

Марк дуже зрадів приходу Янка і готовий був його розцілувати. Адже сидіти у Дірі, та ще й під домашнім арештом було не дуже приємно.

— Доброго дня, юначе! — перервала Янка бабця. — На жаль, у Марка ще пашить спина, і він не зможе сьогодні піти на річку. А от завтра, будь ласка, приходь за ним. І вам нема чого туди іти. Після вчорашньої зливи там можуть тільки гуси і качки плавати.

— А ми не збираємося купатися, — відізвався Янко, — ми хочемо просто полазити по ущелині.

— Ще краще! Ви хочете зсунутися туди разом з болотом? — невдоволено вигукнула вона. І подумала про те, що мусить втримати онука від сьогоднішніх прогулянок. Тільки сьогодні, ще якихось 10–12 годин.

— Бабусю, ну я тебе дуже прошу! А за те я після обіду скошу траву у саду позаду хати, — торгувався Марк.

— Дуже добре, що ти про це згадав. Скосиш її зараз, до обіду. А ввечері, можливо, я тобі дозволю піти з хлопцями.

— Ну от, знову робота!

— Добре, Марку, я тоді пішов, як звільнишся, приходь, — бадьоро сказав Янко і підморгнув йому, закликаючи поговорити без свідків.

— Я проведу Янка до хвіртки? — зрозумівши натяк, запитав Марк.

— Тільки до хвіртки, — дозволила бабця і пішла до хати.

Янко по-дружньому поклав руку на плече Маркові, і вони, повільно ідучи, стали обговорювати ситуацію, що склалася в Марка.

— Бачу, що вона тебе теж дістала, — з розумінням похитуючи головою, сказав Янко.

— От чорт, ніколи б не подумав, що такою може бути і моя бабуся, — з розчаруванням відповів Марк. — Та й взагалі, вона дуже дивна стала. Садові ножиці невідомо чому від мене ховала…

— Кажеш, ножиці, — перепитав друг, — а може, то зовсім і не вони були, ти добре бачив?

— Що ти маєш на увазі? — здивувався Марк, широко розплющивши очі.

— Та, знаєш, Марку, я раніше не хотів тобі казати, але зараз ти вже мене зрозумієш… Ти кажеш, що вона стала якась не така, як раніше. А я тобі відповім, що вона ніколи і не була такою, як всі баби на селі. Подумай сам — у вашому дворі все не так, як у всіх нас…

— Тобто?

— Маркусе, іди-но сюди, — раптом з-за хати покликала бабуся.

— Слухай, давай зробимо так, — швидко заговорив Янко, — ти починай косити і десь за півгодини кидай і приходь лісовою стежкою на річку.

— Так, але ж бабця може побачити, — вагався Марк.

— Та вона завжди сидить під горіхом, перед хатою і щось робить. Ти думаєш, вона буде щоразу за тобою заглядати? Повернешся на обід, вона й не зауважить.

— Домовилися, — сказав Марк, хоча йому цей обман був не дуже до вподоби.

Хлопці плеснули один одному по долонях і розійшлися. Янка вже чекала весела зграя бешкетників внизу біля великої дороги.

— Бабуню, я уже йду, — вигукнув Марк і побіг за хату.

Бабця Дана стояла, спершись на косу, біля її ніг крутився Цезар.

— Ну от, сьогодні ти маєш закінчити другу частину саду, і завтра гуляй, скільки хочеш, — сказала вона і передала йому косу.

— Ця частина більша, ніж та, перед хатою, — Марк подивився вгору, куди простягався сад, аж до самого зрубу, за яким ліворуч бігла у ліс стежка. Справді, втекти звідси непоміченим було зовсім легко.

— Але не набагато більша, не лінуйся, починай. Цезаря я замкну на кухні, щоб не заважав тобі, як учора.

«Дуже добре, — подумав Марк, — а то він як почне галасувати, коли не треба.»

Бабуся пішла і покликала за собою песика, обіцяючи йому ласощі. Той радісно побіг. А Марк почав косити…

А тим часом… У глибокій вогкій печері боязко мерехтів тьмяний вогонь від смолоскипа. Він вимальовував на стінах дві довгі тіні — одну непомірно високу, а іншу набагато нижчу. Вони перемовлялися між собою чудернацькою мовою.